Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії - підручник

РОЗДІЛ І

ПОХОДЖЕННЯ ФІЛОСОФІЇ, ЇЇ ПРОБЛЕМАТИКА ТА ПРИЗНАЧЕННЯ

Походження, проблематика та особливості філософі як світогляду

Отже, виникненню філософії як нового типу світогляду передували по-перше, суспільство общинно-родового типу, по-друге, міф як світогляд та спосіб мислення, притаманний цьому суспільству. В середині І тис. до н. е. в суспільствах Індії, Китаю, Греції відбуваються кардинальні зміни, які супроводжувались змінами світогляду і, зрештою, привели до трансформації міфу в філософію. Зупинимося на цих змінах докладніше.

Зміни, які відбувалися у цих регіонах на рубежі VI ст. до н. е., називають переходом від варварства до цивілізації, від родової до політичної організації суспільства, від общинно-родової до рабовласницької формації. Назви, як бачимо, різні, але сугь переходу одна. І полягає вона у тому, що в суспільствах даного періоду з'являються товарно-грошові відносини, які доповнюють, а пізніше частково витісняють особисті стосунки між людьми, з сільського господарства виділяються ремесла, завершується розвиток грошей до їх кінцевої монетарної форми, з'являються торговий капітал, приватна власність на землю, купівля — продаж землі, відбувається розпад родової общини і родової моралі, встановлюється економічне панування міста над селом, скасовується боргове рабство і рабська праця проникає у сферу виробництва, зростають розміри останнього, з'являється економічно міцний прошарок нових рабовласників, які протистоять родовій аристократії, ведеться жорстока політична і воєнна боротьба за владу, яка час від часу розгоралась з цього протистояння. Недарма VI ст. до н. е. в Індії називають "епохою бродіння умів", яка характеризується боротьбою варни кшатріїв проти брахманів; у Китаї вона відома як "епоха царств, що борються"; в Греції — це епоха боротьби демосу проти земельної родової аристократії.

Філософія формується в той період, коли сенс людського життя, його звичний устрій і порядок виявляються під загрозою, коли старі світоглядні орієнтири та настанови відмовляються функціонувати, коли мораль, що зросла на основі родових стосунків, вступає у конфлікт не просто з приватним інтересом окремої особи. Між собою стикаються, з одного боку, родова, сімейна мораль, яка являє собою всезагальне начало, але дане в його природній безпосередності, а з іншого — новий, щойно народжений тип всезагального, по відношенню до якого окремий рід, сім'я виступають як дещо часткове — це поліс, держава, всі громадяни якої становлять правове і політичне ціле.

Таке зіткнення ми бачимо в трагедіях давньогрецького драматурга Есхіла. Мікенський цар Агамемнон приносить у жертву богам свою дочку Іфігенію заради успіху грецького війська у поході проти Трої, тим самим підкоряючи спільним інтересам життя представника свого власного роду. Дружина Агамемнона Клітемнестра, навпаки, захищає родову мораль і у помсті за дочку вбиває чоловіка, який повернувся з походу переможцем. Син Агамемнона і Клітемнестри Орест любить і поважає свою матір, яка уособлює неписану родову мораль, але відповідно до закону він повинен захищати права батька. І Орест змушений іти проти родової моралі, помститися за нього, вбивши власну матір.

Кризи в суспільстві, кризи у сфері духу, що ними характеризується епоха зародження філософії, ставлять людину в жорстку неоднозначну ситуацію, вміщують її у поле насущних смисложиттєвих проблем, стосовно яких неможливо застосувати звичну канву міфологічного світорозуміння та мислення. І не лише виникнення, а й розквіт філософії у ті чи інші історичні періоди, як правило, зумовлений глибокою соціальною кризою, коли людині стає важко, а інколи й неможливо жити за старими зразками, коли попередні цінності втрачають своє значення і гостро постає питання: як бути далі?

Питання про те, як бути далі, є турботою про власне буття взагалі, про "бути чи не бути?", про сенс буття і про буття світу загалом. Бо питання ці так чи інакше передбачають відповіді на ряд інших питань: що є підставою буття світу та мого власного буття, на що сподіватись, у що вірити, на що опиратись заради власного спасіння, до чого прагнути? Звичайно, ці питання, які є смисложиттєвими, дістали певні відповіді й у міфологічному світогляді як первіснообщинній ідеології. Проте в епоху зародження філософії, в епоху розпаду общини і виділення з неї окремих мислячих індивідів ці питання набувають якісно нового сенсу. Вони стають індивідуально-особистісно значущими, вимагають від індивіда самостійного самовизначення: не через традицію чи загально- общинну норму, а через власний розум, який критично ставиться до традиції і певним чином моделює позитивні відповіді на них. Тому-то нам і відомі автори версій відповідей на те чи інше філософське питання, оскільки філософствування є індивідуально-авторською діяльністю; міфи ж не знають імен своїх творців.

Філософія виникає з критичного ставлення до традиції, з сумніву щодо обгрунтованості підстав міфологічного світобачення, з подиву перед здатністю звільненої думки охопити нескінченний світ. У вже згадуваній алегорії печери з платонівського діалогу "Держава" перехід від міфу до філософії зображається як процес звільнення в'язнів від кайданів безсумнівних родових вірувань, як важкий і тривалий вихід з ілюзорного світу тіней, котрих вони все життя помічали на стінах печери, до справжнього світу реальних подій і речей, осяяних світлом ідеї блага.

На відміну від міфологічного світогляду, що стоїть на охороні традиції, пасивності, незмінюваності сталого порядку речей, філософський світогляд грунтується на активності. Філософія є діяльність, що піддає сумніву та критичному перегляду всі авторитети, забобони, табу та вірування. Продовжуючи платонівську алегорію, можна зазначити, що філософська активність якраз і виводить людину з темної печери нерефлектованих стереотипів і традицій у справжній світ свободи від ілюзій, навіювань, неусвідомлюваних залежностей від різних авторитетів. Філософствування, за Платоном, — важка і відповідальна діяльність, мета якої — свобода. Сама ж філософія є активністю, спрямованою на критичне і раціональне випробування підвалин найфундаментальніших передумов людського буття, буття світу взагалі.

Під час розкладу общинно-родової формації та породжуваного ним хаосу в соціально-політичній сфері, за якою виживання людини у невпорядкованому світі стало нагальною проблемою, виник цілий ряд питань про передумови переходу від невпорядкованості до порядку, від хаосу до космосу. У наступному розділі ми познайомимося з окремими розв'язаннями цих питань, які були знайдені у соціально-політичній сфері (наприклад, запорукою порядку у суспільстві є правова держава, або запорукою порядку є дотримання загальноприйнятих і всіма усвідомлюваних моральних норм тощо).

Проте питання про передумови порядку як запоруки буття людини поширювались не лише на соціально-політичну сферу, а й на світ узагалі, на Космос як упорядкований універсум. Цікаву версію постановки та розв'язання філософської проблеми єдності та впорядкованості Космосу дає О. Ф. Лосєв. Він виходить з того, що рабство принесло з собою сувору необхідність у розподіленні розумової та фізичної праці. Одні могли працювати, але вже не займались розумовою творчістю, інші стали розумово творити, але не займались фізичною працею. Таке подвоєння викликало мислену потребу в розрізненні бездушної речі і мислячої людини, яка цією річчю керує. Раб в актичності трактується не стільки як людина, скільки як річ, що діє не по своїй волі, а по волі сторонній. Рабовласник теж не був цілісною людиною, а лише тією її стороною, яка забезпечує йому можливість бути погоничем рабів. Тому принципом рабоволодіння є життєвий синтез раба як речі, здатної виконувати цілеспрямовану роботу, але без особистого наміру та ініціативи, і рабовласника як формотворчої ідеї у вигляді абстрактної ініціативи, тобто без тілесної участі у здійсненні цієї ініціативи. Оскільки раб і рабовласник є протилежностями, які протистоять одна одній, стає зрозумілим, що порядок і цілісність полісу (міста — держави) можуть бути забезпечені лише гармонійним, або діалектичним, поєднанням цих протилежностей.

Структура полісу (раб — пасивна матерія, а рабовласник — активна, але не матеріальна ідея), діалектика як принцип досягнення полісної єдності та гармонійності специфічно зумовлюють філософське бачення всього Космосу. Якщо у міфологічному світогляді Космос є сім'єю богів — гарантів його впорядкованості, то у світогляді філософському він відображається як взаємодія безособових, природних, абстрактних начал типу "матерія" та "ідея". Він єдиний не тому, що хтось стежить за цим, а тому, що пронизаний безликою природною діалектичною закономірністю — "логосом", чи "номосом", якому підкоряються всі речі, подібно до того як у полісі люди підкоряються такому самому безособовому й абстрактному юридичному законові.

Відомий французький дослідник походження філософської думки Ж.-П. Вернан вважає, що новий тип мислення, який привів у VI ст. до н. е. до виникнення зародків давньогрецької філософії і науки, засновується на трьох світоглядних принципах.

По-перше, виділилась ідея космічного порядку, яка грунтувалась віднині не на могутності бога — верховного правителя, монарха басилевса (як у традиційних теогоніях), а на понятті космосу, який підкоряється закону, правилу (потов). Nomos встановлює для всіх складових природи елементів (стихій) порядок, відповідно до якого жоден елемент не може здійснити свою владу над іншими.

По-друге, нове мислення грунтувалося на розвитку математичних, передусім геометричних, уявлень з їх ідеальними об'єктами, умоглядністю, доказовістю, раціоналізмом та логічністю. Незважаючи на те, про що йдеться (про політичні, онтологічні чи космологічні питання), філософське мислення проектує світ у просторові рамки, які більше не визначаються релігійними категоріями високого та низького, небесного та підземного, але створюються симетричними, зворотними співвідношеннями.

По-третє, абстрактне філософське мислення стало можливим завдяки тому, що його підґрунтям слугував певний життєво-практичний розум, інструментом якого була мова і який давав можливість впливати на людей, а не перетворювати природу, розум політичний у тому значенні, в якому Арістотель визначає людину як політичну тварину.

Світоглядні межі бачення світу, які притаманні філософському світосприйняттю, здебільшого задаються саме полісною організацією суспільства, про що вже йшлося вище. Тут же потрібно зазначити, що бачення людиною самої себе та своїх взаємостосунків із світом також зумовлене цією організацією. «Держава, — зазначає Арістотель у трактаті "Політика", — належить до того, що існує за природою, і ... людина за природою своєю є істота політична, а той, хто в силу свосї природи, а не внаслідок випадкових обставин живе поза полісом, — або недорозвинена в моральному смислі істота, або надлюдина; її і Гомер ганьбить, кажучи "без роду, без племені, поза законами, без сімейного вогнища"; така людина за своєю природою тільки й прагне війни».

Як істота полісна нормальна людина з точки зору нового світогляду відрізняється і від тварини, і від божества. Бачення людини, яке відкривається крізь нову філософсько-світоглядну призму ще в часи її створення, полягає ось у чому: по-перше, людина подібна до тварин, але природа вселила у неї прагнення до державного спілкування, і тому вона — найдосконаліша з живих істот; по-друге, як найдосконаліша істота людина має здатність жити за законом і правом; по-третє, людина є істота, здатна володіти знаряддями та зброєю; по-четверте, людина наділена моральною та розумовою силою, причому перша спрямовує дії та зброю у правильну сторону, друга дає загальні поняття; по-п'яте, найголовнішим поняттям полісної людини є справедливість, оскільки вона лежить в основі держави — полісу.

Як бачимо, на перше місце Арістотель ставить таку сутнісну здатність людини, як її потяг до спілкування полісного — словесного або вербального. Ця обставина, яка призвела до зародження філософії (і не лише у Стародавній Греції, а й у Китаї, Індії, — діалогічні взаємини вчителя і учнів в Упанішадах, питання — відповіді у взаєминах Конфуція з учнями, політичні та етичні діалоги софістів, Сократа тощо), демонструє важливу особливість періоду наївного захоплення словом, словесною риторикою, полемікою, дискусією. Це було становлення думки, спілкування, виховання, самостійність мислення. Діалогові форми мислительної діяльності давали можливість охопити як твердження про предмет діалогу, так і заперечення стосовно нього, давали підстави піднятися над обмеженістю повсякденної свідомості, стати над її одиничністю та міфологічністю. Мудрість перших філософів ще мала у собі мудрість житейського досвіду. Проте саме тут і завершується історичної важливості перехід від чуттєвого, образного, до понятійного осмислення сутності, або начал дійсного буття. У грі слів, яку можна було б назвати початком концептуальної діяльності, відбувалося формування характерного для зародження філософії і певного періоду її розвитку вдосконалення раціональних форм пізнання. Раціональне, понятійне — на відміну від міфу з його образними уявленнями — розуміння світу походить, на думку Сократа, "від того, що люди, радячись на зборах, розділяють предмети за їх родами, категоріями". Відносячи той чи інший фрагмент світу до певної категорії, впорядковуючи Всесвіт у своїй думці, люди впорядковували і власний духовний світ, набували філософської самосвідомості, формували раціонально-філософський світогляд, здатність до рефлексії як одного з методів філософії.

Наступна сутнісна риса людини, яка висвітлюється під кутом зору нового світогляду, є її здатність жити за законом і правом, тобто здатність до загальнозначущої поведінки, до розуміння загального, виділення останнього як особливого предмета та оперування ним. Ця риса людини — філософа полягає в тому, що в процесі міжособової комунікації, де будується образ "Я", образ іншого (партнера зі спілкування), образ мого "Я" у свідомості іншого тощо, досягається інтерсуб'єктивність значень, яка має інший статус, ніж модальності оцінок, самооцінок, думок, а саме статус загальнозначущості. Ця загальнозна-чущість дає можливість на наступних етапах спілкування "виштовхнуги" певну сукупність ідеальних об'єктів, які стають регуляторами міжособової комунікації. При цьому змінюється сама структура рефлексивних процесів. Якщо на перших етапах кожен партнер комунікації відображається у свідомості іншого, то тепер їх відношення опосередковане ідеальним об'єктом (добро, благо, закон, обов'язок тощо), воно ускладнилось, оскільки кожна свідомість приміряється до цих ідеалі,них об'єктів і "світиться" в них, оцінюється ними.

Філософська рефлексія і зробила предметом свого аналізу ідеальні об'єкти, "виштовхнуті" зі сфери безпосередньої комунікації, вмістила їх в інший — потойбічний трансцендентний, або метафізичний, світ. Філософія виявляє зв'язки між ними, організує їх у систему, обґрунтовує відповідно до різних концептуальних схем (наприклад, трактує світ ідеальних об'єктів як особливий онтологічний світ або бачить у них апріорні форми якогось надособового, трансцендентального суб'єкта, або пов'язує їх з формами діяльності тощо) Введення ідеальних об'єктів у культуру і початок рефлексії стосовно них пов'язані з іменем Платона. Подальший розвиток філософсько-гносеологічної рефлексії полягає, як бачимо, у розширенні світу ідеальних об'єктів, у змінах їх внутрішньої організації.

Проте треба мати на увазі, що рефлексія не єдиний спосіб філософського мислення, породжений зазначеними вище соціальними обставинами. Як вважають дослідники у галузі історико-філософської методології, традиція рефлексії лежить у межах об'єктного трактування мислення як "мислення про ...". Рефлексія розуміється як "мислення про мислення", як думка, що зробила об'єктом пізнання саму себе. Поява поряд з різними галузями сущого, які стали об'єктами окремих наук, ще однієї галузі — мислення — призвела до глибоких метаморфоз у філософії, оскільки стали аналізуватись підстави та передумови знання, явне і неявне у роботі свідомості тощо.

Однак рефлексія як "мислення про щось", як мислення, якому це "щось" уявляється відокремленим, не враховує однієї важливої обставини. Мислення завжди включено в контекст людського спілкування, функціонує в мережі соціокультурних зв'язків, у певній історичній ситуації. Якщо розглянути його під цим кутом зору, то виникає протилежна рефлексії модель мислення, згідно з якою думка завжди є "мислення в світі", в світі людської комунікації та історії. На відміну від рефлексії цю модель називають герменевтико — екзистенціальною, або моделлю розуміння. Вона лежить в основі герменевтичного методу, за яким свідомість будь-якого предмета та предмет свідомості невіддільні один від одного, первинною реальністю виступає не свідомість, з одного боку, і природа — з іншого, а життєвий світ, який не піддається аналізові й поділові. Його можна лише витлумачити, зрозуміти.

Рефлексивний і герменевтичний методи певним чином пов'язані з епістемним та софійним типами філософствування, у чому ми впевнимося, ознайомившись з конкретними філософськими вченнями.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua