Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії - підручник

РОЗДІЛ V

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Культура Ренесансу, її головні риси. Гуманізм

Період від XIV до XVI ст. має назву Відродження, або Ренесансу (фр. renaissance — відродження), це нова доба в історії Європи, що характеризується розпадом феодальних відносин і зародженням перших паростків капіталізму. Доба Відродження пов'язана з колосальними змінами в усіх сферах суспільного життя, зокрема і в сфері духовній. Межі старого світу були зруйновані. Завдячуючи географічним відкриттям, перед людьми вперше постала їх власна планета Земля у її справжньому вигляді, але ці відкриття заклали також основу для світової торгівлі і для переходу ремесла в мануфактуру. У країнах колишньої середньовічної Європи відбувається нечуваний розквіт культури і мистецтва. Передусім це стосується Італії, справжньої колиски Ренесансу. В Італії, Франції, Німеччині виникає нова, сучасна література. Незабаром свою класичну літературну епоху переживають Англія та Іспанія. Дедалі поширюється вільнодумство. Гуманістичний рух приводить до створення світської культури, а реформація ламає духовну диктатуру католицької церкви. Відродження справедливо вважається одним із найпрогресивніших переворотів, пережитих людством. З нього починається нова сторінка в історії європейської культури, філософії і науки.

Відродження — певною мірою умовний термін. Звичайно його трактують як відродження античних наук і мистецтв, але це не було простим поверненням до античних зразків. Ренесанс — це такий історичний процес, що мав свій власний зміст. Культура Ренесансу характеризується своєю антифеодальною спрямованістю. Своїми творцями вона усвідомлювалась як розрив із системою феодальних цінностей. Вже починаючи з XIV ст. діячі нової культури були переконані в тому, що вони живуть у зовсім іншому світі, який вони протиставляли світові темряви і невігластва, тобто світові середньовічної Європи. Саме звідси починається традиційне уявлення про середні віки як темну ніч, як епоху варварства, як розрив культурної традиції.

Культура Відродження позначена боротьбою з релігійною ідеологією, боротьбою проти її безумовного панування. У філософському плані вона виступала як антипод середньовічної схоластики, що панувала в європейських університетах і слугувала філософським обгрунтуванням релігійного світогляду. Схоластична філософія мала консервативний характер і не могла реагувати на потреби людини, що виникали в умовах інтенсивного міського життя. Нове життя вимагало нової філософії, нової моралі, нової ідеології. Тому відродження означало духовне оновлення, створення такої культури, яка б грунтувалася на земних устремліннях людини. Безумовним завоюванням Ренесансу було створення світської культури.

Звичайно, що для Ренесансу розрив із релігійною ідеологією і релігійною культурою не мав абсолютного характеру. Нові філософія і культура, який би радикальний характер вони не мали, не могли відмовитись від багатьох традиційних понять, таких, наприклад, як поняття Бога. Відродження не можна розглядати як просте заперечення релігійного світогляду і релігійної моралі середньовічної Європи. Прогресивна культура цього періоду характеризується антицерковними настроями, але не антихристиянськими. Навпаки, для цієї культури типовим є прагнення поєднати християнство з дохристиянськими типами культури, релігійні й світські її аспекти, духовно піднесені й земні, чуттєво-тілесні устремління людини. Піддаючи критиці релігійну ідеологію та схоластичну філософію, творці нової культури передусім виступали проти властивого їм догматизму, теоретичної зашореності й нетерпимості. Не відмовляючись від християнських цінностей, вони пропагували принципову відкритість всьому розмаїттю культури, вбачаючи сам спосіб її існування у діалозі її різних форм [4, с. 177).

Особливе значення для культури Ренесансу мала антична спадщина. Не випадково з цим пов'язана сама назва цього періоду. Треба зазначити, що цікавість до цієї спадщини ніколи не зникала. Вся середньовічна культура так чи інакше пов'язана з нею. Проте діячі Відродження намагалися відтворити античний світ у всьому багатстві його культурних здобутків. Вони багато зробили для врятування та відновлення цих здобутків: збирали давні рукописи, зразки грецької та римської культури, твори античного мистецтва, предмети домашнього вжитку. Античність для них була не лише предметом вивчення, а й способом життя. Вони намагалися вжитися в неї, перенести її форми в притаманне їм культурне середовище. І це не дивно, бо саме в античності вони шукали джерело нових ідей, точку опертя у боротьбі зі схоластикою і середньовічною обмеженістю. Античність з її увагою до чуттєво-тілесних аспектів буття могла відіграти роль теоретичного обгрунтування характерної для Відродження зацікавленості у суто земних справах, властивого Ренесансу прагнення не в потойбічному світі, а в земному житті знайти задоволення і розраду. І якщо середньовіччя протиставляло небесне життя земному, духовно начало природному, то Відродження, спираючись на кращі зразки античної культури, прагнуло реабілітувати земне життя людини та її природні начала.

Повернення до античної спадщини, до тих часів, на які припадали велич і слава античного Риму, мало для громадян середньовічної Італії неабияке політичне, а також загальнонаціональне значення. Відродження античної спадщини перепліталося з національним відродженням і ствердженням демократичних форм суспільного життя. Громадяни Флорентійської республіки, наприклад, бачили себе безпосередніми нащадками республіканського Риму, а свої зусилля, спрямовані на захист демократичних форм державного устрою, сприймали як продовження колись перерваної традиції.

Суттєвою ознакою Ренесансної культури був її нерозривний зв'язок з гуманізмом.

Гуманізм у загальному розумінні означає прагнення до людяності, до створення гідних людини умов життя. Саме цей термін був запроваджений італійськими гуманістами, які, в свою чергу, запозичили його у римського мислителя І ст. Ціцерона, і означає буквально "людяність" (лат. — humanitas). Проте гуманізм є цілком конкретне історичне явище, що виникає саме в епоху Ренесансу. У такому більш вузькому значенні воно виступає як поширення певного кола гуманітарних знань: граматики, риторики, поезії, історії, моральної філософії, основою яких виступала класична греко-латинська освіченість. У прямому та "вузькому" значенні цього слова гуманізм якраз і означає світську науку та освіченість на противагу вченому богослов'ю.

Для позначення гуманістичної освіченості Леонардо Бруні запропонував відповідний термін лат. — studia humanitatis, тобто "пізнання тих речей, які мають відношення до життя і звичаїв і які вдосконалюють та прикрашають людину" [4, с. 6]. Основу цього пізнання становили класична філологія (вивчення класичної латини, а з часом і грецької мови), поезія, література, одним словом, словесність.

Гуманістичний рух виникає в XIV ст. і набуває значного поширення у XV ст. Поступово в різних містах Італії у Флоренції, Мілані, Римі, Неаполі, Венеції, формуються гуманістичні центри, які чинять значний вплив на всі сторони їх культурного життя. Гуманістичний рух проникає в університети, де поруч із традиційними дисциплінами починають викладати риторику, поетику, історію та інші гуманітарні предмети. Багато гуманістів, завдячуючи їхній всебічній освіченості, набувають значної ваги в суспільстві, обіймають поважні державні посади. Поступово гуманістичний рух проникає в усі сфери діяльності: політику, мистецтво, музику, філософію. Відбувається, так би мовити, їх "гуманізація". Навіть церква не залишається осторонь цього процесу — багато церковних діячів потрапили під вплив гуманістів.

Проте головним було те, що цей рух створював новий світогляд, вплив якого привів до всебічних змін у європейській культурі. Стрижнем нового світогляду було усвідомлення величі та безмежних можливостей людини. Людина постає як центр світу, головний предмет уваги й наукового пізнання. Гуманістичний антропоцентризм як визначальна риса цього світогляду принципово відрізнявся від християнського антропоцентризму, який був підпорядкований релігійному теоцентризму. Для релігійної свідомості, хоч світ і твориться Богом задля людини, головним предметом залишається Бог. Гуманісти ж на перший план висували людину, розглядаючи її як творця земного буття, що у своїх творчих можливостях підноситься до рівня самого Бога.

Гуманізм не просто висунув людину головним предметом і метою науки. Ним було вироблене принципово нове розуміння людини. На відміну від традиційного приниження людини гуманісти розглядають її як найвищу цінність. Людина постає над усіма живими створіннями. Вона — найбільш прекрасна, шляхетна, наймудріша і найсильніша істота. Сенс її буття у пізнанні й творчій діяльності. Головним досягненням гуманістичної культури Ренесансу було відкриття проблеми людської особистості, вироблення принципово нових уявлень про людину, її гідність та благородство. На відміну від античності та середньовіччя, для яких людина завжди перебувала в залежності від Бога, долі, або фатуму, Відродження розглядає людину як творця своєї власної долі, як господаря свого особистого життя. Відродженню притаманне відчуття суверенності й окремішності кожної людської особи. Усі досягнення Ренесансної культури є наочним свідченням того, на що здатна людська особистість, вивільнена з пут духовної або соціальної залежності. Уся культура Ренесансу є породженням колосальної енергії, що виникає внаслідок диференціації первісних форм колективного життя, відокремлення від, них людської особи. Ствердження людської особистості, її антологічне і морально-етичне обгрунтування стало однією з головних задач філософи цього періоду.

Проте формування особистості ренесансного типу не можна розглядати як цілковито позитивне явище, воно породжувало і негативні моменти. Прагнення до самоствердження власної індивідуальності оберталося на індивідуалізм, а спроби піднести людину до рівня Бога, нічим не обмежений активізм вільної від зовнішньої регламентації особи породжували таке явище, як титанізм, зворотний бік якого грунтовно показав О. Ф. Лосєв [9].

Однак представники раннього гуманізму були ще далекі від протиставлення особистих інтересів суспільним. Вони прагнули до гармонійної єдності людини зі світом, вболівали за долю своєї батьківщини, мріяли про справедливий устрій суспільного життя — у цьому простежується суспільно-політична, громадянська лінія в гуманізмі.

Загалом гуманізм і культура Ренесансу проходять у своєму розвитку ряд етапів: від раннього гуманізму, що зароджується на початку XIV ст., до його повного розквіту в XV — XVI ст. та занепаду, який стався через наступ католицької реакції в другій половині XVI ст. Біля джерел цього руху стояв Данте Аліг'єрі.

Данте Аліг'єрі (1265 — 1321) — італійський поет і мислитель. Його поетична творчість і активне політичне життя були тісно пов'язані зі столицею італійського Ренесансу

Флоренцією. Поетичні твори, філософські і політичні трактати, такі, як "Бенкет", "Монархія" та ін., стали джерелом багатьох гуманістичних ідей. Данте немовби підсумовує ідейний розвиток попередньої доби, а його "Божественну комедію" дослідники розглядають як своєрідну енциклопедію християнського світорозуміння. Однак у його творчості вже відчутно лунають нові мотиви. Передусім це ставлення до людини, нове тлумачення її природи, співвідношення божественного і людського. Данте висловлює віру в сили людини, виступає проти аскетичного заперечення земного життя.

Проте якщо говорити про виникнення гуманістичного руху, то першим гуманістом цілком справедливо вважається Франческо Петрарка.

Франческо Петрарка (1304 — 1374) — італійський поет і філософ. Сьогодні Петрарка більше відомий як великий поет, автор поетичних творів, присвячених його коханій Лаурі. Проте він є автором і чисельних трактатів, у яких вперше сформульовані ідеї та принципи гуманізму. Більше того, за способом власного життя Петрарка був також одним із перших гуманістів. Він цілком підпорядковує своє життя літературі, історії та філософії. Він був першим інтелігентом у повному розумінні цього слова. Левову частку його часу поглинало вивчення античності.

Залишаючись вірним християнином, Петрарка протягом усього свого життя прагнув примирити християнство з античною культурою. Водночас він виступав проти схоластичної обмеженості та невігластва, протиставляв схоластичній ученості нові знання і культуру. В цих знаннях немає місця авторитету якогось одного філософа (для схоластів це — Арістотель), бо справжня освіченість полягає у засвоєнні всього багатства створеної людством культури. Петрарка проголошує принципову відкритість до всієї античної спадщини. По суті, він накреслює програму гуманістичного руху, важливим пунктом якої була сформульована ним одна з кардинальних гуманістичних ідей — потреба в пізнанні людини. Людина, на думку Петрарки, займає найвище місце серед інших створінь, більше того, все у цьому світі створено заради неї. Завдяки розуму людина перевершує усіх тварин, а її головна позитивна якість полягає не у знатному походженні, а у високій освіченості. Саме завдячуючи заняттям наукою, поезією людина підноситься над юрбою. Особливого значення Петрарка надавав саме поезії, яка, за його переконанням, більше, ніж щось інше, виховує у людини людяність. Поезія — це джерело мудрості, вона концентрує в собі досвід минулих поколінь.

Творчість Петрарки мала величезний вплив не тільки на його сучасників, а й на наступні покоління гуманістів. У нього знайшлося багато послідовників. Найвідомішим серед них був канцлер Флорентійської республіки Колюччо Салютаті (1331 — 1406), який стояв на чолі громадянського гуманізму.

Громадянський гуманізм — один з провідних напрямків у гуманістичному русі, особливою ознакою якого був першочерговий інтерес до соціально-етичної й політичної проблематики. Його характеризує практична спрямованість, прагнення перетворити суспільне життя на нових засадах. Розробляючи проблему людини, представники громадянського гуманізму ставили її в площину взаємин людини з суспільством. На той час у Флоренції утверджується пополанська демократія, встановлюється республіканський устрій. За цих умов захист свободи своєї батьківщини стає для гуманістів провідною ідеєю. їхня соціально-політична ідеологія була спрямована на утвердження принципів пополанської конституції: Свободи, Рівності, Справедливості. До цього напрямку належали такі відомі гуманісти, учні та послідовники Салютаті, як Леонардо Бруні, Поджо Браччаліні, Джонаццо Манетті та ін.

Новий етап у розвитку італійського гуманізму був пов'язаний з діяльністю Лоренцо Валла.

Лорепцо Валла (1407 — 1457) — італійський гуманіст, який багато зробив для реабілітації земних потреб людини, для утвердження нових принципів моралі. Вже представники громадянського гуманізму підкреслювали земний характер моралі, протиставляючи її моралі релігійній. Центром нової моралі для них є ідея суспільного блага, громадянського служіння, патріотичного виховання. Етика громадянського гуманізму була орієнтована на земне, діяльне життя, в якому служіння суспільству ставало моральним обов'язком кожної людини. Однак зростання особистісного начала у суспільному та культурному житті вело до виникнення в гуманізмі нового напряму, який стверджував інші моральні критерії, а саме благо окремої людини, благо особистості. Розробка цієї ідеї є головним досягненням Лоренцо Валли. Свою етичну концепцію він будує на етиці Епікура.

Філософсько-етичні пошуки Лоренцо Валли відображені у відомому діалозі "Про істинне та хибне благо", який був написаний у вигляді суперечки стоїка, епікурейця і християнина. І хоча свою власну позицію Лоренцо Балла остаточно не визначає, його найбільш промовисті сторінки присвячені саме викладу епікурейської точки зору. В основі етичних міркувань епікурейця — принцип насолоди. Дотримуючись його, Валла виводить цей принцип із самої природи людини, що полягає в прагненні до самозбереження. Життя Валла розуміє як самоцінність, і все, що йому сприяє, викликає почуття задоволення, чуттєвої насолоди. Насолода розглядається ним як вище благо. Він засуджує аскетичну мораль, уособленням якої є точка зору стоїка. Доброчесність, що стоїть поза природою або над нею, розглядається ним як насильство над людиною і відкидається. Навіть християнство переглядається Валлою з позиції епікуреїзму. Християнин теж визнає насолоду як вище благо, але перенесене в рай. Раювання тут мислиться як поєднання духовних та чуттєвих насолод, правда, більш витончених порівняно із земними.

Насолода — це мета, до якої прагне кожна людина відповідно до своєї природи, вона є щастям, блаженством і любов'ю. "Не до доброчесності, але до насолоди заради неї самої потрібно прагнути як тим, хто бажає радіти в цьому житія, так і тим, хто бажає радіти в житті майбутньому", — підсумовує свої міркування Лоренцо Валла [8, с. 224]. Він намагається реабілітувати чуттєву природу людини. Природа не може бути причиною пороку, все, що вона створила, — святе й гідне похвали. Сама природа дала людині почуття і здатність до насолоди, тому людина не новинка діяти всупереч цій природі.

В основі людської діяльності, за ним, лежить принцип власної користі. Пов'язавши особистий інтерес людини з її чуттєвою природою, Лоренцо Валла створює систему індивідуалістичної моралі, хоча він і робить спроби вивести на цій основі необхідність суспільного життя, трактуючи його як взаємну користь і взаємну насолоду, яку люди мають від спілкування одне з одним.

Індивідуалістичну концепцію людини ми бачимо також в одного з найбільш оригінальних умів Європи — Ніколло Макіавеллі.

Пікколо Макіавеллі (1469 — 1527) — італійський гуманіст. Його соціально-політична доктрина грунтується на констатації егоїстичної сутності людини. Рушійною силою усіх людських учинків він вважав особистий інтерес, і передусім матеріальний. Виходячи з такого розуміння людини, Макіавеллі робить висновок про потребу у створенні сильної держави, яка б могла обмежити егоїстичні прагнення людей. Розглядаючи побудову держави як суто людську справу, він майже уникає традиційних звернень до Бога. Макіавеллі був одним з найбільш тверезих мислителів свого часу, який демонстрував у своїх поглядах цілковиту незалежність від середньовічних ілюзій.

Найбільш відомі праці Макіавеллі — "Державець", "Міркування на першу декаду Тіта Лівія", а також "Історія Флоренції", у якій він виклав свої республіканські симпатії. Одною з головних тем політичних міркувань Макіавеллі було співвідношення політики і моралі. У цих міркуваннях він обстоював ідею відокремлення політики від моралі — звідси термін "макіавеллізм", що означає аморалізм у політиці. Хоча варто зазначити, що Макіавеллі швидше засуджував, аніж виправдовував тогочасну політичну практику.

На зламі XV — XVI ст. гуманістичний рух вийшов за межі Італії, поширившись в заальпійських країнах. Північний Ренесанс, що охопив Англію, Німеччину, Голландію, Швецію та інші країни, зазнав значного впливу італійського гуманізму. Але гуманістична думка розвивалась тут на власному грунті.

Дезідєрій Еразм Роттердамський (1469 — 1536) був одним з головних представників північного гуманізму. Видатний голландський мислитель XVI ст. Еразм Роттердамський набув заслуженої слави як лідер європейського гуманізму. Блискучий знавець класичної латини, він був відомий не тільки як учений — богослов, автор чисельних коментарів до Євангелій, перекладач Нового Заповіту, а й як письменник — сатирик, автор відомої книги "Похвала глупоті". У цій книзі автор сатирично зображує тогочасне життя, висміює схоластичну псевдомудрість богословів. Протистояння середньовічній схоластиці досягає тут своєї кульмінації.

Еразм Роттердамський прагнув звільнити християнство від схоластичної псевдовченості та догматизму, з'ясувати його істинне, приховане католицькою церквою під зовнішньою обрядовістю значення. Свою мету він 5ачив у тому, щоб максимально виявити морально-етичний зміст християнського віровчення, передовсім підкреслюючи моральне значення заповідей Христа.

Своє власне вчення Еразм називав "філософією Христа", яка, на його думку, перебуває у гармонійній єдності з античними морально-філософськими ідеалами. Як й італійські гуманісти, він прагнув об'єднати античну і християнську культури, довести їх несуперечливість. І це йому вдалося.

Значне місце у вченні Еразма Роттердамського займає проблема людини. Погляди на людину у нього були загальногуманістичними. Як й італійські гуманісти, він ставив шляхетність і гідність людини у залежність не від її походження, а від освіти та виховання. У своєму творі "Про свободу волі" він захищає принципи людської свободи.

Велике значення мала також миротворча діяльність Еразма Роттердамського. Він був одним з перших, хто висунув і всіляко відстоював ідею Вічного миру. Будь- який, самий невигідний, мир, доводив він, кращий, ніж будь-яка, нехай і вигідна, війна. Війна приносить народам лише втрати і безперервні страждання, матеріальні збитки та моральний занепад. Еразм неодноразово звертався до європейських правителів припинити кровопролиття та укласти мир. Найбільш вдало обгрунтована ідея Вічного миру у відомій праці його "Скарга миру", у якій він доводить, що війна суперечить християнській моралі, що миролюбство і злагода — загальний закон Всесвіту. Пошуки Вічного миру перепліталися тут з пошуками ідеальних форм суспільного життя. Не випадково одним із близьких друзів його був Томас Мор.

Томас Мор (1478 — 1535) — англійський письменник і політичний діяч. Гуманістичний світогляд Т. Мора відображений у його головній праці "Про найкращий устрій держави та новий острів Утопія..." У цій книзі дається вельми критичний опис стану англійського суспільства часів первинного накопичення капіталу, а також проект ідеального суспільства, щось на зразок платонівської "Держави". У своєму проекті Т. Мор спирався на ідеї, запозичені з Біблії, на певні ідеї античних та ранньохристиянських авторів, деяких італійських гуманістів.

Прибічник християнського гуманізму, Т. Мор саме з раннього християнства виводив ідеї рівності та соціальної справедливості. Значною мірою Т. Мор спирався на ідеї платонівської "Держави", але у негативному ставленні до приватної власності він пішов значно далі Платона. Якщо у Платона власності позбавлені лише два вищих правлячих стани, то у Т. Мора в утопічній державі власності позбавлені всі її громадяни. В житті цієї держави гроші, коштовності, золото нічого не варті. Вищою цінністю тут проголошується людина. Т. Мор формулює ідеал всебічно розвиненої людини, для якої чужі зневага до земного життя і аскетизм. Відповідно до епікуреїзму щастя людини він бачить у чуттєвому задоволенні. Проте серед земних радощів життя перше місце належить здоров'ю, воно міра усіх чуттєвих насолод.

Значне місце у житті утопійців посідає релігія. Прибічник християнського гуманізму, Т. Мор всіляко підкреслює її значення як морального вчення. У своєму прагненні відновити істинний зміст християнства він був далекий від того, щоб нав'язувати його силою. В Утопії панує віротерпимість. Утопійцям притаманні миролюбство, негативне ставлення до війни і насильства.

Мітель Монтень (1533 — 1592) — представник французького Ренесансу, філософ-гуманіст. Свої погляди на життя людини, на розвиток культури і суспільства загалом він викладав у літературних ессе, щоденниках, нотатках. Зібрані без будь-якої системи, вони відомі як "Досліди" Монтеня — праця, що стала найбільш популярною книгою не тільки у Франції, а й за її межами. "Досліди" Монтеня не є абстрактно-філософським твором, вони пройняті психологізмом, цікавістю до внутрішнього життя людської особистості. У своєму творі Монтень виступив як рішучий супротивник схоластичної філософії та арістотелізму. Він викриває беззмістовність університетської філософії, далекої від потреб людського життя, її авторитарний характер. Найбільше Монтень цінував незалежність людської особистості, самостійність її власної думки. У боротьбі з догматизмом і самовдоволенням схоластики Монтень мистецьки користувався такою гострою зброєю, як скептицизм. Але скептицизм у нього мав не тільки негативне, руйнівне значення, а й виступав як інструмент пізнання, як передумова самовдосконалення.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua