Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії - підручник

РОЗДІЛ ІІІ

ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ

Апологетика, примат віри

Розвиток релігійно-християнського світогляду проходить кілька етапів. Дофілософський (за традиційною термінологією — апостольський) період закінчується близько середини II ст. н. е. З цього часу розпочинається епоха так званої апологетики — діяльності богословів — полемістів, які захищали християнство (апологет — захисник) в умовах репресій офіційної влади, нападок філософів, войовничої експансії численних єресей. Полемізуючи зі своїми опонентами, апологети розробляли та обґрунтовували засади (догмати) християнського віровчення. Завершується апологетичний період становлення й утвердження середньовічно-християнської філософії десь у IV ст. н. е. так званою патристикою.

Поширення християнства в перші століття нової ери супроводжувалось жорсткою реакцією офіційних властей Римської імперії. Християн переслідували не за їх непокору владі. Адже апостол Павло підкреслює, що "немає влади не від Бога". Християн переслідували і не за проповідь соціальної рівності. їх переслідували за те, що вони ставили церкву вище держави і, визнаючи імператора як главу держави, відмовлялись поклонятися йому як божеству і дотримуватись державної міфології, оскільки вона суперечила християнським цінностям. Тому й ставлення держави до християн було негативне.

Негативно ставились до християнства і більшість філософів — неоплатоніки, стоїки, епікурейці та інші, з презирством вбачаючи у християнському мучеництві непотрібну й беззмістовну впертість. Проте спроби дискредитації християнства були досить незграбними і не відповідали духові часу [14]. Неопіфагорейські числобоги не могли суперничати з живим Богом нової релігії, з його простими і зрозумілими гуманістичними заповідями. Очевидно, що негативне ставлення з боку античних філософів не могло не викликати відповідної реакції апологетів християнства.

Флавій Юстін, або Юстін Мученик (бл. 100 — 166), був одним із перших захисників нового віровчення, який прийняв хрещення у 40-і роки II ст., вів проповідницьку діяльність у Римі, де й був страчений за відмову принести жертву язичницьким богам. Захищаючи основи християнства, добре освічений Юстін намагається довести, що все краще грецькі філософи взяли у біблейського Мойсея та інших християнських пророків. Для цього він прагне знайти збіг ідей античних філософів з християнськими текстами. Так, Юстін показує, що і християни, і платоніки та стоїки вірять у те, що світ загине у вогні, що погані люди відбудуть посмертне покарання, а добрі будуть перебувати у блаженстві, що за зло у світі винний не Бог, а людина, яка вільно обрала злі вчинки.

Юстін відстоював основи християнства не лише від нападок філософів, а й від їх єретичних викривлень. Головними єресями, виникненням яких супроводжувалось поширення християнства, були гностицизм, маніхейство та аріянство.

Гностицизм (від грецьк. gnosis — знання) — єретичне вчення, що виникло до християнства і розквітло в середині II ст. Його найбільш відомі прибічники Василид (бл. 130 — 142), Валентин (середина II ст.) і Маркіон прагнули пізнати, зрозуміти віру та її об'єкти за допомогою міфічних алегорій, символів і понять платонівсько-піфагорейської філософії. Всім напрямам гностицизму притаманне дуалістичне світобачення, за яким світ є ареною боротьби двох начал — матерії (зла, пітьми) і духу (добра, світла). Дуалізм гностиків суперечив монізму та монотеїзму християнства, оскільки гностичні погляди грунтувались на ідеї одвічності і несотвореності матерії, а значить і одвічності зла у світі.

Саме проти цих ідей і виступав Юстін Мученик, який помітив, що з дуалізму матерії та духу випливає виправдання людських гріхів, бо душа людини та її тіло — теж поле битви двох ворожих світових начал. Тут постає питання: чому всемогутній Бог створив світ зла і як спастись людині? Гностики розв'язують проблему так: розрізняють Бога — творця і Бога-спокутника. Виходить (і з цим не може погодитись Юстін), що існують два боги — Бог-спокутник і підлеглий йому, навіть ворожий, творець світу, який тільки й може творити завдяки матерії-зла. Пізнати Бога, з'єднатись з ним людина, за гностицизмом, може в містичному, екстатичному пориві.

Татіан (бл. 125—175), учень Юстіна, ставився до античної філософії більш агресивно, ніж учитель. В апологетичній "Промові проти еллінів" Татіан стверджує, що християнський світогляд та антична філософія непримиримі. "Я подорожував по багатьох країнах, сам як софіст займався вашими (тобто еллінськими) науками, вивчав мистецтво й різні винаходи". Але ні антична міфологія, ні філософія не змогли задовольнити його. Перша глибоко аморальна, друга — суперечлива й різноголоса; еллінські філософи, сперечаючись між собою, розмовляють як сліпий з глухим.

Дістається від Татіана й окремим грецьким філософам, хоча навряд чи читав він їхні твори. Емпедокл — хвалько і брехун ("не будучи богом, готовий був брехати, що він бог"), Платон — обжера ("Платон — філософ, був проданий у рабство Діонісієм за ненажерливість"), Арістіпп — розпусник, Арістотель — підлабузник, який так виховав Александра Македонського, що той зморив голодом Калісфена і вбив Кліта за те, що вони не хотіли йому поклонятись; крім того, Арістотель брехливо вчив, що не може бути щастя без краси, багатства, знатності й здоров'я, і "нерозумно обмежив Провидіння", оскільки у нього "Провидіння не поширюється на речі під місяцем". У Зенона-стоїка Бог — винуватець зла, поєднаний зі світом, він присутній і в нечистих місцях, бере участь у непотребних діяннях. Загалом еллінські філософи "суперечать самі собі та базікають, що кожному спаде на думку".

Перепадає від Татіана й античному мистецтву, особливо скульптурі, яка увіковічнює в камені непотребне. Так, "Пракситель і Геодор зробили нам статую розпутної Фріни", або "Лаїда була розпутною жінкою, Турн зробив пам'ятник її розпусті". І Татіан проголошує фатальний для античного мистецтва лозунг: "Винищуйте пам'ятники нечестивству!"

Продовжуючи полеміку свого вчителя Юстіна з гностиками, Татіан стверджує, що матерія не безначальна, як Бог, і не має влади нарівні з ним. Вона створена єдиним творцем усього. Безначальним є тільки Бог, він начало всього. Татіан зображає виникнення світу так: "Бог був в началі, а начало є розумна сила. Господь до створення світу був один, з ним існувало як розумна сила і саме Слово, що було в ньому. Волею його простої сутності зчинилося Слово і слово зчинилося не даремно — воно стає першонародженою справою Отця. Воно є начало світу. Це слово сотворило ангелів і людей, які є добрими, оскільки вільно не переступають волю Бога. Один з ангелів постав проти творця і став демоном, за яким послідувала частина ангелів, ставши демонами, які ввели долю, чужу справедливості. Внаслідок цього в світі стало гірше жити. Свободна воля згубила нас: бувши вільними, ми зробились рабами, продали себе через гріх: ми самі створили зло. Такою є теодіцея Татіана і взагалі християнства.

Квінт Септимій Флорєнс Тертуліан (бл. 160 — після 220) був найбільш яскравим виразником переконання про несумірність і несумісність філософії та християнського віровчення. Вихований у традиціях римської юридичної культури, він деякий час займався юриспруденцією в Римі, але після прийняття християнства (бл. 195 р.) повернувся до Карфагена, де став помітним діячем церкви.

Тертуліан — войовничий прибічник віри, він ставить віру вище розуму, який ним всіляко принижується. Всяке розумування, філософствування є саме єрессю і джерелом релігійних єресей. "Філософи та єретики, — пише Тертуліан, — розмірковують про одні й ті самі предмети, заплутуючи себе одними й тими самими питаннями. Звідкіля зло і для чого воно? Звідки взялась людина і як вона виникла? Нещодавно Валентин (гностик. — Г. В.) запропонував ще питання: яким є начало Бога? Якщо його послухати, то виходить, що це якийсь фантом, якийсь недоносок". Філософи й єретики розпадаються на секти, які є заклятими ворогами одна з одною. Своїми суперечками вони стомлюють сильніших, перемагають слабких, розхитують інших. Всі їхні вчення з'явились пізніше істини: "Істина існувала споконвічно, а заблуда — потім". Критерієм істини є однаковість, одностайність, одноманітність та древність. "Вчення наше є давнішим за будь- яке, а тому воно й істинне". Погляди ж античних філософів та єретиків — тимчасові, плинні, хибні. "Але що є спільного між Афінами та Єрусалимом, між Академією і Церквою, між єретиками і християнами?" Відповідаючи на це риторичне, так зване тертуліановє, питання у трактаті "Апологія", Тертуліан стверджує: "Ми не потребуємо ані допитливості після Ісуса Христа, ані досліджень після Євангелія". І продовжує цю думку в трактаті "Про ідолопоклонство": "Нині всяке вчення сходить від єдиного Ісуса Христа". Пізнання, магія, астрологія, філософія, загалом наука "терпима була тільки до появи Євангелія, з тим щоб з часу Різдва Христового ніхто вже не осмілювався обчислювати дні людські за рухом зірок... Так, з появою Євангелія всілякі софісти, астрологи, чародії, маги, волхви неминуче мають бути покараними".

У трактаті "Про плоть Христову" Тертуліан безумовно приймає і розгортає тезу апостола Павла, який сказав, що "мудрість світу цього є безумство перед Богом", бо "Бог обрав немудре світу, щоб посоромити мудре". Навівши слова Павла, Тертуліан пише: "Я згоден, що це безрозсудно, якщо ми станемо судити про Бога за нашим тільки смислом". Земний розум та наш земний смисл не здатні охопити його, оскільки сам він охоплює все. В Бога можна тільки вірити. Віра — це безумство в очах філософії, в очах світу; розум обурюється проти неї. Але обурення розуму, за Тертуліаном, і є найкращим доказом істинності віровчення. Ось його знаменитий вираз: "Я не знаходжу ліпшого приводу для посоромлення самого себе, як, зневажаючи сором, бути свято безсоромним і щасливо безумним. Син Божий був розп'ятий: я того не соромлюсь, тому що начебто треба б соромитись. Син Божий помер: потрібно вірити цьому, оскільки розум мій обурюється проти цього. Похований, Він воскрес — воістину так, оскільки розумом осягнути це неможливо".

Ще у другій половині II ст. н. е. у зв'язку з критикою гностицизму, що подвоїв Бога, апологети починають обговорювати найважливіший догмат християнського монотеїзму — догмат Трійці. Вперше тринітарну проблему поставив Тертуліан у своєму трактаті "Про цнотливість". Християнство — монотеїзм, єдинобожжя. У той же час у Євангеліях, там, де йдеться про Богоявлення під час хрещення Ісуса Христа, людям явилися Бог Отець (який говорив з неба), Бог Син (який хрестився у річці Иордан) і Бог Дух Святий, який зійшов з неба у вигляді голуба, тобто постали три особи. Як троїстість Бога поєднується з монотеїзмом, винятково важливим для християн принципом?

Тринітарна проблема є наскрізною не лише для середньовічної філософії і теології. Проте вже Тертуліан дає певну відповідь на неї у запропонованому ним символі віри. "Ми віруємо, що існує єдиний Бог, творець світу, створеного з нічого Словом Божим, народженим раніше всіх віків. Ми віруємо, що Слово це є Син Божий, який багаторазово являвся патріархом під іменем Бога, одушевлював пророків, спустився за велінням Бога у діву Марію, втілився і народився нею; що Слово — це господь наш Ісус Христос, який проповідував Новий Заповіт і нове обітовання царства небесного. Ми віруємо, що Ісус Христос звершив багато чудес, був розп'ятий, і на третій день по своїй смерті воскрес і вознісся на небо, де сів праворуч Отця свого. Що він замість себе послав Духа Святого, щоб освічувати свою церкву і керувати нею..."

Західна (латиномовна) апологетика, до якої належали Татіан і Тертуліан, різко негативно ставилась до античної культури і філософії зокрема. Проте, крім західної (латиномовної), в апологетиці була ще й східна (грекомовна) гілка. Представники останньої — Іриней Ліонський (бл. 130 — бл. 202), Климент Александрійський, Оріген — ставились до грецької філософії більш терпиміше.

Климент Александрійський (бл. 150 — бл. 217) відобразив цю тенденцію толерантного ставлення християнства до філософії. Він сучасник Тертуліана, глава Александрійської богословської школи. Головним завданням своєї діяльності Климент вважав не стільки апологію віровчення, скільки залучення до нього нових язичників, і школа, де працював александрійський апологет, якраз і готувала людей до прийняття християнства та хрещення. При цьому, як зазначають деякі дослідники, Климента цікавили не просто нові язичники, котрі бажали прийняти віру, а багаті язичники. Недаремно ж він написав твір "Який багач спасеться?", витлумачуючи відомі слова Євангелія від апостола Матвія про багача, якому так само важко потрапити у царство небесне, як верблюду пройти крізь вушко голки.

На відміну від Тертуліана, що був під впливом римської юридичної культури з її зневажливим ставленням до грецької філософської "плутанини", Климент жив в одному з найкрупніших східних центрів еллінської культури, у якій філософія займала одне з провідних місць. Суттєве значення мала й теологічна традиція, закладена попередником Климента Філоном, яка зовсім не цуралася філософії. Продовжуючи її, Климент прагнув якось об'єднати християнську теологію з еллінською філософією, еллінською освіченістю. З цією метою він склав щось на зразок енциклопедії християнської теології в трьох частинах. Такий твір мав переконувати освічених еллінів у необхідності прийняття християнства. Перша частина цього твору відповідно й має назву "Умовляння еллінів", де Климент показує неспроможність язичницьких релігій, порожняву та беззмістовність міфів, які йому особисто обридли, тому він звернувся до Біблії і пройнявся глибокою вірою. Так, мовляв, і ви, елліни, поступіть!

Глибоко поважаючи філософію і прагнучи застосувати її для оформлення засад віровчення, Климент не цурався і гностицизму, називаючи себе істинним гностиком, за що його вважали навіть єретиком. Філософія, за Климентом, є пропедевтика до християнства, вона не дає істинного знання, яке насправді є навіть і не знання, а стан душі, вищий ступінь віри. Філософською освіченістю зумовлюється трепетне почуття, що веде до істинного богопочитання та благочестя.

Оріген (бл. 185 — 253 чи 254) — учень і послідовник Климента. Після нього очолював богословську школу в Александрії. До апологетів Орігена зараховують через його полемічний твір "Проти Цельса", античного критика християнства, який ще у 180 р. написав книгу "Правдиве слово", де з позицій платонізму критикував християн за легковір'я та забобони. Загалом же філософія і теологія Орігена не зовсім вдало вписуються в апологетику, особливо західну. Розділяючи в цілому християнський світогляд, Оріген нерідко "грішив" ухилами то в платонізм, то в стоїцизм. На відміну від Тертуліана він був прибічником не буквального розуміння тексту священного письма і розробив учення про три смисли Біблії. Це — буквальний, або тілесний, смисл, найдоступніший для простих віруючих; далі — душевний, або моральний; нарешті — духовний, або філософсько-містичний. Останній — найбільше близький Орігену, оскільки пов'язаний з роллю містичного "божественного почуття" у пізнанні.

Таке "божественне почуття", за Орігеном, формується філософією, яку він, як і Климент, вважає вступом до християнства. "...Якби всі люди, — пише Оріген, — полишили життєві клопоти і все своє дозвілля присвятили філософії, то не було б нічого кращого за цей шлях до християнства. Тоді б виявилося, що й у християнстві не меншою мірою, якщо не більшою, можливі й дослідження віровчення, і виклад неясних місць у пророків і в євангельських притчах ..."

У своєму головному трактаті "Про начала" Оріген стверджує, що наш світ — не перший і не останній, що до нього були й інші світи, створені Богом. Тому творення треба розуміти не як одноразовий акт, а як періодичний процес творення з нічого.

Людина, за Орігеном, теж створена Богом і "складається з тіла, душі та духу". Крім духу та душі, людина наділена розумом, який дається людям для творення добра. "Відступити від добра означає не що інше, як зробити зло: бо відомо, — пише Оріген, — що зло є нестача добра".

У цьому зв'язку розглядається Орігеном і свобода волі — сутнісна визначеність людини. "Нерозумно, — пише він, — відносити причини наших вчинків до зовнішніх впливів і складати провину з нас ... Нерозумно казати, що ми схожі на колоду чи каміння, яке не має в собі ніякого руху, але причини свого руху отримує іззовні. Такий погляд на людину ... вигадується тільки через те, щоб знехтувати свободою волі; він припустимий тільки тоді, коли ми почнемо вважати, що свобода волі здійснюється тоді, коли ніякі зовнішні впливи не спонукають нас до добра чи зла... Отже, послідовність думки показує, що зовнішні впливи — не в нашій владі; але добре чи зле користуватися зовнішніми діяннями — це в нашій владі, оскільки властивий нам розум розглядає і вирішує, як треба керуватися ними".

Свободна воля людей, духів і демонів тягне за собою їх відповідальність за зло і знімає що відповідальність з Бога. Бог довготерпеливий до грішників, дає їм можливість самостійно очиститися і дістати спасіння пізніше. За Орігеном, — і це стало однією з причин його звинувачення в єретизмі — спасуться усі, всі повернуться до свого начала — Бога, який простить усіх, з'єднаються з ним. Адже все мало його колись своїм початком. Ось як пише про це сам Оріген: "...Ми, віруючі у воскресіння тіла, розуміємо, що смерть тільки змінює тіло, субстанція ж його, звичайно, продовжує існувати і волею Творця свого часу знову буде поновлена для життя.., знову підніметься із землі і вже після цього добуде слави тіла духовного відповідно до гідності душі, яка буде перебувати в ньому".

Проте головною причиною звинувачення александрійського богослова в єресі було його збочення до так званого субординаціонізму; Оріген стверджував (прояв платонізму), що Бог — син нижчий від Бога — Отця, якому підпорядковується. Така точка зору суперечила ортодоксальному розв'язку тринітарної проблеми, за яким кожна з іпостасей (ликів) Трійці е єдиносущною, рівнопоклоняємою і рівнославимою.

Наприкінці III — на початку IV ст. в Александрії з'являється ще одна єресь — аріянство. Назва його пішла від імені пресвітера Арія (256 — 336), який у дусі Орігена вчив, що Бог — Син має іншу сутність, ніж Бог — Отець, що Син є лише образом Отця і підпорядкований йому тощо.

Проти Арія виступив патріарх Александрійський Афавасія (295 — 373). Трапилось це на Нікейському соборі 325 р., скликаному імператором Костянтином, Собор відкинув і засудив погляди Арія і підтримав догмат про єдиносутність Отця і Сина, якого дотримувався Афанасій. Пізніше, вже після смерті Афанасія, була підтверджена теза про єдність і рівносутність усіх іпостасей Трійці і був прийнятий догмат про триєдинство Бога. Цим і завершується період апологетики.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua