Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії - підручник

РОЗДІЛ VII

ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII — XVIII ст.

Філософія Просвітництва у Києво-Могилянській академії

У поширенні філософських просвітницьких ідей видатну роль відіграли професори академії. Філософський курс у цьому навчальному закладі був досить змістовний. Він включав раціональну (діалектику і логіку), моральну (етику) і натуральну філософію. Остання поділялася на фізику, математику і метафізику. Проблеми природи, космогонії, фізіології, психології тощо перебували в центрі уваги.

У боротьбі з католицизмом важливою ідейною зброєю було богослов'я. Воно вивчалося на останніх курсах академії. Професори філософії вчили студентів і у богослов'ї спиратися на науковий доказ, критично ставитися

до різних теологічних учень.

Петро Могила (1596 — 1647) відіграв видатну просвітницьку роль, був фундатором і лідером академії. Він народився у сім'ї молдавського господаря Симеона. Після загибелі батька сім'я змушена була залишити Молдавію. Навчався П. Могила у Львівській братській школі. Вищу освіту здобув в університетах Польщі та Франції. Служив офіцером у польському війську, а 1625 р. залишив світське життя і постригся в ченці. 1627 р. П. Могила переїхав до України і цього ж року був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври з 1631 р. — митрополитом Київським. Свосю вченістю і прогресивними поглядами він випереджав багатьох сучасників [17, с. 44].

Обіймаючи високу церковну посаду, П. Могила свою діяльність спрямовував на утвердження православної української церкви в її боротьбі з католицизмом та унією.

З його ім'ям пов'язане становлення вищої і середньої освіти в Україні. П. Могила прагнув пробудити в українському народі інтерес до знань, "аби молодіж в справжній побожності, в звичаях добрих і в науках вільних навчена була". У передмові до "Анфології" він писав: "З Божою поміччю, постаравшись в міру моїх слабих сил, на кошт мого родинного майна відновити гімназіум, тобто київські школи... Я постачав, постачаю і дуже бажаю за допомогою небесною до кінця мого життя постачати школи книгами, учителями, засобами до утримання бідних студентів, товаришів ваших і інших потребующих" [17, с. 47].

Найбільшим своїм здобутком Могила вважав створення Київської колегії (академії), проте його культурно-освітня діяльність не обмежувалася нею. За участю Могили були відкриті колегії у Вінниці, Кременці, Гощі.

П. Могила докладав чимало зусиль до розвитку книговидавничої справи. Він очолював друкарську діяльність у Києві, одним з перших запровадив книжну українську мову у тогочасних виданнях, писав передмови до них тощо. Намагаючись пробудити і підтримати інтерес народу до свого історичного минулого, він сприяв випуску історичних праць, Здійснював заходи щодо реставрації Софійського собору та інших культурних споруд. Певна заслуга належить йому в розробці та обгрунтуванні тогочасних українських обрядів, які він описав у "Великому требнику". Для молоді Могила написав спеціальний посібник —"Анфологію", що, за висловом І. Франка, являла собою "чудову енциклопедію моральних і житейських повчань".

Організовуючи вищу школу в Україні, П. Могила прагнув досягти високого професійного рівня її вихованців, забезпечив викладання в академії високоосвіченими, професійними викладачами. Слід відзначити його позитивну роль у впровадженні в навчання філософських курсів. Філософія за П. Могили набула важливого значення й статусу, а його твір "Катехізис" на тривалий час став програмним для філософських студій академії.

Провідне місце в розвитку філософської думки України XVII—XVIII ст. посідали викладачі Києво-Могилянської академії Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, Л. Баранович, І. Галятовський, Д. Ростовський, Й. Кроковський, Ст. Яворський, В. Ясинський, Ф. Прокопович, М. Козачинський, Г. Кониський.

Вітчизняна філософія була тісно пов'язана з теологією. Однак, розвиваючись в рамках схоластики, вона значною мірою еволюціонувала: поряд з теологічними положеннями утверджувався раціоналістичний погляд на реальний світ. Це давало можливість піднести роль філософії у вивченні Всесвіту, природи, людини і відтак визначити її самостійність щодо теології.

У філософських курсах викладачів академії значне місце посідали проблеми натурфілософії. Характерною рисою останньої була зміна предмета пізнання: на перший план виступило пізнання природи і людини порівняно з бого- пізнанням. У зв'язку з цим по-іншому вирішувалося питання про людину, її місце і роль у світі. Людину, як і природу, створив Бог і, наділивши розумом, дав їй змогу самостійно творити, пізнавати закони Всесвіту, розуміти своє призначення. Такі гуманістичні ідеї сприяли розкріпаченню особи, утвердженню її гідності.

Особливий інтерес становлять натурфілософські курси І. Гізеля, Ст. Яворського, Й. Кроковського, Ф. Прокоповича, М. Козачинського, Г. Кониського, І. Поповського, X. Чарницького, Й. Волчанського, А. Дубневича, С. Кулябки. Ці вчені прагнули створити умови для формування у вихованців академії самостійного раціонального філософського мислення. У своїх курсах вони використовували філософську спадщину античності, зокрема Арістотеля, Платона, патристичну літературу, вчення пізньої й другої схоластики. В курсах Гізеля, Прокоповича, Яворського досить помітне звільнення арістотелевого вчення від його схоластичної інтерпретації.

Повністю відійти від схоластики учені Києво-Могилянської академії, звичайно, не могли. їх офіційна приналежність до вищої православної ієрархії і завдання теоретичного обгрунтування православ'я, що постало перед ними, значною мірою визначили їх філософську орієнтацію, вибір використовуваних учень західноєвропейських мислителів.

Українські просвітники широко використовували набутий досвід, наукові надбання, нові досягнення філософії та природознавства. Філософські концепції Нового часу, зокрема Коперника, Бруно, Галілея, Декарта, Спінози, картезіанців посіли значне місце у курсах багатьох викладачів академії.

Йосип Конопович-Горбацький (р. нар. невід. — 1653) зробив перші кроки до звільнення філософії від схоластики. Біографічних відомостей про його життя збереглося мало. Один з перших професорів академії, він двічі — з 1636 по 1642 р. — читав трирічний філософський курс. У 1642 — 1646 рр. ректор академії (тоді ще колегії). Був ігуменом Києво-Михайлівського монастиря. Помер у сані білоруського єпископа. Автор "Підручника логіки", "Оратора Могилянського", написаних латиною.

Одна з основних проблем, що цікавили Кононовича-Горбацького, — універсали (загальні поняття). Він вирішував її з позицій номіналізму, тобто універсали вважалися вторинними щодо тілесних речей, результатом діяльності розуму як відображення загальної сутності одиничних речей. Так мислитель пов'язував вирішення цього питання з необхідністю пізнання світу, а не із завданням доведення існування творця, як вважали томісти.

Щодо зв'язку філософії і богослов'я, розуму і віри, то мислитель вважав, що вони мають бути самостійними. Існують дві істини — філософська і богословська; предметом першої є природа, реальний тілесний світ речей, теологія ж повинна займатися вченням про Бога як єдину субстанцію і творця.

Розглядаючи питання про субстанцію, початок реальних речей, Кононович-Горбацький вважав, що ними є матерія і форма. Реально існують також простір і час.

На думку Кононовича-Горбацького, людина складається з матерії (тіла) і душі (форми). Він заперечував безсмертя останньої. Пізнання — процес поєднання чуттєвого досвіду і розумового мислення, причому почуття є початком, основою подальшої абстрагуючої діяльності розуму. Стверджуючи силу людського розуму,

Кононович-Горбацький розвивав гуманістичні ідеї, підносив велич людини.

Інокевтім Гізель (бл. 1600 — 1683) — просвітник, церковний діяч, історик, філософ. Народився в німецькій реформаторській сім'ї у Польській Прусії. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, де прослухав курс філософії, прочитаний Кононовичем-Горбацьким. Як один з найздібніших учнів був посланий П. Могилою на навчання за кордон. В 1645 р. обраний професором, а наступного року — ректором Києво-Могилянської академії. З 1656 р. до кінця життя І. Гізель — архімандрит Києво-Печерської лаври і управитель Лаврської друкарні. Його вважали найосвіченїшим діячем культури України XVII ст. Наступник Гізеля на посаді ректора академії Л. Баранович висловився про нього так: "Без лестощів скажу... що крім пречесності твоєї, нема у нас другого... Арістотеля".

Як блискучий дипломат, І. Гізель неодноразово виїжджав з посольством до царя Олексія Михайловича. Активну участь брав у виданні "Києво-Печерського Патерика" (1661 і 1678), а також першого підручника з вітчизняної історії — "Синопсису". Він є автором ряду полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. Філософські погляди Гізеля відображені у працях "Твір про всю філософію", "Філософські аксіоми", "Мир з богом людині".

У вирішенні проблеми ставлення Бога до світу Гізель стояв на деїстичних позиціях. Він обстоював єдність і однорідність матерії всіх природних тіл, земної і небесної матерії. Різноманітні речі у своїй основі мають єдину за видом матерію, яка не з'являється і не зникає, а постійно зберігається в своїй кількості, переходячи з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення.

У своєму філософському курсі І. Гізель розглядав також проблеми руху, місця, простору і часу. Рух — це різноманітні зміни, які є універсальними, невіддільними від матеріальних речей. З позицій деїзму він вирішував питання про закони природи: Бог виконав свою функцію першодвигуна, першопричини, а далі природа розвивалася за своїми об'єктивними законами.

Щодо співвідношення теології та філософії, проблем пізнання його позиції були близькі до поглядів Й. Кононовича-Горбацького.

Прогресивні, гуманістичні ідеї І. Гізель висловлював і в питаннях про людину і мораль. Твір "Мир з богом людині" (1669) автор присвятив цареві Олексію Михайловичу, аби допомогти йому виправити мораль тогочасного суспільства, викоренити моральне зло. Але праця Гізеля була засуджена як єретична й заборонена. Змальовані автором соціальне зло, несправедливість і пригноблення простої людини не сподобалися провідній верстві тогочасного суспільства, яку автор піддав критиці, звинуватив у зловживаннях. Обурилася і релігійна верхівка, бо була у творі викрита за порушення моральних норм.

І. Гізель з повагою ставився до людини, вважав її творцем свого щастя, господарем власної долі. Першим критерієм добра і зла є совість розумної людини, яка керує всіма її діями й оцінює її вчинки. Другий критерій добра і зла — людський розум. Він дає змогу пізнати закони природи і діяти відповідно до них. Відтак Гізель висунув природне право як критерій людської поведінки і поставив його вище за закон Божий.

Гуманізмом сповнені міркування Гізеля про людські гріхи й провини. Він вважав, що не є гріхом людини порушення нею моральних правил і звичаїв, які суперечать розуму. Наприклад, люди важкої фізичної праці повинні звільнятися від посту, а ті, які під страхом голоду здійснювали крадіжку, можуть бути виправдані.

Висунуті І. Гізелем принципи раціональної моралі є прикладом боротьби із середньовічною схоластикою за утвердження реального земного життя людини, її особистості та гідності.

Стефан Яворський (1658 — 1722) посідає гідне місце у плеяді просвітників Києво-Могилянської академії. Письменник, церковний і політичний діяч, філософ. Народився Ст. Яворський (у миру Симеон Іванович) у містечку Яворові на Галичині у православній сім'ї. Отримав освіту в Києво-Могилянській академії. У 1684 р. він виїхав з Києва і продовжував навчання у Львові, Любліні, Познані, Вільні, де прийняв уніатство. Повернувшись з-за кордону, Яворський відмовився від уніатства, прийняв чернецтво під іменем Стефана. Витримавши іспит перед професорами Київської академії, декілька років викладав тут риторику, поетику, філософію і богослов'я, був префектом академії. Ще за кордоном він почав писати вірші українською, латинською, польською та російською мовами, за що отримав звання "лавроносного поета". Пізніше писав панегірики Петру І.

У 1697 р. Яворський на запрошення Петра І відбув до Росії. Там він був митрополитом, екзархом, обіймав посаду протектора Слов'яно-греко-латинської академії у Москві, де реформував навчальний процес на зразок

Києво-Могилянської академії та західноєвропейських університетів. При академії заснував театр. Він підтримував реформи Петра І, але рішуче виступав цроти підпорядкування церкви світським властям, стверджуючи пріоритет церкви над світською владою в політичних справах.

Філософські погляди Ст. Яворського дістали відображення в курсі "Філософські змагання...", який він читав у Київській академії. Курс складався з трьох частин: логіки, фізики та метафізики. Маючи теологічну спрямованість, він водночас містив багато нових положень та ідей, які відповідали тогочасним поглядам.

На натурфілософському курсі Ст. Яворського, незважаючи на його загальну теїстичну концепцію про створення світу Богом, позначився вплив пантеїстичного ототожнення Бога з природою. Мислитель вважав, що матерія ніким не створена і не знищувана. Вона є справжньою причиною форми та її поєднання. Вона існує незалежно від Бога; діяльна, активна, постійно перебуває в русі, який мас чотири види: народження і загибель, зростання і зменшення, зміна якості, просторове переміщення. Розглядаючи проблему зміни речей, мислитель використовував не просто поняття "заперечення", а "заперечення заперечення", хоча до висновку про його загальну закономірність не дійшов. Його діалектичні здогадки особливо відчутні при вирішенні питання про рух і спокій, їх суперечливість.

Проблему співвідношення філософії і теології Яворський розглядав з позиції визнання подвійної істини, цим самим визнаючи за філософією самостійність. Не заперечуючи ролі й значення розуму людини, Ст. Яворський не допускав втручання останнього у віру. Найвищою мудрістю він вважав теологію.

Вирішуючи проблему пізнання, мислитель стверджував, що об'єкти відчуттів існують поза ними, створюючи чуттєві образи. Поділяючи відчуття на зовнішні й внутрішні, він був близький до вчення Локка про первинні та вторинні якості речей.

Феофан Прокопович (1681 — 1736) — найяскравіша постать серед українських просвітників першої половини XVIII ст. Він був видатним українським та російським політичним, громадським і церковним діячем, вченим, філософом, поетом.

Ф. Прокопович (справжнє прізвище Єлисей Церейський) народився у родині київського міщанина. Залишившись у трирічному віці сиротою, виховувався у свого дядька Феофана Прокоповича, на честь якого він після повернення з-за кордону і прийняв його ім'я.

З 1687 р. Прокопович навчався у Києво-Могилянській академії. Не закінчивши останнього курсу богослов'я, він вирушив за кордон для поглиблення знань.

Для того, щоб мати можливість навчатися у західноєвропейських навчальних закладах, він змушений був прийняти уніатство. Грунтовно оволодівши знаннями, Прокопович у жовтні 1701 р. втік з Риму, порвавши з католицизмом. Пішки пройшов Францію, Швейцарію, Німеччину, де знайомився з гуманістичними, просвітницькими, реформаційними ідеями, й 1702 р. повернувся в Україну. З 1705 по 1716 р. викладав у Києво-Могилянській академії риторику, поетику, арифметику, геометрію, філософію, богослов'я. У 1710 — 1716 рр. був ректором академії.

У 1716 р. закінчився київський період життя і творчості Ф. Прокоповича і почався петербурзький. За викликом Петра І він переїхав спочатку до Москви, а згодом до Петербурга, де став радником царя з питань освіти і церкви, обіймаючи посади єпископа, віце-президента Синоду, архієпископа. Активний учасник реформ Петра І, Прокопович багато уваги приділяв просвітництву. Він був найосвіченішою людиною в Росії того часу.

Ф. Прокопович — автор ряду навчальних посібників, історичних праць, першої світської трагікомедії "Володимир", "Духовного регламенту", філософсько-юридичного трактату "Правда волі монаршої", промов, проповідей тощо.

Усі просвітницькі твори Ф. Прокоповича спрямовані проти прихильників церковної автономії. У цьому питанні, як і щодо співвідношення філософії і теології, він був постійним опонентом Ст. Яворського, Р. Лопатинського та ін.

Викладаючи у Києво-Могилянській академії філософський курс, Прокопович прагнув звільнити філософію від схоластики, пропагував ідеї мислителів Нового часу — Коперника, Галілея, Бекона, Декарта, Гоббса, Спінози, Локка та ін.

У своєму натурфілософському курсі, вирішуючи питання про ставлення Бога до світу, Прокопович спирався на положення про Бога як основу і творця всього сущого. Водночас його поглядам притаманна певна непослідовність. Він стверджував, що "матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити і що розвивається вона за своїми власними закономірностями". Це є, напевно, проявом пошуку, процесу формування позиції мислителя.

Ф. Прокопович висловив деякі діалектичні міркування щодо проблеми руху, саморуху в природі, визнаючи його джерелом усього життя. "Рух є немовби якимось загальним життям усього світу" [10, т. 2, с. 191).

Бог, на думку Прокоповича, діяв найкорогшим шляхом і постановив створювати не таку природу, яка вимагає чужої праці, а таку, що задовольняє себе саму. Проблема простору та часу розглядається мислителем з точки зору їх об'єктивності, єдності з матерією і рухом.

Характерна позиція Прокоповича у питаннях гносеології, співвідношення науки і релігії, розуму і віри. Вона зумовлена його практичною діяльністю як теоретика реформ Петра І, для яких потрібні були освіта, наука і міцна віра. Погляди Прокоповича давали можливість зняти гострі суперечності між наукою і релігією, розумом і вірою і тим самим зміцнити позиції розуму та науки і водночас обгрунтувати релігійні положення, пристосувати їх до нових умов. У разі виникнення суперечностей між даними науки і біблійними текстами, на думку вченого, варто не заперечувати висновки науки, а витлумачувати тексти Святого Письма відповідно до наукового рівня сучасності. Саме так він радив ставитися до геліоцентричного вчення Коперника. "Якщо учні Коперника, що захищають рух Землі, наведуть достовірні фізичні і математичні дані... тексти Святого Письма, в яких говориться про рух Сонця, треба розуміти не буквально, а алегорично" [7, с. 87].

Визнаючи об'єктивність природних законів, Ф. Прокопович вважав, що вони діють і в історичному розвитку, людській діяльності. Деякі погляди на історію він виклав у праці "Про метод писання історії...". З гуманістичних позицій він вирішував і проблему людини, її місця в природі й суспільному житті. Людину він вважав рівною всій природі, зробленою "з тієї самої, що й все інше, матерії, але знаменитішої від самого неба" [10, т. 1, с. 337]. Велич людини — в її творчій праці, завдяки якій створюються всі матеріальні й духовні цінності.

Великий інтерес виявив учений і до питань про державу, церкву, їх взаємовідносини. Як прихильник теорії освіченого абсолютизму, "філософа на троні", Прокопович обстоював позицію підпорядкування церковної влади світській, проте він доводив, що влада дана монархові народом, а воля народу випливає з волі Божої.

Георгій (Григорій) Кониський (1717 — 1795) — вчений, мислитель, письменник і поет, громадський та політичний діяч. Він народився у заможній міщанській сім'ї у Ніжині на Чернігівщині. 1728 р. вступив до Києво-Могилянської академії, де провчився 15 років. По закінченні навчання залишився тут на викладацькій роботі. Читав поетику, риторику, богослов'я, курс філософії, названий "Философия, разделенная на четыре отдела, содержащая логику, физику, метафизику и этику..." 3 1751 но 1755 р. був ректором академії.

У 1755 р. Г. Кониський був направлений до Могильова на єпископську кафедру. З цього часу до кінця свого життя він прожив у Білорусії, відстоюючи національні та релігійні інтереси її народу.

Його філософський курс продовжив кращі традиції академії, особливо у ствердженні ідей раціоналізму й гуманізму. Виявляючи елементи пантеїзму та деїзму, Г. Кониський чітко займав позиції науки і філософії Нового часу, де авторитетами для нього були Декарт, Коперник, Галілей та ін.

У своїх лекціях мислитель проводив ідею двох істин — богословської і філософської (наукової). Натурфілософія, логіка, етика повинні займатися лише земними, природними і людськими проблемами, а теологія — надприродною сферою.

Розглядаючи проблему матерії, Кониський, як і більшість професорів академії, пов'язував її з буттям Бога. Всевишній існує споконвічно, отже, й матерія як його витвір вічна. Створений Богом світ матеріальний, усі речі (як небесні, так і земні) складаються з однієї однорідної матерії. У природі існують певні закономірності, завдяки яким усі явища, процеси, речі перебувають у гармонійному взаємозв'язку.

Рух, простір, час Кониський вважав атрибутами матерії. Рух є способом існування матеріального світу, його універсальним проявом, хоча ця універсальність розглядалася мислителем з декартівської точки зору — механістично. Щодо проблеми першопочатку руху, то Кониський не міг не визнати першорушієм Бога.

На противагу схоластичній гносеології Кониський з позиції деїзму ставить завдання пізнавальності світу, законів природи і самої людини. Людина здатна пізнавати світ і його закони, а також саму себе як його частину. В пізнанні важливу роль відіграє філософія як знання про речі й усе те, що може бути осягнуте людським розумом. Стверджуючи силу розуму, Кониський не заперечував значення чуттєвого сприйняття.

Людина у Кониського виступає активним, творчим началом у процесі пізнання, частиною природи, вінцем творіння. Душа і тіло нерозривні й невіддільні. Окреме існування душ, їх безсмертність він не визнавав.

З кінця XVII ст. у Києво-Могилянській академії читався курс моральної філософії, і саме Кониський одним з перших серед професорів включив етику до свого філософського курсу, розглядаючи її як практичну науку. Етика, на його думку, повинна навчити людину спрямовувати свої дії на добро, на досягнення щастя як найвищої мети людини. Остання сама має добиватися щастя, а не безтурботно чекати його як дарунок від Бога. Самопізнання, цілеспрямована діяльність, керована розумом, свобода можуть дати людині відчуття повного щастя. Щодо моральних норм, оцінок тощо, то вони існують не апріорі, не вічно і не даються Богом, а встановлюються історично, в процесі розвитку людського спілкування.

У своїх лекціях, а згодом і в проповідях Г. Кониський пристрасно викривав політику католицької церкви, уніатство, захищаючи від них православних. Не був він байдужий і до негідних вчинків церковників, називаючи їх "німими псами, які не можуть лаяти і які полюбляють дрімати і не мають смислу". Його критика феодальних порядків не мала загального характеру, він прагнув миру, злагоди в державі, очолюваній освіченим монархом.

Із закінченням діяльності Г. Кониського у Києво-Могилянській академії фактично настав занепад творчого ставлення до філософії. Це значною мірою пов'язане з проведенням імперської, русифікаторської політики, забороною "шкідливих" філософських ідей.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua