Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії - підручник

РОЗДІЛ V

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Філософія флорентійського неоплатонізму: Марсіліо Фічіно і Дж. Піко делла Мірандола

У центрі уваги представників раннього гуманізму стояли переважно політичні, моральні та естетичні проблеми. І якщо вести мову про гуманістичну філософію

на цьому етапі, то це передусім моральна філософія. Дише згодом відбувається експансія гуманізму в такі традиційно філософські сфери, як метафізика, онтологія, раціональна теологія. Зусиллями Марсіліо Фічіно, Дж. Піко дєлла Мірандола та інших була створена універсальна система світорозуміння, в основу якої взято принципи неоплатонізму.

Звернення гуманістів до платонізму та неоплатонізму не було випадковим. Воно було зумовлене потребою у філософському обгрунтуванні гуманістичного ідеалу та необхідністю протистояти традиційній системі мислення, основу якої становила філософія схоластизованого Арістотеля.

Платонізм завжди виконував роль такої антисхоластичної опозиції. Крім того, неоплатонізм був єдиною на той час філософською системою, що синтетично поєднувала у собі головні напрямки античної філософії, у тому числі й деякі елементи арістотелізму, тому саме неоплатонізм прислужився гуманістам як філософська основа для побудови нового гуманістичного світогляду і став тим підґрунтям, яке уможливило об'єднання язичництва та християнства.

Гуманістичний неоплатонізм послідовно використовує основні категорії цієї філософії; єдине, світовий, або космічний, розум, світова душа і, нарешті, космос як живе, одушевлене тіло. Самоствердження людини, процес її самовдосконалення змальовується ним як послідовне наближення людської особистості до космічного рівня, до космічного розуму і космічної душі. Вже ранньохристиянський неоплатонізм був релігійно-філософським обгрунтуванням особистості, проте то було вчення про абсолютну особистість — єдиного Бога, що стоїть над світом, створюючи його з нічого. Особистість Бога у християнській теології трансцендентна світові. Гуманістичний неоплатонізм, навпаки, звеличує матеріальний світ, а разом з ним і людину як творчу особистість, як майстра, що перетворює цей світ. І якщо античний неоплатонізм мав космологічний характер, а середньовічний — теологічний, то ренесансний стає антропоцентричним.

Ренесансний неоплатонізм долає релігійний дуалізм Бога і природи, створюючи вчення про єдність духу і матерії, Бога і матеріального світу. Він стає тією філософською основою, на якій розвиваються пантеїстичні тенденції, що були притаманні Ренесансу. Пантеїзм, з одного боку, спонукає до реабілітації матеріального світу, а з іншого — переносить у цей світ творче начало, уособленням якого стає людина.

Центром ренесансного неоплатонізму в Італії була створена у Флоренції 1459 р. за вказівкою тодішнього глави Флорентійської Республіки Козімо Медічі Платонівська академія. Історія Академії була нетривалою, але блискучою. Вона об'єднувала різних людей: філософів, поетів, юристів, музикантів. Серед її учасників були відомі на той час гуманісти Крістофоро Ландіно, Анджело Поліціано, Джованні Незі, Лоренцо Медічі, Джованні Піко делла Мірандола. Понад 30 років діяльність Академії очолював Марсіліо Фічіно, завдяки невтомній праці якого Флорентійська академія досягла своїх успіхів.

Марсіліо Фічіно (1433 — 1499) відіграв визначну роль у поширенні й пропаганді філософської спадщини Платона і неоплатоніків Плотіна, Ямвліха, Порфирія, філософські твори яких він переклав на латинську мову. Проте, крім перекладів і коментарів на діалоги Платона, Фічіно створив низку оригінальних філософсько-теологічних праць, у яких розробив свою, побудовану на засадах платонізму, філософську концепцію. Серед них "Коментар на "Бенкет" Платона", "Платонівська теологія про безсмертя душі", "Про християнську релігію" та ін.

У своїй головній праці "Платонівська теологія про безсмертя душі" Фічіно зображує світ відповідно до платонівської традиції. Цей світ є органічним цілим, вищим щаблем, у гармонійній будові якого є Бог. Співвідношення Бога і Світу, Бога і людини є головною проблемою філософського вчення Фічіно. Бог — перша причина всього сущого, водночас він містить у собі весь світ. Бог і світ, отже, єдині.

Пантеїстичні тенденції, що були характерні для філософії Ренесансу, набувають у Фічіно досить чіткого вираження. Згідно з його вченням Бог є джерелом єдності світу. Бог — це божественне світло, що наповнює світ і робить його видимим. В онтології Фічіно реальність речей, їх буття ототожнюється із світлом. Вони існують лише завдяки божественному світлу, що випромінюється Богом. Поєднуючи Бога зі світом, Фічіно відходить від християнського креаціонізму, розглядаючи божественне творення світу у дусі неоплатонівської еманації. Бог є вищим сяянням світла, що дає цьому світові буття, але це світло поступово слабне і згасає, створюючи різні ступені реальності, аж до повного мороку матерії.

Поняття єдності світу пов'язане у Фічіно з поняттям про його ієрархічну будову. Вищим щаблем у ній, як зазначалося, є Бог, нижчим — матерія, із якої утворюється тіло космосу. Центральне місце у цій ієрархії займає душа, яка, на думку Фічіно, причетна як до небесного, так і до земного світу. Души об'єднує всі частини світу, перетворюючи його на єдине органічне ціле, наділене рухом і життям. Душа — це саме життя, що дає життя усім іншим природним речам. Ним наділені і небо, і земля, й усі елементи матеріального світу. Уся природа, або космос, виступає у Фічіно як єдине, живе й одушевлене тіло.

Єдність світу з Богом і Бога зі світом Фічіно розглядає як містичний духовний коловорот, у якому речі породжуються Богом і, породжені ним, знову прагнуть до Бога як до свого вищого блага. Ці два протилежно спрямованих процеси (еманація і сходження) утворюють один безперервний потік, той "духовний коловорот", у якому реалізується пройнята божественною сутністю єдність світу. Найважливішими категоріями, що характеризують цей коловорот, є любов, краса і насолода. "Це єдине коло, що йде від Бога до світу і від світу до Бога, — зазначає Фічіно, — називається трьома іменами: оскільки воно має начало і потяг до Бога — іменується красою, оскільки, перейшовши у світ, воно охоплює його — любов'ю; оскільки, вертаючи до свого творця, єднається з ним — насолодою" (19, с. 151).

Картина світу у М. Фічіно надзвичайно поетична. Прекрасний світ флорентійського неоплатоніка весь просякнутий любов'ю. Причому і любов, і краса як універсальні характеристики буття набувають у нього онтологічного значення. Фічіно підкреслює божественне походження краси. По суті своїй вона має духовну природу, хоча і втілюється у красі матеріальних тіл і форм. Краса світу, за Фічіно, це зримий образ Бога. Обожнення краси, пристрасний потяг до неї у Фічіно мали значний вплив на художників і мислителів Відродження. Фічіно переконливо доводив, що захоплення красою тілесного світу не відвертає людину від Бога, а навпаки, через прекрасне у світі ми пізнаємо його.

Любов, краса і насолода нероздільно пов'язані між собою. Краса породжує любов і є джерелом насолоди. Зір має насолоду від тілесної краси, а розум від душевної. Та, зрештою, уся ця насолода є результатом єднання всіх істот і частин світу між собою і з Богом. Людина, захоплена любов'ю, входить у цей містичний потік, у цей духовний коловорот, у якому світ єднається з Богом. Кохати для людини — означає бути причетним до нього.

Уся філософія Фічіно є обгрунтуванням гуманістичної концепції людини, стверджує її високу гідність. Людині притаманне божественне начало, і це підносить її над іншими створіннями. За Фічіно, людина займає центральне місце у Всесвіті, бо її сутністю є душа. Це положення Фічіно доводить, вказуючи на те, що людина — це активно діюча, творча істота.

Філософія Фічіно має життєстверджуючий характер, картина світу, створювана ним, не тільки поетична, а й сповнена радості життя, насичена творчою енергією, що випромінюється Богом і реалізується у творчій діяльності людини. Те, що Бог створює своєю думкою, людина висловлює в мові, пише в книгах, відбиває у прекрасних творах. Безмежні можливості пізнання і творчості втілюються в культурі. Завдяки творчості людина стає богорівною, земним богом. Завдяки творчості вона стає причетною вічності. Фічіно обожнює людину, той прекрасний світ, у якому вона живе і який створює власною працею. Любов до цього світу, радість і насолода, яку людина має від життя у ньому, не віддаляють її від Бога, а, навпаки, торують шлях до нього. Фічіно виправдовує земний, матеріальний світ і радість земного життя. Водночас він наголошує на потребі божественного устремління людини, її піднесення до вищих небесних сфер, бо саме на цьому шляху людина набуває досконалості і свободи, найвищого блаженства і щастя. У цьому, на думку Фічіно, полягає сенс людського життя.

Джованні Піко делла Мірандола (1463 — 1494) належав до видатних діячів Флорентійської академії, був учнем і другом Марсіліо Фічіно, одним із найблискучіших філософів — гуманістів XV ст. Усе своє життя він присвятив філософи і гуманістичним заняттям, його філософська діяльність була позначена незалежністю і самостійністю власної думки. У своїх творах Піко відстоював право мислителя на вільне тлумачення будь-якої філософської або теологічної проблеми. Залежність філософа від якоїсь одної філософської школи він вважав свідченням обмеженості розуму. Усі школи рівні у пошуках істини. Істина одна, вона лише по-різному виражається різними філософами. І тому він намагався примирити Платона й Арістотеля, християнство й античну мудрість, філософів Заходу й Сходу, він мріяв про філософський мир, про єднання усіх філософів. Прагнення до єдиної філософської істини спонукало Дж. Піко до створення універсальної філософської системи, яка б синкретично поєднувала різні філософські принципи, течії і школи. Ця спроба була реалізована Піко у його відомій праці "Філософські, кабалістичні і теологічні висновки", яка складалася з 900 тез. Ці тези він мав намір виставити на загальному філософському диспуті, розпочавши його промовою "Про гідність людини". На жаль, диспут був заборонений церквою. Однак "Промова" Дж. Піко набула широкої популярності, ставши одним із вищих досягнень гуманістичної думки XV ст.

Підкреслюючи принципову єдність філософської істини, Дж. Піко виходить з єдності усього сущого. Пантеїстичні тенденції, що значною мірою були притаманні вже Марсіліо Фічіно, набувають у філософії Дж. Піко ще більш явного вираження. Він веде мову не тільки про єдність світу в цілому, а й про єдність, цілісність кожної речі, кожна окрема річ є чимось єдиним, а отже, причетним до Бога. Навіть матерія у Піко причетна до єдиного. Він робить певний крок до її обожнення, крок, який, зрештою, приведе до розгорнутої системи матеріалістичного пантеїзму, розробленої у XVI ст. Дж. Бруно. Підкреслюючи єдність і цілісність світу, Джованні Піко пристає до неоплатоніків у їх розумінні ієрархічної будови цього світу. Особливе місце у цій ієрархії займає людина. Ця особливість полягає в тому, що людина на відміну від усіх інших створінь не має наперед визначеного у світовій ієрархії місця. Людина сама своїм власним рішенням має визначити його.

Головною ознакою людини є свобода. Такої свободи не мають ані тварини, ані ангели, які мусять дотримуватись своєї природи. Лише людина має свободу щодо сформування себе. Бог наділяє людину абсолютною свободою самоформування. Оскільки вона поєднує у собі начала всіх речей, діапазон її можливостей безмежний. У промові "Про гідність людини" Дж. Піко розглядає людину як ланку, що пов'язує, єднає усі світи, начала усіх речей. Вона вільна піднестися до Бога або впасти до рівня раба своїх пристрастей. Людина має перевагу над усіма земними тваринами і навіть ангелами, оскільки вона сама має довершити процес формування своєї сутності.

У промові Дж, Піко Бог, звертаючись до Адама, проголошує: "Образ інших створінь був визначений у межах встановлених нами законів. Але ти, нічим не обмежений, визначаєш свій образ за власним рішенням ... Я ставлю тебе у центр світу, щоб звідти тобі було зручніше розглядати все, що є у світі. Я зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, аби ти сам, вільний і славний майстер, сформував себе в образі, якому ти надаєш перевагу. Тобі дана можливість впасти до ступеня тварини, але так само і можливість піднестися до ступеня богоподібної істоти — винятково завдяки твоїй внутрішній волі" [19, с. 249].

Дуже важливо, щоб людина обрала правильний шлях. Вона має прагнути до вищого, і на цьому шляху неоціненне значення мають культура, освіта, гуманістичні заняття. Найважливішим серед них є філософія, у тому числі етика і теологія. Саме філософія має вирішальне значення у формуванні людської душі: етика очищає душу від пристрастей, діалектика виправляє і спрямовує розум, теологія дає знання Бога.

Дж. Піко виступав проти "згубного" і "жахливого" переконання, начебто філософією мають займатися лише окремі люди або ж на неї взагалі не варто витрачати час. Його міркування щодо її значення заслуговують того, щоб їх пригадати і сьогодні: "Я не соромлюсь похвалити себе за те, що ніколи не займався філософією інакше, ніж через любов до філософії, — наголошує він, — ані в дослідженнях, ані в роздумах своїх ніколи не розраховував на будь-яку винагороду або плату, окрім як на формування моєї душі і розуміння істини" [19, с. 257]. Оці "формування душі" і "розуміння істини" є квінтесенцією гуманістичного руху, стисло вони висловлюють суть гуманістичного розуміння призначення науки і культури. Головним же є те, що саме філософію він бачить як ту науку, що допомагає людині сформувати саму себе, покладаючи на неї найважливішу функцію культури.

Вчення Джованні Піко про людину, про її центральне місце у світі, свободу вибору і самоформування, заклики до морального самовдосконалення і вільного від догматизму пошуку істини стали значним досягненням гуманістичної філософії. Джованні Піко найпослідовніше обстоював ідею незалежності людської особистості, право людини на самовизначення. Він пішов значно далі своїх попередників у прагненні реформувати філософію і релігію, у своїх уявленнях про природу філософського знання.

Принципова відкритість до всього багатства створеної людством культури, що з самого початку була притаманна гуманістичному руху, реалізується у Дж. Піко досить послідовно. Загалом його філософське вчення є певним підсумком усього попереднього розвитку гуманізму.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua