Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії - підручник

РОЗДІЛ X

ПОСТКЛАСИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX — XX ст.

Феноменологічна філософія про світ людського життя

Феноменологія не без підстав вважається одним з основних напрямів західної філософії та культури XX ст. Виникнувши на початку XX ст., вона широко розповсюдилася в Європі, Америці, Австралії, Японії та інших країнах Азії, має свої впливові центри (Архіви Гуссерля — Кельн, Лувен; Міжнародний інститут перспективних феноменологічних досліджень та освіти — США), щорічники, в яких наводиться широка інформація про діяльність феноменологічних товариств і семінарів в різних країнах. У 1988 р. проведено Перший Всесвітній конгрес з феноменології.

Феноменологія як філософське вчення полягає у відмові від будь-яких ідеалізацій в якості вихідного пункту і прийняття єдиної передумови — можливості описання спонтанного і смислового життя свідомості або витлумачення фундаментальних структур людського існування, вкорінених в самій свідомості та людському бутті. Основною ідеєю феноменології є нерозривність і водночас взаємна незведенність (нередукованість) свідомості, людського буття, особи і предметного світу, психофізіологічної природи, соціуму, духовної культури, визволення свідомості й предметного світу з причинно-наслідкових і функціональних зв'язків між ними, а також діалектико — містичних їх взаємоперетворень. Тим самим, чиста свідомість як чисте смислоутворення (інтенціональність) віднімається від основаних на цих зв'язках міфологічних, наукових і повсякденних установок і схем. Рух до предметів розглядається феноменологією як відтворення безпосереднього поля, поля значень (смислів) між свідомістю і предметами. Будь-який предмет повинен бути охопленим як корелят свідомості, тобто корелят сприйняття; пам'яті, фантазії, судження, сумніву, передбачення. Предмет при цьому не втрачається, не перетворюється у свідомість, проте його значення чи смисл охоплюється саме так, як він бачиться відповідними властивостями визначень модусу свідомості. Феноменологічна установка націлена не на сприйняття і виявлення цих невідомих властивостей, функцій предмета, а на сам процес сприйняття як процес формування певного спектра значень, які вбачаються в предметі, його властивостях і функціях. Рефлексія на сприйняття його фази може здійснюватися незалежно від того, існує чи не існує реальний предмет сприйняття. Головним тут постає не сам предмет, а смисл, який встановлюється (конституюється) свідомістю.

Звернення до смислу — ключова проблема феноменології, що зумовлює її антиспекулятивну і антиметафізичну спрямованість завдяки установці на те, що для філософського аналізу головним є звернення до смислу в його особистісному звучанні, не в готовому вигляді, взятому з історії філософії, а того, який іманентний до особистості самого філософа. Інтенціональність свідомості надає свій предметний зміст, особистий вибір через аналіз структур життєвого світу, тобто світу в його значущості для людини, світу людського досвіду, універсуму сутнього як інтерсуб'єктивної ідентифікації будь-якого досвіду. Інтерсуб'єктивність тут постає як самоочевидність суб'єкта, що відтворює індивідуальність множини суб'єктів, виступаючи основою їх спільності та комунікацій. Проявляючись через інтенціональність, інтерсуб'єктивність доходить до трансцендентального "Я", переконаного в існуванні другого "Я", межа досвіду якого визначається часовим характером буття — свідомості. Інтеграцією аналітично-інтенціональної предметної інтерпретації й постає життєвий світ, що лежить в основі всіх опосередкованих зв'язків між людьми. Орієнтованість на чисту свідомість, її смислове поле значень зумовлює і метод феноменології, який передбачає проведення феноменологічної редукції, тобто утримання від будь-яких суджень, що належать до об'єктивної реальності і виходять за межі чистого досвіду, а також трансцендентальної редукції — розгляд самого суб'єкта пізнання не як реальної соціальної, психофізіологічної істоти, а як чистої трансцендентальної свідомості.

Вихідні ідеї феноменології були висунуті німецьким філософом Францом Брентано (1838 — 1917), але її систематизація як філософського вчення здійснена його учнем Едмундом Гуссерлем (1859 — 1938), одним з класиків філософії XX ст., твори якого зробили суттєвий внесок в розвиток філософії, визначили її рух впродовж століття, не тільки не втративши свого значення, а, навпаки, посилюючи свій вплив. За умов панування натуралізму та психологізму при розгляді людини і її свідомості він поставив собі за мету створити таку описову теорію, яка б змогла протистояти цим течіям і спекулятивним концепціям, основаним на чисто понятійних конструкціях. Подолання вказаних течій і концепцій Гуссерль вбачав в описанні не просто речей, а смислових утворень. Уже в одній з ранніх своїх робіт "Логічні дослідження" він підходить до проблеми свідомості через визначення логічного зв'язку, що знаходиться в теорії, вивільнення свідомості від асоціативних зв'язків переживань у пізнанні і від каузальних або функціональних зв'язків речей. На думку Гуссерля, будь-яке пізнання, переживання, за винятком відчуттів, завжди є свідомість чогось, тобто володіє іманентно властивим йому змістом, який не породжується предметом сприйняття, а навпаки, має цей предмет як вираження призначення, символізації того, що переживається, усвідомлюється. Чуттєво сприйняті і мислені предмети, що постають як незалежні від нас реальності, в дійсності відповідають (корелятивно) чистій свідомості. Основною її властивістю є інтенціональність, спрямованість на об'єкт. Вона завжди є свідомість про щось, а не яка-небудь замкнута суб'єктивність. Суб'єкт і об'єкт пов'язані один з одним і не існують один без другого. З одного боку, непредметної свідомості не існує, бо вона завжди спрямована на якийсь об'єкт. З другого боку, не існує і незалежний від свідомості предмет. Свідомість є усвідомлення, переживання предмету, а предмет є те, що знаходиться в свідомості.

В актах свідомості і переживань висвітлюється і конструюється буття предмету. Буття і свідомість, думка і мислення одне без одного не існують, проте при цьому "смислоутворюючий акт" постає як первинний. Світ пізнається в актах свідомості, розчиняється в ній, реальне буття дорівнюється до ідеальної думки, покладеному в свідомості смислу. Тому, коли йдеться про свідомість, то не можна говорити лише про зовнішні для неї причини, її "переднього плану" як природного емпіричного процесу. Все зовнішнє, в тому числі і природа загалом, повинні бути зрозумілими як похідні від суб'єктивності, абсолютного регіону буття, враховуючи, що існує ще один "задній план свідомості", в якому відсутня різниця між сутністю і явищем, де все очевидне для вільної від емпіричності інтуїції.

Все те, що в психології пізнається сприйняттями, фантазією, судженнями, спогадами, вольовими актами, має основу в інтуїтивно досягнутій чистій свідомості. Видимі фантоми, чуттєво дана багатоманітність світу, положення природознавства — все це повинно бути піддане феноменологічному аналізу, який інтуїтивно розкриває і описує структурні сутності явищ. Феноменолог прослідковує інтелектуальні акти, що конструюють предмет, пов'язуючи їх з можливістю, де одне переживання є основою для іншого, спрямовуючи рефлексію на смисловий потік свідомості й деструктивне виявлення смислової даності всередині потоку — горизонту смислів, значень. В основу цього аналізу Гуссерль покладає названі вище феноменологічну та трансцендентальну редукцію, при використанні яких рефлексія не спостерігає за свідомістю "з боку", а "оживлює" її, перетворюючи кожну можливість в дійсність.

Положення, висунуті Гуссерлем в праці "Філософія як строга наука", були розвинуті та систематизовані ним в роботах "Ідеї І" та "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія". її першій з них він обґрунтовує поняття чистої свідомості і чистого "Я", а в другій — ставить питання інтерсуб'єктивності як описання смислових зв'язків індивіда в якості духовних сутностей, поняття "життєвого світу" як світу життя, світу горизонтів людських цілей і бажань, які так чи інакше реалізуються в предметах, де наявні і речі буденного досвіду, і культурно-історичні реалії.

Прослідковуючи стан розвитку європейської науки, Гуссерль доходить висновку про те, що вона знаходиться в глибокій кризі, проявом якої став об'єктивізм, що затьмарив дійсний смисл раціоналізму, смисл іманентної духовної історії Європи. В забутті європейською наукою своєї життєво-світової основи Гуссерль бачив головну причину її кризи, розглядаючи останню як своєрідну плату за ті успіхи, яких наука домоглася за рахунок замінення життєво-світових реалій логіко — метафізичними предикатами, в межах яких немає місця дослідженням світу та людини.

Феноменологію Гуссерль розповсюджував і на історію, але кваліфікував її як теоретико-пізнавальну помилку. Такий висновок робився ним на тій підставі, що кожне явище в історії повинне розглядатися в його визначеннях, у зв'язках з умовами його виникнення й розвитку в процесі змін, що неминуче призводить до скептицизму. Крім того, в самому історичному зникає абсолютна значущість будь-якої окремої форми життєвого буття, релігії та філософії.

Гуссерль заперечував можливість наукового світогляду, науки як такої, бо, на його думку, ідеї наук носять позачасовий характер. Статус науковості він надавав тільки феноменології, вважаючи, що інші науки мають справу не з істиною, а з її переживаннями. Найбільш гостро Гуссерль виступав проти використання методології науково-природничого характеру в пізнанні людини, розгляду людини через призму науково-природничого детермінізму, перенесення на людину і соціальні процеси фізичних і біологічних закономірностей — оречевлення людини, що давало видимість науковості. І тут він був правий, коли вважав, що при зведенні до фактів і тілесних процесів духовного життя, ідей, моральних цінностей і норм виникає загроза і ризик перетворити в речі самих людей. Правда, сам він не займався безпосередньо проблемою людини, але ряд його положень, зокрема необхідності розглядати людину як метафізичну проблему в її становленні розуму і не-розуму, вимога пошуку сутності людини не в ізольованих індивідах, а у зв'язках людської особистості з її поколіннями і суспільством, де, якщо ми хочемо пізнати сутність людини, то повинні пізнати і сутність цих зв'язків, значно вплинули на побудову самостійних концепцій філософської антропології (М. Шелер, М. Бубер), неотомізм, персоналізм, а особливо екзистенціалізм.

Сучасна феноменологія сприймає майже всі положення феноменології Гуссерля, долаючи водночас його ригоризм по відношенню до науки. Серед головних постають проблеми європейського людства (цивілізованого людства як такого), його життя і кризи, пошуки взаєморозуміння Сходу і Заходу, всього світу в опорі на спільні цінності, пошуки нового типу гуманізму. Проблема інтерсуб'єктивності, усвідомлення другого "Я", моральних установок відношення до нього у сучасній феноменології все більше переноситься в площину подолання об'єктивації моральних стандартів, їх відчуження від людини і перетворення у внутрішні установки для індивіда. Особлива увага приділяється тут моральним почуттям людини, які не ототожнюються ні з інстинктами, ні з емоціями, а розглядаються як складний комплекс мотивацій людської діяльності через осмислення життєвого світу. Посилюється вихід феноменології на зв'язки з гуманітарними науками про людину, де наголошується на необхідності інтеграції методів і підходів при вивченні людини. Здійснюється це на загальному фоні різкої полеміки з тими, хто зводить людину тільки на біологічну основу.

Нового звучання набуває в сучасній феноменології проблема інтенціональності завдяки її зближенню з логікою під впливом праць фінського логіка Я. Хінтікки і норвезького філософа Д. Феллесдала. Крім інтенціональності тут розглядаються проблеми можливих світів, горизонту і горизонтальності, які з феноменології перейшли в логіку і математику.

Ідеї Гуссерля мали помітний вплив на російськомовних філософів, тим більше, що погляди, близькі до нього, в Росії обстоювали В. Соловйов, С. Трубецькой, М. Лось- кий (останній ще в 1906 р. посилався на праці Гуссерля). В 1909 р. вийшов перший том "Логічних досліджень" Гуссерля за редакцією С. Франка. Лекції Гуссерля в Геттінгенському університеті слухали Ф. Степун, С. Франк, Б. Яковенко, Д. Чиженський, С. І. Гесен. З Гуссерлем був знайомий і підтримував дружні стосунки Л. Шестов. Ідеї Гуссерля в Росії розвивали Г. Ланц, А. Салагов, Б. Яковенко, І. Ільїн та його дружина Н. Вокач. У Києві, посилаючись на праці Гуссерля, читав курс логіки і психології В. Зеньковський, в першій половині XX ст. методологічні засади феноменології знайшли своє примінєння в працях Г. Шпета.

Густав Густавович Шпет (1879 — 1937) народився в Києві, освіту дістав у Київському університеті, де здобув професорського звання, однак через певні причини змушений був переїхати до Москви. Літо 1910 і 1911 р., а також 1912—1913 рр. провів за кордоном, де слухав лекції Гуссерля в Геттінгенському університеті, працював в бібліотеках Берліна, Парижа, Едінбурга. В 1916 р. у Гуссерля захистив дисертацію "Історія як проблема логіки", тривалий час листувався з ним. Свої погляди Г. Шпет характеризував як емпіричний раціоналізм, який шукає осмислення дійсності в її конкретній даності й повноті. Він відзначався фантастичною ерудицією, високим професіоналізмом, різким несприйняттям будь-яких псевдофілософій, зокрема перетворення філософії в служницю ідеології. Історія філософії, феноменологія, герменевтика, етнічна психологія, аналіз соціального як одного з феноменів емпіричного буття — коло наукових досліджень філософа. Шпет вважав, що логіка емпіричних наук уособлює логіку історії, яка має своїм прообразом гуманітарне мислення з його опорою на повернення до інтерпретацій словесної свідомості. Відповідно до цього ставив за мету створити нову онтологію, яка описує дійсність, розглядає її як знаки, що вимагають витлумачення.

Дотримуючись цієї феноменологічної установки, Шпет, на відміну від Гуссерля, вважав, що дійсність проявляється тільки в історії, проте її не можна звести лише до процесу логічного умовиводу. В пізнанні історії існує особливого роду інтуїція розуміння, інтенціональна самому об'єкту розуміння — ентелехія, а також акти поступовості й безпосереднього розуміння. Об'єкт закріплюється установками думки і покладання, актами, введеними Гуссерлем. Однак Шпет надавав їм особливий, герменевтичний характер, розглядаючи знання та інтерпретації як такі, що складаються з елементів чуттєвого і раціонального, безпосередньо даного в сприйняттях і розсудочного, вираженого опосередковано в поняттях. Пізнання соціального досягається двома шляхами, але поняття спрямоване на загальне, оскільки воно саме є загальним.

Інтелектуальна інтуїція спрямована на одиничне, індивідуальне, конкретне. Звідси Шпет доходить висновку, що логіка історії — це наука про одиничне. Він вважав, що не тільки умовивід, а й сприйняття є засобами доведення суджень, відводячи в логіці історії центральне місце безпосередньому умовиводу. Пізнання соціального здійснюється в результаті розуміння або інтерпретації, тобто описання, яке знаходить як одну з ознак предмета його мету. Ця наукова процедура, за Шпетом, з необхідністю включає — поряд з розумінням другого, як він сам себе розуміє — його розуміння з нашої точки зору. Останнє — це активна діяльність, суперечка з другим, діалектика. Інтерпретацію, яка виходить із власних завдань і цілей інтерпретуючого, Шпет називає активною, або діалектичною суперечкою, а усвідомлюючу про чуже розуміння — пасивною, чи авторитарною. В результаті активної інтерпретації дослідник доходить того, що починає розуміти автора краще, ніж він сам себе.

Вченням про активну інтерпретацію Шпет поставив проблему творчої спадкоємності, проблему подолання апорій в логічному вираженні механізмів розуміння, ставши попередником Хайдегтера. Вченням про універсальне значення словесного знака значною мірою він передбачив досягнення сучасної семіотики. Трактування Шпатом мови як "першофермента" і "провідного принципу культури", ідеї первинного знання як "тлумачної мови науки" на десятки років випередили сучасну європейську герменевтику.

Завершуючи розгляд феноменології, слід зазначити, що починаючи з 70-х років феноменологічна проблематика зайняла чільне місце в творчості філософів СРСР, увійшовши в нашу філософію незалежно від освоєння нами Гуссерля, через аудентичне прочитання Маркса, вимоги розвитку самої філософії та культури. Адже феноменологія є моментом будь-якої філософії в тому смислі, що філософія є немов би безконечна культурна форма, тобто містить в собі задані їй цілісні моменти, або зерна. Вони можуть колись ким — то виявлятися, розвиватися з допомогою понять, але сама можливість цього розвитку буде міститися в самому факті конструювання філософії і ця жива неперервність не залежить від знання чи незнання тих чи інших існуючих джерел.

Стосовно впливів Маркса, то, на думку М. Мамардашвілі, його аудентичне прочитання дало поштовх до зміщення філософії в бік інтуїції предметно-діяльних структур, "предметності думки", живої позаментальної реальної сутності. Виділення цих "предметно-діяльних структур" передбачає вказівку на включеність, імпліцитність у думці деяких цілісностей, що володіють самодіяльністю і в своїй розміреності не співпадають з модулями раціональних дій, яка йде в глибину, в обсяги, і саме вимагає якоїсь феноменологічної процедури як відродження вихідної ситуації мислення. В наш час зазначене більш ніж очевидно доведене "українським мамардашвілевцем" А. Лоєм, який показав, що проблеми інтенціональності, інтерсуб'єктивності та смислу знаходять своє раціональне пояснення з точки зору діяльного аспекту людського буття, марксистського розуміння розпредмечування та опредмечування, діалектичного взаємозв'язку суб'єкта та об'єкта.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua