Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії - підручник

РОЗДІЛ VI

ФІЛОСОФСЬКО-ГУМАНІСТИЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIII - ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.)

Становлення раннього гуманізму в Україні (XV — перша половина XVI ст.)

Становленню ідей гуманізму в цей період сприяли соціально-економічні умови першу чергу формування буржуазних відносин, піднесення культури й освіти на Україні, пробудження національної свідомості народу тощо- Зачинателями гуманістичної культури в Україні, найвизначнішими гуманістами XV — першої половини XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Орі- ховський-Роксолан та ін.

Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) (бл. 1450 — 1494) — родоначальник українського гуманізму, народився у м. Дрогобичі. Вчився у найбільших на той час гуманістичних центрах Європи, доктор філософії та медицини, професор, знав астрономію, географію, математику, обіймав посаду ректора у Болонському університеті. Найвідоміші його праці: "Прогностична оцінка поточного 1483 року", в якій викладені проблеми філософії, астрології, географії, "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року", "Трактат з шести розділів про затемнення" (1490). У цих працях містяться думки про світ, про людину, історію людства. Юрій Дрогобич вніс певний вклад у розвиток географії, медицини тощо. Але найбільше його цікавила і хвилювала доля народу, доля людини. Звеличуючи силу науки, знання, людського розуму, Ю. Дрогобич стверджує, що людина здатна без Божого одкровення пізнавати світ, його закони, а пізнаючи природу, використовувати її у своїх цілях.

Всупереч Біблії Ю. Дрогобич стверджує, що історія людства не є велінням Божим, а постає людською драмою дій у лоні природних сил, які вирішують долю людини. "Все у підмісячнім світі живе за законами неба; нами керують також (хто заперечить!) зірки..." [8, ч. 1, с.15]. Навіть становище папи римського, його місце на престолі є не волею Всевишнього, а наслідком випадку — щасливого розташування космічних тіл у день його народження. "Певно, любов'ю Венери й Юпітера стиснене, Сонце правити світом тебе настановило колись" [ Там само]. Цим самим Ю. Дрогобич підходить до вирішення проблем історії, держави, влади тощо зі світських, а не теологічних позицій.

Павло Русин (бл. 1470 — 1517) — перший український поет — гуманіст, культурно-освітній діяч, народився у західноукраїнському м. Кросно (тепер Польща). Вчився в університетах Польщі, Німеччини, вчителював в Угорщині, був бакалавром вільних мистецтв у Німеччині, викладав римську літературу у Краківському університеті, керував гуртком краківських гуманістів. Писав вірші латинською мовою, займався видавничою діяльністю, добре знав твори античних мислителів, істориків, державних діячів. Помер у Кракові.

У творчості П. Русина на передній план виступають реальне життя, людська особистість. Людина, на його думку, повинна мати право на повноцінне життя, на свободу совісті, слова, віри. Найвищими якостями людини мають бути не багатство, посади, титули, а її розум, доблесть, мужність, чесноти. На думку Русина, саме чеснота "прагне діянь великих", "трудів незмірних", які вказують людям шлях до справжнього щастя.

З великою повагою П. Русин ставиться до знання, він славить книжку як скарбницю знань, мудрості. Для нього вона "світлий образ правди святої", "від золота ясного ясніша, від коштовностей всіх дорожча". Виявляючи великий інтерес до духовної спадщини античності, П. Русин вважав античні образи, персонажі ідеалом, взірцем, на які варто рівнятись. Антична поезія ставилась ним вище історії і філософії. "Похвала поезії" — це величальна, у якій П. Русин називає поетичне слово даром богів, а поезію вважає хранительницею усіх найважливіших справ, діянь. Проблеми держави, державного правління вирішувались П. Русином крізь призму піклування і поваги до людини, оскільки саме людина є справжнім творцем історії, в якій процеси зумовлюються не божим промислом, а діяльністю людей.

Лукаш із Нового Міста (неподалік м. Самбора) (р. нар. невід. — бл. 1542) — український і польський гуманіст. Його філософська спадщина майже зовсім не досліджена. По закінченні Краківського університету працював бакалавром, доцентом філософії, магістром вільних мистецтв. Пізніше, залишивши викладацьку роботу, обіймав різні громадські посади у рідному Новому Місті. В центрі його філософських поглядів — людина з її земними потребами, її правом на власне життя, з потребою у постійному вдосконаленні. Як і П. Русин, Лукаш з повагою ставився до античної філософії, пропагував твори античних мислителів, зокрема Арістотеля.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 — 1566) —український гуманіст XVI ст., український і польський публіцист, історик, оратор і філософ. Народився в с. Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства. Вчився в університетах Кракова, Відня, Вігтенберга, Падуї, Болоньї, вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцігу. 1543 р. повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяльністю, брав активну участь у гуманістичному русі. Помер у Перемишлі.

Найбільш значні його твори: "Про турецьку загрозу слово 1-е та 2-е" (1543 і 1544), "Про целібат" (1547), "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу" (дві редакції — 1543, 1548), "Літопис", "Промова на похоронах Сигізмунда І", "Відступництво Риму", "Про природне право" та ін. Праці С. Оріховського були дуже популярними в західноєвропейських країнах і неодноразово перевидавались.

У галузі філософії передусім цікавився проблемами етики й політики, виступаючи з позицій ренесансного гуманізму та Реформації. Гуманістичний підхід виявляє Оріховський і в питаннях історії, зазначаючи, що вона — результат не божого промислу, а дії реальних людей, які є справжніми її творцями. Пов'язуючи історичний процес з діяльністю людини, він наголошує на важливості у цьому процесі науки, освіти, знань, підкреслює потребу у творчому вдосконаленні, розвитку розумових здібностей особи. Без науки, освіти навіть талановита від природи людина не здатна зробити щось видатне, геніальне.

У працях С. Оріховського містяться думки щодо походження держави, державного правління тощо. Заперечуючи божественне походження держави і влади, він підходив до цих проблем із світських, а не теологічних позицій. Держава, на думку Оріховського, виникла внаслідок суспільного договору, і королівська влада теж є наслідком угоди між людьми, і через ца церква не повинна втручатись у державні справи. Люди мають вважати себе підлеглими не папі римському, а передусім королеві. Король, у свою чергу, мусить бути мудрим, дбати про державу, про повагу громадян, про мир і злагоду між ними. В "Напученні..." він називає короля "сторожом" держави, захисником громадян. "Якщо хочеш цій республіці мудро, справедливо і благочестиво служити, піклуйся про її безпеку від зовнішніх напастей. І трудись так, щоб ми, слабкодухі, мали у твоїй особі захист. Якщо вороги оточать нас звідусіль і треба буде боронитися, ти, як сторож і вождь, станеш нашим захистом. І доки будеш за всіма пильнувати, ми будемо спокійні за здоров'я дітей, дру жин і за власну долю" [8, ч. 1, с. 51].

Крім питань про державу, державну владу, Оріховський розглядає проблеми природного права, яке теж, як і держава, і влада, існує незалежно від божої волі. Ці ідеї містяться у тому самому "Напученні...", "Про турецьку загрозу" тощо. Він написав працю з цього питання — "Про природне право", проте вона до нас не дійшла. Природне право, на його думку, вище людських законів. Людські закони можна і потрібно змінювати, якщо вони суперечать природному праву (закону). При цьому основний принцип — жити у злагоді із законами природи, які є запорукою справжньої свободи.

З проблемами природного права Оріховський пов'язував такі етичні категорії, як доблесть, гідність, чесність, мужність, рекомендував усім людям, і передусім королеві та його оточенню, дотримуватись цих якостей, виступав проти соціальної несправедливості, гноблення, жорстокості.

Розглядаючи питання держави, державної влади, природного права, Оріховський звертається до теоретичної спадщини античних мислителів — Платона, Арістотеля, Цицерона, середньовічних християнських учених Августина, Аквінського, але користується їхніми ідеями творчо, критично, з позицій нового мислення, яке характерне для епохи ранніх буржуазних революцій.

Особливе місце у своїх працях відводить С. Оріховський-Роксолан возвеличенню одного з принципів громадянського гуманізму — патріотизму, любові до Батьківщини. Це, на його думку, вища доброчесність. Провчившись і проживши багато років за кордоном, він постійно наголошував на своїй відданості Батьківщині, підкреслював, що він є представником "руського народу польської держави", що він має "руське" походження і є українцем. Водночас він з повагою ставився до інших народів, засуджував, називав дикунами тих, хто нацьковував один нарід на інший.

С. Оріховський висловлює певні думки про виховання громадян, яке він пов'язує з освітою: "Бо ніхто нічого не зробить корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися". В освіті треба боротися з нечесністю, нікчемністю, із застарілими методами навчання молоді. Моральним обов'язком людини, вважає Оріховський, є праця на благо суспільства, військова служба юнаків. Ці та інші гуманістичні настанови мислителя спрямовані на вдосконалення людини, суспільства, у майбутнє. Як високоосвічена людина, Оріховський, як й інші вітчизняні мислителі цього періоду, з усіх доброчесностей понад усе цінував мудрість, знання, розум, освіту. На його думку, це головна рушійна сила історичного розвитку, суспільного прогресу.

До української філософської скарбниці XVI ст. можна додати гуманістичні ідеї, з якими виступили діячі польської культури, вихідці з України: Туробінський-Рутенець Іван, Григорій Чуй Русин, Тичинський-Рутенець Юрій. Проблеми людини, прославлення сили розуму, мудрості, ствердження високих моральних якостей — ці та інші гуманістичні принципи є основними в їхній творчості. Загалом діяльність українських гуманістів у другій половині XV — першій половині XVI ст. залишила помітний слід в історії філософської думки України і стала певним етапом у її розвитку.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua