Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 7. ФІЛОСОФІЯ НАУКИ

§ 2. Головні концепції філософії науки

Модель росту наукового знания К. Поппера

Суттєво нові ідеї у філософії науки XX ст. були породжені позитивізмом 1930-х років (неопозитивізмом) і пост — позитивізмом, який заявив про себе у 1960 — 1970-х роках.

Обидві течії були пов'язані з проблемою осмислення революції у фізиці початку XX ст. Провідним напрямом неопозитивізму став логічний позитивізм, який з'явився у межах Віденського гуртка. Цей гурток виник з дискусій групи вчених — фізиків і математиків, які цікавились філософією і регулярно зустрічались у Віденському університеті протягом 1923-1936 pp. Найбільш видатними представниками цього гуртка були М. Шлік (1882 — 1936), Р. Карная (1891 — 1970), О. Нейрат (1882 — 1945), Г. Рейхенбах (1891 — 1953).

Для логічного позитивізму, як і для будь-якого позитивізму, починаючи з О. Конта, була характерною вимога зробити філософію науковою. Однозначність, ясність, логічна строгість, обґрунтованість необхідні для філософії не в менше, ніж для математики. Досягнення цієї мети, на думку представників логічного позитивізму, можливе тільки з допомогою принципу верифікації (від нім. «Verification» — «підтвердження правильності»), суть якого полягає у тому, що всі теоретичні висловлювання, які не можуть бути зведені до емпіричного твердження (верифіковані) з допомогою логічного ланцюжка, повинні викидатись з науки як безглузді. Крім значень «істини» і «хиби», було введено ще одне значення — «безглузде». Як наслідок результаті усі метафізичні питання отримали значення «безглуздих».

Отже, усі філософські та гносеологічні проблеми про співвідношення теорії та об'єктивної дійсності були замінені логічними та мовними проблемами. На думку представників логічного позитивізму, факти, які підтверджені з допомогою спостереження та безпосереднього досвіду, можуть бути описані з допомогою «протокольних речень», в яких, на думку неопозитивістів, нарешті зможуть бути виражені «чисті» емпіричні факти без «теоретичної завантаженості». Такі основні теоретичні положення та принципи третього, логічного позитивізму (неопозитивізму) на зміну якому приходить постпозитивізм 60-70-х років XX ст. У центрі уваги постпозитивізму — процеси розвитку і функціонування наукового знання та наукових революцій. Це було нове слово у філософії науки. Причому постпозитивізм простіший, ніж логічний позитивізм, за своєю мовою і апаратом, але психологічно складніший, бо обговорювані ним проблеми нерідко суперечили звичним настановам вчених.

У постпозитивістський період усі філософи приходять до висновку, який повністю анулює основні положення та принципи логічного позитивізму. Суть цього висновку така: усі спостереження є теоретично завантаженими і немає ніякої нейтральної мови по відношенню до спостережень та безпосередніх фактів, а отже і так званих «протокольних речень».

Найбільш послідовним критиком логічного позитивізму виступив Карл Поппер (1902 — 1994) — засновник критичного раціоналізму, в основі якого лежить принцип фальсифікації та еволюційної моделі росту наукового знання. Поппер вбачає засади концепції «протокольних речень» в сенсуалізмі локківського типу. Він називає цю концепцію «бадейною теорією свідомості» і нещадно її критикує. Цю теорію Поппер описує: «Наша свідомість — це баддя, спочатку пуста чи напівпуста, а згодом у цю баддю завдяки нашим органам чуттів потрапляє матеріал, який в ній збирається і переварюється... У філософському світі ця теорія більш відома під шляхетною назвою tabula rasa. Суттєва теза бадейної теорії полягає у тому, що ми дізнаємося про все з того, що ми знаємо завдяки входу досвіду через отфвори наших органів чуттів, отже все знання складається з інформації, яка отримана через наші органи чуттів, тобто у досвіді. Ця наскрізь помилкова теорія жива ще й сьогодні». На думку К. Поппера, немає «чистого» сприйняття, «чистих» даних або «чистої» мови спостереження, бо всі мови просякнуті теоріями, міфами, забобонами, гіпотетичними очікуваннями, які неначе вмонтовані у наші органи чуттів. Отже, «чисті» факти не є ні основою теорій, ні основою їхніх гарантій. Який же вихід пропонує К. Поппер? Мислитель висуває як центральну «проблему демаркації», тобто проблему знаходження критерію, який надав би нам засоби для виявлення різниці між емпіричними науками, математикою, логікою та метафізикою. З цією метою Поппер модифікує «принцип верифікації» у «принцип фальсифікації», суть якого полягає у тому, що науковість теорії пов'язується з можливістю її фальсифікації, а головним у науці є пошук критичних перевірок. У цьому і полягає сутність принципу демаркації: наукова теорія — це така теорія, яка містить непусту множину фальсифікаторів, тобто положень, спростування яких призводить до фальсифікації самої теорії. «Теорії», подібні до марксизму і фрейдизму, в змозі будь-яке твердження проінтерпретувати як несуперечливе щодо своїх положень і це є найбільш переконливий аргумент на користь їхньої ненауковості. Отже, неспростовність є не достоїнством теорії, а її вадою.

Висунення принципу фальсифікації як основного критерію науковості було у Поппера тісно пов'язане з його моделлю росту на-укового знання. К. Поппер пропонує розглядати науку як прогрес від однієї проблеми до другої (а не від теорії до теорії) — від менш глибинної до більш глибинної проблеми. На думку мислителя, наука починається з проблем, а не зі спостережень, хоча вони можуть породити проблему.

Отож, якщо логічні позитивісти сконцентровували всю увагу на структурі наукового знання, то Поппер переносить центр уваги на розвиток науки і вважає, що раціональність науки полягає у раціональному виборі нової теорії, а не у дедуктивному розвитку теорії. Теорії, на його думку, це наші власні винаходи, наші власні ідеї. Вони не нав'язані нам ззовні, а створені нами інструменти нашого мислення. Наші відкриття скеровані нашими теоріями, а теорії — це не результат відкриттів, зумовлених спостереженнями.

На підставі аналізу процедури «критичної перевірки теорій» можна зробити висновок, що рано чи пізно будь-яка наукова теорія, якщо вона справді наукова, буде фальсифікована. З цього міркування витікає ще одне положення Поппера, яке дістало назву «фаллібілізму» (від англ. «fallability» — «схильний до помилок»), що всі закони і теорії необхідно вважати гіпотетичними або приблизними. Але тоді виникає слушне запитання: за якими критеріями ми віддаємо перевагу одним теоріям та ігноруємо інші? Найліпше, вважає мислитель, вибирати перевірену теорію, тобто таку, яка у минулому функціонувала найкращим чином, мала високий істинний зміст і низький хибний зміст, тобто мала високий ступінь правдоподібності. Отже, пошук правдоподібності є більш ясною і реальною метою, ніж пошук істини.

Привабливість фальсифікації імплікувалась із значно більшої однозначності, ніж та, яка була притаманна верифікації. Верифікація ж в змозі лише збільшити міру ймовірності нашої суб'єктивної впевненості у власній правоті, а фальсифікація надає можливість зводити до мінімуму кількість помилок і отримувати істину.

З метою захисту ідеалу об'єктивного знання К. Поппер розробив свою концепцію «епістемології без суб'єкта пізнання або «епістемології з об'єктивної точки зору» у вигляді концепції «третього світу»: по-перше, це світ фізичних об'єктів або фізичних станів; по-друге, це світ станів свідомості, мисленнєвих (ментальних) станів; по-третє, це світ об'єктивного змісту мислення, змісту наукових теорій, поетичних думок, творів мистецтва, непрочитаних книжок і т.д. Найважливішою рисою «третього світу» є його автономність, тобто незалежність від існування суб'єкта, хоча цей світ створений людьми. Саме автономія «третього світу» і обернений вплив його на другий і навіть на перший світи є головним чинником росту знань. Всі наші дії у першому світі, стверджує мислитель, випробовують вплив нашого розуміння третього світу засобами другого світу. На противагу попперівській концепції «третього світу» традиційна епістемологія цікавилася лише другим світом, тобто знанням як певним видом думки (гадки), заснованої на сприйнятті. Такі головні положення попперівської моделі росту наукового знання, тобто «епістемології з об'єктивної точки зору» (епістемології без пізнання суб'єкта), яка, своєю чергою спиралась на концепцію «третього світу».


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua