Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії - підручник

ВСТУП

Кожна людина у душі філософ, оскільки — хоче вона того чи ні уявляє «бо мислить про речі, які міститься по межами її безпосереднього сприйняття, за явищами навколишнього світу. Припустимо, ми бачимо будинок. Проте якщо ми задумаємося, чи бачимо ми його насправді, то виявиться, що не бачимо. Тобто кожного разу ми (мчимо лито якусь частину будинку, залежно від вибору точки споглядання. Це може бути його дах, та чи інша стіна, двері тощо. І все ж ми кажемо, що бачимо будинок в цілому. Чому ми це стверджуємо? Очевидно, тому, що здатні не тільки до безпосереднього споглядання, яке відкриває нам фрагменти будівлі, а й до умогляду — бачення розумом, який споглядає або осмислює образи, ідеї, форми, у тому числі й ідею "будинку взагалі", ту, що синтезу« різні фрагменти бачення реального будинку і дає нам підстави стверджувати, що ми бачимо його в цілому. Оцей умогляд — несвідоме чи усвідомлюване мислення про підстави буття будинку як цілісного явища (йдеться, зрозуміло, не лише про будинок, а й про інші явища дійсності) — і є властивий кожній людині "орган філософствування", який відкриває шлях до філософії, або метафізики, як називають філософію з прадавніх часів.

Питання про підстави буття речей, завдяки яким речі осягаються у їхній цілісності, значно ускладнюється, коли йдеться про природу, суспільство, дух, світ у цілому. Про них не скажеш, як це було у прикладі з будинком, що я, мовляв, обійшов його по периметру, був на всіх поверхах, у всіх кімнатах, навіть на даху, і тому не вимагаю якихось умоглядних ідей чи форм, щоб скласти про будинок цілісний образ; я взагалі не потребую будь-якої метафізики. Так, про добре знайомий і досить обмежений об'єкт, може, й не варто філософствувати. Проте якщо ці об'єкти не надто знайомі й досить безмежні, такі, як природа або світ? Тут уже зовсім не обійтись без філософствування, без добре розвиненої здатності до філософського мислення, задатки якої, повторюємо, має і реалізує кожна людина. І річ тут не в тім, що про безмежні об'єкти неможливе в принципі повне досвідне знання, на зразок того, яке здобула особа, в деталях вивчивши будинок. В історії пізнання природи, суспільства, духу вже були спроби відокремити "точну" емпіричну (досвідну) науку від "умоглядної"філософії, відкинути метафізику, але жодне доведення її непотрібності не зупинило її розвитку. Натомість стало зрозуміло, що сама досвідна наука — будь то фізика, астрономія, соціологія тощо — здебільшого грунтується саме на філософських, або метафізичних, знаннях про граничні підстави буття.

Передусім можна стверджувати, що можливість самого досвіду, досвідного знання, зокрема в царині будь-якої науки, грунтується на значних метафізичних засадах. Припустимо, ми фіксуємо якийсь причинний зв'язок між явищами А та В. Зрозуміло, цей причинний зв'язок локальний. Між тим нас не можуть не цікавити його підстави. Чому він можливий? Напевне, тому, що є й інші зв'язки, серед яких локалізується зв'язок між А та В. Його можливість зумовлена повнотою усіх зв'язків Універсуму. Але остання — то вже предмет не досвідних спостережень, а метафізичних роздумів. Ми мислимо окремі причинні зв'язки в аурі метафізичного припущення про універсальну повноту зв'язків, у якій весь світ гарантує нам одну — єдину емпірично зриму ланку нескінченного причинно-наслідкового ланцюга, що осягається розумом.

Поглянемо на це з іншого боку: скептики щодо потреб філософії, радикальні емпірики стверджують, що ми пізнаємо лише явища фізичного (емпірично даного) світу. Однак явище передбачає, по-перше, дещо таке, що являється; по-друге, свідому, чуттєву людину, якій являється це дещо; і, по-третє, відношення між ними — відношення між Я і не-Я суб'єктом і об'єктом. Отже, явища зводяться до відношень. Проте ці відношення передбачають дещо цілісне, що їх зумовлює, обґрунтовує, бо ми не можемо мислити відношень без речей, що співвідносяться. І якщо світ явищ є нескінченно складна сукупність реальних відношень, то він передбачає, по-перше, сукупність усіх реальних взаємопов'язаних начал, а по-друге, і деяке спільне пов'язуюче начало, основу всіх відношень, яка обґрунтовує світ явищ. Але це знову загальна схема цілого метафізичного світобачення, незважаючи на те, як би ми не розуміли ці елементи, або начала, які зумовлюють світ явищ.

Отже, досвід, який начебто і не вимагає особливого умогляду, досвід, практично-житейське значення якого важко переоцінити, сам виявляється заснованим на філософствуванні, сам будується на метафізичній (позадосвідній) основі. Подібно до того як поняття явища виводить нас за межі явищ, поняття досвіду, за умови його аналізу, виводить нас за межі емпірично-досвідного знання. Більше того, сама можливість його набуття вимагає від людини філософствування, вступу до сфери філософії.

Залежність людського досвіду, мудрості від занять філософствуванням відобразилася у значенні самого терміна "філософія". Термін походить від грецьк. — люблю і мудрість і означає любов до мудрості. Нін виник в античні часи (VI- V ст. до и. е.), коли у грецьких містах — полісах значною мірою поширилася просвітницькії діяльність софістів платних учителів мудрості, які вважали себе її власниками і носіями. Тлумачення і закріплення у європейській культурі терміна "філософія" пов'язане з іменем давньогрецького філософа Платона. Філософами стали називати людей, які відмежувались від софістів, вважаючи себе не носіями та власниками Софії — істини, а лише закоханими в неї любителями мудрості, які палко прагнуть її. Володіння Софією не може бути благонадбаною властивістю людини, бо Софія є великою потойбічною, неосяжною, ідеальною основою розумно та гармонійно влаштованого Космосу, наближення до якої доступне лише Божеству. Вона благодатна, чарівна, і найпрекрасніші речі навколишнього емпіричного світу — лише тьмяні тіні її абсолютної краси, найрозумніші люди — ніщо у порівнянні з її абсолютною мудрістю, найкращі стосунки між людьми — слабка подоба тієї гармонії Космосу, яку вона влаштовує. Тому-то й прагнуть до неї прості смертні, що вона є ідеалом мудрості щодо влаштування гармонійних суспільних стосунків, виховання розуму та збагачення знань і досвіду, творення прекрасних речей і вчинків.

Як бачимо, філософія з найдавніших часів своєрідно подвоює світ. Вона припускає, що поряд із фізичним світом емпірично даних явищ та речей існує світ метафізичний (той, що міститься за фізичним), світ істинного буття, який не дається досвідом, а вимагає умогляду. Наукою про цей умоглядний світ і є метафізика як частина філософії. Її головною проблемою є питання про те, що являють собою першоначала істинного буття, які лежать в основі фізичного світу, що оточує людину.

Платон був одним із перших, хто проаналізував і систематизував можливі варіанти відповідей на ці питання. Так, він виділив групу натуралістично мислячих філософів (давньогрецькі фюсіологи — дослідники природи речей), які вчать, "немовби все виникло завдяки природі і випадку", які "дивляться на вогонь, воду, землю і повітря як на першоначала всіх речей, і саме це вони називають природою. Душу ж вони виводять пізніше з цих першоначал". Інша група філософів, за Платоном, стверджує: "Все, що існує у природі, і сама природа ... виникло пізніше внаслідок діяльності деміурга і розуму і їм підкоряється", що "першоначало є душа, а не вогонь і не повітря, бо душа первинна". Сам Платон був близький до другої групи філософів. На його думку, "істинне буття — це деякі умосяжні та безтілесні ідеї", які й становлять вселенську Софію — мудрість. Пізніше платонівська версія відповіді на головні питання метафізики була названа ідеалізмом, а версія античних фюсіологів — матеріалізмом.

Метафізика як частина філософії не зводиться лише до вчення про першоначала істинного буття — онтології, вона включає ще й раціональну психологію, або вчення про душу та дух, про їхній зв'язок з тілом і матеріальним субстратом. Яка природа душі, чи виникає вона водночас із народженням тіла, чи звідкілясь вселяється в нього, вона безсмертна, чи розпадається разом із тілом? — ці питання можна назвати основними в раціональній психології.

З давніх часів щодо цих питань існують різні відповіді, які досить міцно пов'язані з тією чи іншою версією онтології. Запам'ятаймо факт існування цього зв'язку; трохи пізніше ми побачимо, що найабстрактніші онтологічні погляди на засади істинного буття виявляються дуже конкретно пов'язаними з розумінням людиною самої себе, свого життя, призначення тощо.

З матеріалістичною онтологією давніх фюсіологів пов'язані уявлення про душу як матеріальне утворення (згусток повітря, вогню, атомів), про її руйнування, смерть, матеріальність. Ця версія душі зумовлює специфічну відповідь на питання про те, як людина пізнає світ і чи взагалі він пізнаванний. Це питання є головним питанням гносеології, або філософського вчення про пізнання. Так, давні фюсіологи-матеріалісти вважають, що людина здатна пізнавати світ, оскільки її матеріальна душа може відбивати і зберігати відображення впливів матеріальних же речей.

Протилежну версію відповідей на головні питання раціональної психології і гносеології пропонує Платон. Він уявляє душі створеними і безсмертними. Створивши душі, боги розмістили їх на зірках. Кожна душа мала свою зірку. Число душ велике, але конечне. Душі здатні переселятися з тіла в тіло. "Якщо душа безсмертна, — пише Платон у діалозі "Менон", — часто переселяється і бачила все тут і в Аїді, то немає нічого, чого б вона не пізнала". А звідси випливає і відповідь на основне питання гносеології — душа здатна пізнавати природу речей. "Пізнавати, — каже Платон, — це якраз і означає згадувати". Пригадування баченого душею раніше (анамнезис) і є головним принципом гносеології Платона, який, зрозуміло, кардинально відрізняється від принципу відображення у матеріалістів-фюєіологів.

Раніше там, де йшлося про метафізичні засади досвідного пізнання явищ, було виявлено, що, пізнаючи явища, ми мусимо мислити, по-перше, те, що являється, тобто мислити онтологічні передумови явища; по-друге, того, кому являються, тобто людину; по-третє, взаємодію явища і людини, тобто процес пізнання, який є предметом гносеології. Як бачимо, людина як фундаментальна, чи не найголовніша тема філософії, поєднує та пов'язує і онтологію, і гносеологію з психологією. Розділ філософії, у якому розробляється тема людини, називається філософською антропологією.

Антропологія — вчення про людину. Головною проблематикою в антропології охоплюються питання природи людини, її походження, буття, сенсу життя, призначення, смерті, безсмертя тощо. Щодо цих питань філософією досягнуто чимало варіантів відповідей. Проте про них пізніше. Зараз хотілося б зазначити, що з виникненням філософії людина була її найцікавішим, найвражаючішим предметом. Якщо погодитися з Платоном, що філософія виникла з подиву та цікавості, то саме вона, людина, могла викликати цей подив і зацікавлення.

Справді, чи не варте подиву та цікавості саме намагання скінченної у часі й просторі слабкої істоти — людини — осягнути нескінченну і неосяжну космічну мудрість — Софію? Чи не вражає сама здатність цієї обмеженої, здавалося б, істоти оперувати нескінченностями, скажімо, в математиці, робити правильні висновки про універсальні речі, виходячи з обмежених засновків, тощо?

Це не може не навести на думку, що людина, як і світ, має багато вимірів. Так, як слабка смертна істота вона скінченна. Одначе вона і безконечна, про що свідчить хоча б те, що її не перестають хвилювати ні нескінченне зоряне небо над головою, ні нескінченність внутрішнього духовного світу, ні питання осягнення Софії — мудрості. З давніх-давен філософія припускає, що в людині, окрім її конечно-чуттєвого виміру, її здатності сприймати емпіричний навколишній світ і реагувати на нього, як частина цього самого світу існує і діє деяка сила іншої природи. Саме ця сила і дає змогу скінченній людині бути водночас і безконечною, тобто постійно переступати свою скінченність, обмеженість, виходити за власні межі, бути у процесі трансцендування.

Не вдаючись до подробиць щодо цієї унікальної здатності людини, цієї вражаючої уяву сили, зазначимо лише, що вона сутнісно пов'язана з творчістю, вірою, надією, а головне — з любов'ю. Бо й творчість, і віра, й надія, і любов втілюють пристрасний потяг, яким охоплюється людина, не вдоволена своєю конечністю та умовами навколишнього світу. Потяг цей виходить не тільки від людини. Він випромінюється об'єктами творчості й віри, надії і любові, ідеалами, які також притягують до себе людину.

Свідомість ідеалів, таких, як істина, добро, краса, благо, дається людині. І у цій свідомості — та сила, що окрилює її думку, піднімає її над емпіричною повсякденністю; проте ця сама свідомість вказує людині й на відмінність ідеалу від того, чим вона насправді володіє. Доки людина бачить цю відмінність, вона не втрачає свідомості ідеалу й прагне до нього. Однак там, де свідомість відмінності втрачається, де люди приймають за ідеал ті відображення його, які вони бачать у власному індивідуальному дусі, втрачається і усвідомлення ідеалу. Його місце займають оманливі відображення, різні у різних людей, і те, що було образом істини, добра чи краси, стає оманливою примарою. Тут зникає і прагнення до ідеалу, обмежуються думки, які, помилково вважаючи, що вже володіють ідеалом, зупиняються у своєму розвитку.

Трансцєндування людини здійснюється через взаємодію протилежностей, що перетинаються у ній. Це — конечність і безконечність, постійність та зміни, зв'язок з реальністю та потяг до ідеалу, відображення існуючого стану речей та рефлексія щодо відповідного стану тощо. У процесі трансцєндування людина повинна, з одного боку, постійно піддавати запереченню свої попередні стани, відмовляючись від обмежуючих її світобачення пересудів, ідолів, забобонів, а з другого — постійно піклуватись про збереження спадкоємності минулих та майбутніх станів, про відносну константність своєї особистості. Вона має також знаходити єдино правильний шлях між Сціллою та Харібдою суперечливих впливів, мусить розв'язувати суперечності, не стаючи на сторону однієї з них. Зрештою, живо людина в світі, що постійно змінюється, і постійно повинна ці зміни у світі враховувати з метою досягнення стійкості перед лицем плинних явищ.

Змінюваність людини та світу, а також наявність взаємозв'язку між ними зумовлюють ту обставину, що з прадавніх часів філософія прагнула понятійно осмислити процеси змін, побудувати теоретичну картину розвитку, пояснити його причини. Філософською наукою про зміни та розвиток стала діалектика як теоретична картина постійно змінюваного світу та людини.

З діалектикою як певною концептуальною системою (далі про неї поговоримо докладніше) пов'язаний діалектичний метод, або спосіб мислення, філософствування. На думку багатьох дослідників, з якою важко не погодитись, в основі діалектичного філософствування лежить любов до мудрості (платонівська ідея пізнавального еросу). Цей спосіб філософствування спрямований на постійний пошук (а не на якийсь певний, завершений та кінцевий результат) і тому на постійне перебування віч- на-віч з кількома варіантами відповідей (а не з однією "єдино можливою"). Він спрямований на плюралізм версій відповідей на те чи інше питання, на постійний діалог і взаємозв'язок цих версій.

Як метод, або спосіб, мислення діалектика протистоїть метафізиці як методу, оскільки і діалектика, і метафізика як понятійні системи мають багато спільного, про що ми дізнаємося далі. Метафізичний спосіб мислення пов'язаний з іменем Арістотеля, Платонового учня і послідовника. Якщо платонівський спосіб мислення спрямовується на процес постійного пошуку, на плюралізм результатів, то арістотелівський — на єдиний, кінцевий і завершений результат, одну несуперечливу істину.

І діалектичний, і метафізичний способи мислення мають свої переваги і недоліки, мають право на життя, що вони й підтвердили впродовж тривалої історії філософії. Зрештою, як уже, напевно, помітив читач, уся філософія зіткана з певних філософських поглядів на те чи інше питання (онтологічне, гносеологічне, антропологічне тощо; а ще є аксіологічні, соціологічні та інші питання, але про них згодом). Ці погляди дискутують і полемізують один з одним, взаємообмежують один одного, висвічуючи свої позитивні якості та недоліки.

З часів Сократа дискусія і полеміка філософських течій, загальне розходження філософів між собою слугували навіть аргументом проти можливостей самої філософії. Адже кожне оригінальне філософське вчення відрізняється від інших, розходиться з ними, суперечить їм і само містить у собі внутрішню суперечність і недосконалість. І це при тому, що кожна існуюча течія прагне відтворити безумовне й абсолютне.

Проте якщо прагнення до пізнання безумовної істини вкорінене в самій суті нашого розуму, якщо філософія і філософствування необхідні, якщо умогляд потрібний, то чому це прагнення не може досягти своєї мети, чому філософія не може бути єдиною, як сама істина, єдиною хоча б у тому розумінні, у якому можна визнати єдність природничо-наукового знання? Чому філософія на відміну від науки вічно розпадається на множину вчень, що суперечать одне одному, і в чому сенс, цієї суперечності?

У кожному істинно філософському вченні, попри всі його індивідуально-часові особливості, відображається той чи інший образ істини; і в багатогранній призмі людського розуму її світило, переломлюючись, розкладається на велику множину променів. Однак філософія не задовольняється окремими променями, вона прагне і шукає цілого навіть там, де приймає за ціле його часткове відображення. Оцей потяг до цілого є життєвий нерв філософії, джерело її творчих задумів, її віри і водночас скептицизму, її постійних сумнівів, постійної критики всього, що досягнуто. Натхненна цим потягом, істинна філософія показує нам відносність, обмеженість наших знань і в той же час об'єднує, осмислює та усвідомлює їх самою ідеєю цілого, виводить нас з наших ілюзій, розриває пута забобонів та пересудів, знімає кайдани духовного рабства, вказує шлях до істинної свободи. Цим визначаються роль філософії та завдання її вивчення. Зрозуміло, що вона повинна вивчатися в її дійсності, в її історії. Тому цей підручник і має назву "Вступ до філософії. Історико-філософська пропедевтика". Вступити до сфери філософії можна лише через її історію. Нам потрібно вчитися розуміти філософію не як певну окрему філософську доктрину, а як процес створення і взаємодіалогу множини філософських учень, як процес творчого синтезу людських знань, аналізу пізнавальних зусиль і моральних явищ, як критику, сумніви, заперечення. В такому вивченні ми знайдемо відповідь і на те питання, до якого спонукають нас відмінності та суперечності окремих учень: ці відмінності й суперечності окремих філософій свідчать про істинність самої філософії в них, про її правдивість, непідробність і самодостатність. Вивчаючи їх, ми впевнимося в тому, що ці відмінності й суперечності не випадкові й не залежать від особливостей розумового складу окремих мислителів, але кореняться у самій природі людського розуму, у природі світу, взаємостосунків світу та людини.

Існують деякі загальні форми світорозуміння, загальні ідеї, які переходять із віку в вік, загальні протилежності, що не раз призводили до філософських суперечок: ідеалізм і реалізм, матеріалізм і спіритуалізм, дуалізм і монізм, емпіризм і раціоналізм, агностицизм, скептицизм тощо. При всіх недоліках цих та інших філософських напрямів вони мають явно об'єктивні та суб'єктивні підстави, оскільки при всій своїй однобокості вони, модифікуючись, зберігають себе у зміні часів, незважаючи на розвиток знань, продовжують задавати передумови мислення і світобачення, або, як зазначав М. К. Мамардашвілі, — поле думки. Мислячи у цьому полі, мислимо живими і своїх попередників. "Якщо живий Кант, якщо мисленно я тримаю Канта живим, то живий і я. І, навпаки, якщо живий я, якщо я можу помислити дещо кантівське як можливість мого власного мислення, а не вченості, то живий і Кант. І це є нескінченна тривалість свідомого життя. Його безсмертя. Безсмертя особистості в думці".

Головне завдання вивчення філософії — зробити спробу вступити в поле мислення, зрозуміти об'єктивні та суб'єктивно-людські підстави і внутрішню необхідність вироблених в історії форм і напрямів філософствування, які індукують це поле. Проте філософію не можна вивчати, акцентуючи увагу лише на змісті тієї чи іншої філософської концепції. Філософські концепції — це ще не філософія, про що було відомо вже Платону. Вони — продукт філософії. Філософія — це активність, діяльність для створення цього продукту. Саме цю діяльність, цю активність і варто засвоювати. Зразки такої діяльності дає нам історія філософії, за що її і називають школою мислення.

Вивчення філософії під таким кутом зору сприятиме розв'язанню ще одного завдання, на якому наголошує М. К. Мамардашвілі. Воно здатне "відновлювати висхідний життєвий смисл філософствування, який зовсім зник у відомі часи з системи університетської, академічної передачі знань і був підмінений, так би мовити, самокрученням термінологічної машини, яка, безумовно, має існувати. Проте при цьому не повинен зникати первісний життєвий сенс філософії як такої з її абстрактною мовою, яка створює простір, де відтворюється мисляча людина, відтворюється особистість, здатна самостійно думати, приймати рішення тощо. Тобто, іншими словами, відтворюється класична мужня душа, здатна тримати неможливу, не пануючу над реальністю і все ж мислиму думку. Тримати, не впадаючи ані в революціонерство, ані в теургію".


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua