Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 8. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ

§ 2. Про сутність та існування людини

Душа, дух, духовний світ

Внутрішній світ людини є безпосереднім творенням себе самого самотворенням. У такому живому акті немає заслону між суб'єктом і об'єктом, і тому він не змістовний, а формальний. Формальна (гранична) структура буття людини охоплює душу, дух і духовність.

Власне формальна структура і є духовністю як такою. Проте спочатку про дух і душу.

Дух — це потенціал творчої активності людини, творче обернення до себе в межах сутності людини, джерело самовизначення себе як особистості. Дух — сила, міць діяння, він всюдисущий, проте виступає у двох формах: суб'єктивній і об'єктивній, що вимагає розглядати дух як субстанцію і дух як акциденцію.

Дух як субстанція представлений у світогляді спіритуалістів. Спіритуалізм, від лат. «spiritus» — «дух», розглядає дух першоосновою дійсності і розуміє його безтілесною субстанцією, що не залежить від матерії. Дух як субстанція визнає лише трансцендентне Я, вбачає істинне буття людини у недоторканому Я і на місце живого Я ставить надлюдську особистість. Спіритуалісти переносять всезагальний досвід (сферу Іншого) на себе, культивують особистість і, пропонуючи домінанту власного Я, об'єктивно позбавляють внутрішньої сили інших людей. Дух як субстанція відособлений, осмислений буквально. Це фантом чи явище, що не має раціонального пояснення. Сказане наводить на розмисли, що думки творяться людською психікою (астральною енергією), а дух галюцинує вираженням самотворення. Спіритуалісти намагаються подолати звичне (природне) в людині і підживлюють силу власного духу незвичним (надприродним). Плутаючи одиничне життя з єдиним, дух як субстанція опредметнює дух, переміщує (підміняє) внутрішній світ на зовнішній і, пристосовуючи Інше собі, прагне до самореалізації усамітненим, церемонним чином.

Дух як акциденція представлений у феноменології духу. Термін феноменологія походить від сполучення грецьких слів «феномен» та «логос», що перекладаються як «те, що з'являється» та «вчення», «слово», «думка», і позначає розмисли про явлення. Феноменологія духу пов'язана з працею Гегеля «Феноменологія духу», у якій простежується розвиток свідомості від «чуттєвої вірогідності» до «абсолютного знання».

Якщо спіритуалісти говорять про дух в собі і пропонують людині непростий (складний) шлях самовизначення себе як особистості, то феноменологія говорить про дух при іншому і знову пропонує складний, можна сказати, складений шлях самотворення, через те, що дух є структурною складовою, логічною абстракцією самотворення. Якщо дух як субстанція виключає (відштовхує) інших і є, так би мовити, нечутливим творенням себе і світу, то дух як акциденція, намагаючись все робити заради Іншого, зупиняється на власному Я. Вбачаючи в безумовному серію явищ, об'єднаних зовнішнім порядком часу, дух у суб'єктивній формі, деталізуючи переживання власного Я, має «невдячну манеру», адже насправді відкидає (покидає) джерело свого буття, сходить з підстави та зневажає реальну індивідуальність. Через це завжди виявляється як залежна, статична сфера, що потребує носія і є нав'язливою.

І дух як субстанція, і дух як акциденція самі себе позбавляють істинної підстави і у пошуку належного зводять надчуттєве до чуттє-вого, що супроводжується впаданням в дурну безкінечність. Дух як такий втілюється в момент нашого творення (руху) в межах буття.

Дух рухається не односторонньо. Не від чуттєвого до надчуттєвого або від надчуттєвого до чуттєвого, а в усіх напрямках одночасно. І хоч наша творчість ззовні здається причиною духу, насправді він сам себе втілює через нашу внутрішню діяльність. Аристотель казав, що перше «по природі» є найпізнішим для нас. Виникаючи внаслідок, дух є причиною самого себе, а наша творчість — необхідність чистого Я. Отже, дух являє себе там, де є зусилля людської думки і саме зусилля нашої думки свідчить про причетність людини до духу. Дух — не відкидання людиною своїх предметних виявів і не зацикленість не собі — недоторканному, не деталізація своїх предметних переживань і не культивування абсолютного, а сміливий, рішучий поворот погляду від предметного до абсолютного. Дух - не зневажливе ставлення до природного, а не зважання на нього (винесення поза себе) через зосередженість на духовному.

Душа — індивідуальна своєрідність внутрішнього світу людини. Це вглядування людиною в належне, її стурбованість духовним. Душа походить від лат. «anima», що позначає особливе нематеріальне начало, незалежне від тіла. Грецький переклад «психе» позначає сутність, що здатна до оживотворення і пізнання.

Якщо дух прагне до безумовного і тому безкінечно рухається власне переживанням за абсолютне, то душа спрямована до іманентного, ближнього і є «спалахливою». Дух як реальна (невблаганна) всеєдність не збігається з душею, яка серединна, поблажлива і схильна до розладу і суперечностей. Геракліт вважав, що «межі душі не знайти, навіть спираючись на всі шляхи — настільки глибока є її основа». Це свідчить не про відсутність межі душі, а про її суперечливу і водночас пристрасну границю, яка провокує розмежування і вибір. Якщо дух вільний, неможливий і в цьому сенсі «гарантійний», то душа привільна, можлива. Душа не вказує людині міру пізнання себе і світу, а скоріше розмиває її. Вона є «центром», «місточком» і намагається з'єднати те, що в принципі є неподільним. Не слід думати, що душа негативна структура буття людини. Душа слабка і тому викликає збої у внутрішньому світі людини. Проте сила людини в її слабкості. Душа імпульсивна і водночас пульсація душі народжує бажання пізнати себе і світ, виділяє людину із загалу і залучає її до належного. Душа - свідок вміння людини обирати добро, прекрасне, благо і боротися проти зла.

Часто в філософській традиції «осередком» душі вважали серце. Це наводить на думку, що вічні причини духовності слід шукати «всередині» людини, а не над людиною. Відомою є філософія серця, представлена в український традиції, зокрема в творчості П. Юркевича. Аристотель вважав, що душа — внутрішня оформленість живої істоти. Для представників Відродження душа — «орган» спасіння людини. Екзистенціалісти замінюють душу поняттям «екзистенція». Психологічне знання розуміє душу як «психіку». Всі спроби замінити душу іншим поняттям чи то акти збереження унікального сенсу душі роблять її особливим моментом людського буття, бажанням людини реалізувати ідеально покладене через критичне усвідомлення. Душа — це привітність зустрічі, втілення духу засобами мови, реакція на абсолютно спонтанне і критерій того, що люди не однакові і порізному пізнають себе. Коли душа радіє — це відчуття внутрішнього світу, що дух поряд, коли душа болить, тоді безпосереднє переживання пройшло, пішло геть, ставши причиною жалю. І дух, і душа невід'ємні складові духовного світу людини.

Духовність — це підстава людини і світу, єдине, провідник, що відзначає здібність людини до творення себе і світу. Духовність можна назвати «нічийним місцем», адже вона не задана як предмет, а виходить десь у буття. Відсутність її місця умовна, бо духовність є особливим (постійним) переходом з «Ніщо» у «Все» і з «Все» у «Ніщо», відкрита завжди і кожному без винятку. У такому сенсі духовність є і тому не піддається локалізації. Духовність сумірна з собою і втілюється відразу і скрізь, де є підстави її символічного явлення. Як точка збігу (межа) духу і душі духовність виявляє повноту потрапляння, остаточне ставання людини особистістю. Необхідність духовності не демонструє вищого рангу внутрішнього світу людини, а прояснює належність себе, обов'язковість для людини бути пройнятою собою. Будучи символічною структурою, духовність є проходженням крізь людину живого почуття вічності і несе через себе момент не здолання безумовного.

В духовності людина самоочищується, самовідновлюється, творить і живе з почуттям необхідності і відповідності внутрішнього світу до закону буття. Укріплюючи в собі цілковиту зміну, самозречення, духовність сприяє перегляду свого Я і несподівано наповнює людину невразливим, граничним. Духовність відкриває невідчужену людину, вільну в своєму устремлінні до буття і досконалу у своєму відношенні до іншого. Розставляючи все за місцями, духовність визначає перевагу, завершеність положення людини постійно (з будь-якого моменту) переживати неможливе, тобто починати творення світу з себе не «замахуючись», а спираючись на більше в собі і так творити себе. Це не схематичне, а послідовне самовизначення людини як моральної істоти.

Отже, духовність стверджує самобуттєву, самодостатню людину, тобто людину — особистість. Саме духовність є збігом духу і душі, балансуванням на межі абсолютного — відносного (Сартр), свободою людини, реалізацією належного досвіду слушності людського запитування про божественне і божественного запитування про людське (Бердяєв).


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua