Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії - підручник

РОЗДІЛ VII

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

Дж. Локк і розвиток "британського емпіризму" XVII ст.

Джов Локк (1632—1704) — один з найвпливовіших і авторитетних філософів XVII ст. Продовжувач матеріалістичної традиції, започаткованої в англійській філософії Ф. Беконом, він став після Т. Гоббса одним з видатних матеріалістів цього періоду. Проте його вплив виходив за межі тієї доби. XVII ст. — це століття раціоналізму, метафізичних систем. І хоча проти ідеалістичної метафізики виступали представники матеріалістичної філософії, такі, як П. Гассенді і Т. Гоббс, остаточно матеріалізм утверджується в європейській філософії у наступному, XVIII ст. І саме філософія Дж. Локка стала одним із витоків цього матеріалізму.

Дж. Локк не лише матеріаліст, а й представник протилежного раціоналізмові напряму в методології — емпіризму. З його філософії починається історія так званого "британського емпіризму".

Своєрідність філософії Локка полягає у тому, що він переносить увагу з онтологічних і метафізичних проблем на гносеологічні, розробивши теорію пізнання на засадах емпіризму і матеріалістичного сенсуалізму. Велику увагу мислитель приділив суспільно-політичним питанням, ставши одним з перших теоретиків правової системи буржуазного суспільства.

Головний філософський твір англійського філософа — "Дослід про людський розум" (1690). Того ж року побачила світ його праця з питань політичної філософії — "Два трактати про державне управління".

Свою теорію пізнання Дж. Локк розпочав з критики розвинутої у межах раціоналістичної філософії теорії вроджених ідей. Основи її були закладені Р. Декартом. Власну теорію пізнання Дж. Локк формує у гострій полеміці з картезіанцями. Починаючи виклад своєї гносеології, він недвозначно заявив: "В душі немає вроджених принципів. Усі знання, що ми знаходимо в душі людини, здобуваються нею на базі власного досвіду. На питання, звідки душа отримує матеріал для своїх міркувань і знань. Локк відповідає: "З досвіду. На досвіді грунтується все наше знання, від нього воно врешті-решт походить" [23, т. 1, с. 154].

Така позиція свідчить про емпіризм Дж. Локка. Але як він розуміє досвід? На його думку, він є всім, що діє на свідомість людини і засвоюється протягом життя. На перших етапах, у момент народження, душа людини порожня, вільна від будь-яких ідей або принципів, нагадує чистий аркуш паперу, або чисту дошку, і лише поступово досвід заповнює цю порожнину. Поняття "чистої дошки" є певною ідеалізацією і введене для означення того вихідного стану, з якого починається індивідуальна історія людської психіки. Воно мало переконати у правильності емпіристичних настанов локкової теорії пізнання, адже поняття про душу як чисту дошку начебто засвідчується реальними фактами. Проте посилання на історію психічного розвитку дитини обертається проти самого Локка, оскільки, як свідчить досвід психології, порожньої душі не існує, бо інакше просто немає душі.

Локк слушно стверджував, що певні ідеї, мова, моральні принципи, закони логічного мислення тощо засвоюються вже після народження людини, але це засвоєння власне і є процесом формування душі. Без неї людської свідомості просто немає. Ці ідеї, система мовних значень, як свідчить сучасна психологія, утворюють структуру свідомості й відповідного ставлення індивіда до дійсності. Суттєвою вадою філософії Дж. Локка було те, що він виходив з натуралістичного розуміння людини, залишаючи поза увагою об'єктивне і надіндивідуальне (у формах культури) існування людського духу.

Отже, за Локком, наше знання грунтується на досвіді, а фундаментом останнього, його суттєвою характеристикою є відчуття. Цей досвід має передусім чуттєвий характер. Саме відчуття, на думку Локка, є початком будь-якого знання. "Якщо спитати, коли людина починає мати ідеї, то правильною відповіддю, на мій погляд, буде: коли вона вперше починає відчувати" [22, т. 1, с. 167]. Виникнення ідей у розумі відбувається одночасно з відчуттями. Відтак чуттєвий досвід, що виникає в результаті контакту людської душі з матеріальним світом, є основою людського пізнання. В цьому розумінні теорія пізнання Дж. Локка грунтується на матеріалістичному сенсуалізмі.

Відомо, що різниця між матеріалізмом та ідеалізмом у гносеології полягає передусім у певному вирішенні питання про джерело знання. Згідно з матеріалістичною філософією, таким джерелом є незалежні від свідомості матеріальні речі. Саме таку точку зору послідовно проводив Локк.

Намагаючись розв'язати суперечності чуттєвого сприйняття, де закономірно поєднані суб'єктивні й об'єктивні аспекти пізнавальної діяльності, Локк поділяє усі чуттєві якості на первинні та вторинні. Перші, а це механіко-математичні властивості речей, такі, як щільність, протяжність, фігура, рух, мають цілком об'єктивний характер і належать самим речам, другі (колір, смак, запах тощо) є чимось суб'єктивним, уявним і поза актом сприйняття не існують. Таке тлумачення чуттєвості згодом майстерно використав Дж. Берклі, автор класичної теорії суб'єктивного ідеалізму.

Отже, чуттєвий досвід, ідеї, що виникають внаслідок відчуття, є основою пізнання, але не єдиним джерелом знань. Другим таким джерелом є рефлексія, або спостереження за діяльністю розуму. Досвід, за Локком, постає у двох формах: зовнішній (відчуття) і внутрішній (рефлексія). Зовнішній досвід є джерелом ідей, що відображають властивості матеріальних речей, а внутрішній — ідей, що є вираженням різних способів духовної діяльності, станів людської душі.

Учення Дж. Локка про рефлексію свідчить, що його гносеологічна позиція не зводилася до вульгарного сенсуалізму, а відображала багатий досвід філософії у пізнанні внутрішнього, духовного світу людини. Однак на відміну від Декарта, який рефлексію вважав актом чистого розуміння, для Локка рефлексія — це різновид емпіричного дослідження (спостереження), об'єктом якого є психологічні властивості людини.

Дж. Локк став одним із засновників емпіричної психології з характерним для неї методом самоспостереження (інтроспекції). У розділі "Досліду", де розглядаються ідеї рефлексії, мислитель, власне, і виклав своє психологічне вчення. Особливу увагу привертає аналіз пізнавальних можливостей людини. Найпершою здатністю розуму філософ вважав сприйняття. Воно є тим шляхом, яким усі знання входять у розум людини. Це загальна властивість усіх вищих тварин, що відрізняє їх від нижчих. У рослин немає здатності до сприйняття. Проте це чисто пасивна здатність, і розум тут ще не діє.

Розвинутішою формою сприйняття є споглядання, себто здатність розуму затримувати, на деякий час зберігати певні ідеї у полі свого зору. Інший спосіб такого збереження — пам'ять. Пригадування, як і споглядання, активні дії розуму. Важливу роль у них відіграє увага.

Формою людського мислення є здатність розрізняти чи ототожнювати ідеї. Її різновидами Локк вважав дотепність і судження. Мислення — розвиненіша і складніша форма сприйняття, до якого додається діяльність розуму. Найважливіші форми активної діяльності розуму — поєднання, порівняння, абстрагування й узагальнення. Завдяки ним із простих, безпосередніх ідей зовнішнього і внутрішнього досвіду виникають складні й опосередковані. Таку діяльність Локк зображував як процес комбінування простих ідей. І в цьому виявляється обмеженість його теорії пізнання, оскільки мислення людини спрощується, зводиться до елементарних процесів механічної комбінаторики.

В результаті поєднання простих ідей утворюються складні ідеї емпіричних субстанцій, або одиничних речей, разом з їх модусами, властивостями. Внаслідок порівняння простих ідей виникають складні ідеї, що репрезентують різні типи відношень.

Нарешті, третій вид пізнавальної діяльності — узагальнення — дає загальні поняття. Теорія узагальнення Дж. Локка набула значного поширення. Нею користувалися автори різноманітних логічних теорій, в яких робилися спроби пояснити походження теоретичних узагальнень і абстрактних наукових понять на базі емпіричного досвіду. Однак ретельніший аналіз цієї методології виявляє серйозні труднощі, з якими стикається його теорія. Вони засвідчують однобічність емпіризму як методологічної основи наук.

Проте сенсуалістична теорія пізнання Дж. Локка справила значний вплив на розвиток матеріалізму XVIII ст., ставши його гносеологічною основою. Ця теорія певною мірою пов'язана з іншими частинами локківської філософії. У своїй антропології, етиці, педагогіці, державно-політичних поглядах мислитель виходив з розуміння людини як природного індивіда, чуттєвий досвід якого відіграє вирішальну роль у його житті. Людська душа — це чиста дошка, а тому не може бути вроджених моральних, юридичних норм, взагалі будь-яких практичних принципів. Усі люди від природи рівні, й лише в процесі виховання, взаємодії із середовищем, активної праці й громадської діяльності формуються риси особистості.

Дж. Локк стояв біля витоків Просвітництва в Англії, був попередником відомих англійських матеріалістів XVIII ст. Джона Толанда, а також Л. Коллівза (1676 — 1729), Дейвіда Гартлі (1705 — 1757), Антоні Шефтсбері (1671 — 1713), Бернарда де Мацдевіля (1670 — 1733). На відміну від французького англійське Просвітництво, віддзеркалюючи настрої демократичних кіл суспільства, мало, однак, поміркований характер.

Джон Толанд (1670 — 1722) продовжив матеріалістичну традицію Т. Гоббса і Дж. Локка. Учень і послідовник останнього, він у своїх творах "Християнство без таємниць" та "Листи до Серени" піддав критиці релігію, обстоюючи точку зору деїзму як своєрідної форми переходу до матеріалізму. Філософ виступив проти традиційного уявлення про матерію як бездіяльну, позбавлену власного руху субстанцію. Дж. Толанду належить відоме положення про те, що рух є способом існування матерії.

Однак матеріалістичний напрям в Англії зіткнувся зі значними труднощами. Проти нього виступили не лише захисники релігії, позиції яких завжди були міцними в англійському суспільстві, а й прихильники ідеалістичної філософії. Серед них Дж. Берклі і Д. Юм.

Дж. Берклі (1685 — 1753) своє життя присвятив боротьбі проти атеїзму і матеріалізму, захисту християнської релігії. У головній філософській праці — "Трактаті про принципи людського пізнання" (1710) теоретично спростовується поняття матерії. Берклі створив класичну форму суб'єктивно-ідеалістичної філософії, яка значною мірою грунтувалася на сенсуалістичній гносеології Дж. Локка. Долаючи вади локкової концепції, він запропонував ідеалістичний варіант сенсуалізму. Апелюючи до здорового глузду, він заперечував реальне існування загальних і абстрактних ідей та стверджував, що єдиним об'єктом пізнання можуть бути конкретні ідеї, які сприймаються чуттєвим шляхом.

Однак філософ поставив питання про смисл терміна "існувати" щодо чуттєвих речей. Існувати для них, на його думку, означає сприйматися. Об'єкт і відчуття тотожні. Те, що ми називаємо речами, є лише сукупністю певних чуттєвих якостей. Посилаючись на вчення Дж. Локка про так звані вторинні якості, Берклі доводив, що всі без винятку, в тому числі й первинні, якості не існують поза актом чуттєвого сприйняття. "Усі речі, що утворюють Всесвіт, не мають існування за межами духу" [5, с. 173].

Традиційно основою об'єктивного існування речей вважалася матерія. Берклі цілком слушно саме в цьому вбачав філософський зміст цього поняття. Оскільки ж усі так звані чуттєві якості виявилися суб'єктивними, остільки матеріальна субстанція сама по собі постала як порожня абстракція. Вона є ніщо. Це не означає, що мислитель заперечував реальне буття емпіричного світу з усіма чуттєвими речами, які наповнюють його. Йдеться лише про субстанційну основу його існування, і такою основою, за Берклі, може бути лише наділений здатністю чуттєвого сприйняття суб'єкт, мислячий дух або сукупність таких духів. Для того, щоб пояснити безперервність існування світу та його незалежність від волі окремих людей (суб'єктів), філософ посилався на Бога — найвищий дух, у сприйнятті якого й існує цей світ.

Дєйвіа Юм (1711—1776) поділяв суб'єктивно-ідеалістичну філософію Берклі. Однак він намагався уникнути характерних для неї крайнощів. Щодо об'єктивного існування речей він займав помірковану позицію, утримувався від заперечення зовнішнього світу. Оголошуючи цю проблему нерозв'язною для філософії, він став на шлях скептицизму і агностицизму. Д/ Юм — один з останніх представників англійської філософії Нового часу. Він завершив лінію "британського емпіризму", розпочату Ф. Беконом і продовжену Дж. Локком і Дж. Берклі. Філософ виступив одним з попередників позитивізму, а його філософія пройнята ідеями феноменалізму і позитивістського заперечення метафізики.

Головне у філософській системі Юма — вчення про пізнання, викладене у "Трактаті про людську природу" (1737) та "Дослідженні людського пізнання" (1748). Як і Дж. Локк, весь зміст людського знання він виводив з досвіду, основними елементами якого є перцепції (сприйняття). При цьому походження останніх не має жодного значення. При аналізі структури суб'єктивного досвіду філософ виходив з безпосередньої даності їх нашій свідомості. Усі ідеї, що виникають на основі первинних перцепцій, поділяються на прості й складні. Останні виникають через асоціації простих. Такі асоціації — продукт діяльності мислення, але в її основі лежать деякі принципи. Серед них Юм виділяв подібність, суміжність у часі й просторі, а також причинність. Саме вони регулюють асоціативні процеси людської уяви, перетворюючись на нав'язливі схеми або форми мислення. Такі філософські поняття, як "субстанція", "причина і наслідок", "зовнішнє існування", "необхідність", не мають об'єктивного значення і постають як чисто суб'єктивні утворення, психологічні асоціації чуттєвих ідей.

Серед зазначених принципів найбільше значення має причинність. Проблема причинності — одна з головних у теорії пізнання Юма. Адже поняття причинності лежить в основі об'єктивного пізнання природи, на ньому грунтується все сучасне природознавство. Головними елементами будь-якого каузального зв'язку, за Юмом, є: 1) просторова суміжність; 2) часова послідовність; 3) необхідність породження. Перший і другий безпосередньо сприймаються в емпіричному досвіді, а третій таким досвідом не дається.

Яким же чином виникає уявлення про причинний зв'язок? Адже "після того" не обов'язково означає "внаслідок того". Підставою такого уявлення, на думку Юма, є регулярна повторюваність певної часової послідовності, яка згодом переростає у віру. Віра — це особливий стан психологічного переживання, почуття, яким супроводжується наперед очікуваний зв'язок чуттєвих ідей. Отже, причинність не має об'єктивного значення, а наука марно намагається розкрити об'єктивні причини речей і явищ. В основі причинності лежить такий суб'єктивний феномен, як віра. Люди взагалі не здатні мати якесь об'єктивне знання про зовнішній світ, бо вони перебувають у полоні власного досвіду і обмежуються лише суб'єктивними сприйняттями та їх асоціаціями.

У цьому полягає скептицизм Д. Юма, теорія пізнання якого грунтується на емпіризмі та феноменалізмі. Філософ скептично ставився не лише до існування об'єктивного світу, матеріальної субстанції, а й заперечував достовірність існування духовних субстанцій (людської особистості й Бога). Критичне ставлення до релігії робило його погляди ідейно близькими французьким просвітникам.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua