Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 7. ФІЛОСОФІЯ НАУКИ

§ 2. Головні концепції філософії науки

Позитивізм

Позитивізм виник як альтернатива двом ідейним течіям: з одного боку, чистому механіцизму в дусі Лапласа, з другої — класичній філософії пізнання XVII — XVIII ст. від Декарта до Канта. Спільною основою цих течій був емпіризм, який сягав до Ф. Бекона у поєднанні з посиленою увагою до критики Д. Юма і одночасним неприйняттям метафізики, під якою розумілась класична філософія Нового часу від Декарта до Гегеля.

У своєму розвитку позитивізм пройшов низку етапів, які традиційно називають так: перший позитивізм (О. Конт, Г. Спенсер, Дж. Мілль), другий позитивізм (Е. Мах, А. Пуанкаре), третій позитивізм (Віденський гурток та ін.). Останній часто називають ще неопозитивізмом або логічним позитивізмом. Не дивлячись на різнобарв-ність та строкатість різних етапів у розвитку позитивізму, він мав певні спільні риси: по-перше, позитивізм панував у Європі з 1840-х років до початку Першої світової війни і припадав на відносно спокійний і мирний період в житті Європи, який супроводжувався розвитком наук, їхнім застосуванням у безперервному процесі індустріалізації (будівництво Суецького каналу, гігантських кораблів, фабрик, заводів, Ейфелевої вежі і т.д.), що привело вчених до віри у безперервний прогрес науки; по-друге, позитивізм стверджував примат науки та стверджував єдиний метод пізнання — природничо-науковий. Метод природничих наук працював у позитивізмі не тільки при вивченні природи, а й суспільства. З погляду позитивізму філософія повинна стати «позитивним» знанням, як фізика чи біологія; по-третє, позитивізм намагався вирішити характерні для філософської (метафізичної) теорії пізнання проблеми, спираючись на природничо-науковий розум, який протиставлявся метафізиці; по-четверте, мета пізнання вбачалась в описі явищ, а не в пошуку метафізичних сутностей і причин, що призвело до феноменологізму, тобто до відходу від питань «чому?» і заміною питаннями «як?»; по-п'яте, загальним оптимізмом була позначена вся ера позитивізму з його вірою в незмінний прогрес науки, із впевненістю у можливості розв'язати усі проблеми людства за допомогою позитивних наук.

На цьому ґрунті у Франції всередині XIX ст. виник позитивізм О. Конта, який знайшов своє продовження в Англії у філософії Дж. Мілля і Г. Спенсера.

Засновник позитивізму О. Конт дійшов висновку, що ні наука, ні філософія не можуть і не повинні ставити питання про причини явищ, а тільки про те, «як» ці причини виникають. Отже, наука, за Контом, пізнає не сутності, а тільки феномени. Г. Спенсер продовжив контовський феноменалізм, посиливши в ньому роль механічних понять. При цьому, на відміну від Конта, який вважав науку головним стимулом розвитку суспільства, Спенсер вбачав стимули дій людей і суспільства не в розумі, а в почуттях. Третій представник першого позитивізму Дж. Мілль був продовжувачем справи Бекона — у нього ми знаходимо чітко сформульовану позицію індуктивізму. Для нього поняття позитивної науки та індуктивної науки цілком збігаються. Але, на відміну від беконівського індуктивного методу, індуктивна логіка Мілля орієнтована вже на спланований експеримент, а не на збір спостережень.

Слід зазначити, що перший позитивізм виник і розвинувся на тлі безпроблемного розвитку фізики і природничих наук, У фізиці сере-дини XIX ст. панувала ньютонівська механіка як взірець науки і вона забезпечувала бурний прогрес науки, а тому у вчених цього періоду не виникало ніяких власних гносеологічних проблем. В кінці XIX ст. світоглядна ситуація суттєво змінилась.

З появою електродинаміки Максвела у фізиці і на тлі кризи основ математики були поставлені під сумнів начала ньютонівської механіки. В центрі уваги опинились питання, які раніше ніколи не виникали: що таке сила, маса, тіло, час, простір, причинність, закони природи. Це породило «гносеологічну кризу у фізиці». У межах емпіризму виникла нова хвиля питань щодо проблем чуттєвого сприйняття та до проблем реальної історії та філософії науки. В цій атмосфері виникло те нове, що відрізняло другий позитивізм від першого. Другий позитивізм, як і перший, негативно відносився як до кантівського вирішення гносеологічних проблем і метафізики в цілому, так і до механіцизму. Але за складом проблем і за методами їхнього вирішення, а також за типом учасників між першим і другим позитивізмом були суттєві відмінності, зумовлені більш тісним зв'язком другого позитивізму з наукою. Найбільш визначними представниками другого позитивізму були видатні вчені — фізики Е. Мах, П. Дюгем і математик А. Пуанкаре.

Згідно з вченням Е. Маха, в природі немає іншої реальності, крім наших власних відчуттів, і будь-яке вивчення природи в врешті-решт виявляється тільки економним пристосуванням наших думок до відчуттів. Отже, різниця між фізичним та психічним є суто практичною і умовною, бо єдиними суттєвими елементами світу є тільки відчуття. Критерій істинності замінюється у Маха критерієм успішності, а розвиток науки має своєю метою все більш досконале пристосування теорії до дійсності. Близькі щодо поглядів Е. Маха є погляди іншого представника другого позитивізму (емпіріокритицизму) П. Дюгема, який вважав, що теорія є не тільки економним уявленням експериментальних законів, але і її класифікацією. При цьому класифікацію Дюгем ототожнював із причинністю. Погляди Е. Маха і П. Дюгема підтримував ще один представник другого позитивізму — А. Пуанкаре — математик і фізик, великий вчений кінця XIX ст., який працював над створенням теорії відносності та був засновником конвенціоналізму — такого напряму у філософському тлумаченні науки, згідно з яким в основі математичних і природничо-наукових теорій лежать довільні угоди. Для Пуанкаре вихідною проблемою була проблема усвідомлення наслідків наукової картини світу, яка ґрунтувалась на неевклідовій геометрії. Тому його конвенціоналізм найбільш рельєфно проглядався на матеріалі геометрії. «Аксіоми геометрії, писав Пуанкаре, — суть не що інше, як замасковані визначення. Ніяка геометрія не може бути більш істинною за іншу. Та чи інша геометрія може бути тільки менш або більш зручною».

Отже, ми бачимо, що світоглядні позиції основних представників другого позитивізму (емпіріокритицизму) додали до феноменологічної установки О. Конта розроблення теми конвенціоналізму та умовності теоретичних побудов. Звідси прямий шлях до розрізнення «реалістичного» і «конструктивістського» погляду на науку у вигляді протиставлення відношення до теорії як до пояснення і як до опису. Усі ці питання розвинулись у межах неопозитивізму і постпозитивізму XX ст.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua