Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 7. ФІЛОСОФІЯ НАУКИ

§ 2. Головні концепції філософії науки

Наука була у центрі уваги головних філософських напрямів XVII — XVIII ст., які послугували фундаментом всієї подальшої філософії науки у ХІХ — ХХ ст. Основна галузь розвитку філософії того часу — гносеологія, що є складовою метафізики — науки про надчуттєві принципи та начала буття. Антична метафізика була взірцем метафізики загалом, метафізика ж Нового часу зосередила свою увагу на питаннях гносеології і тим самим перетворилась у метафізику пізнання. В античні ж часи і у Середньовіччі вона залишалась метафізикою буття. У метафізиці Нового часу виділяють два протилежні напрямки: раціоналізм і емпіризм.

Головна відмінність раціоналізму від емпіризму полягає у такому. Раціоналісти (Р. Декарт, Ґ. Ляйбніц, Б. Спіноза) вважають, що вихідним пунктом для побудови наукового знання є ідеї розуму, а основним методом - дедукція. Емпіристи (Ф. Бекон, Дж. Локк, Дж. Берклі, французькі матеріалісти, Д. Юм) вважають вихідним пунктом для побудови наукового знання досвід, а основним методом — емпіричну індукцію (Ф. Бекон) або перетворення простих ідей у складні (Дж. Локк). Нижче розглянемо позиції обох.

Раціоналізм і емпіризм

Раціоналізм (від лат. «ratio» — «розум») — цілісна гносеологічна концепція, згідно з якою істинним началом буття, пізнання та поведінки людей є принципи розуму. У філософію термін «розум» перейшов з теології, де ним позначали такий напрям, прихильники якого наполягали на очищенні релігії від всього, що не може знайти розумового пояснення, піддавали догмати віри логічному аналізу. Філософський раціоналізм своїм корінням сягає античності: до вчення Сократа про ототожнення істини і моралі, до вчення Платона про ідеї як істинні субстанції дійсності, до вчення Аристотеля про космічний розум як всезагальну умову буття і мислення.

Античний раціоналізм був трансформований у середньовічну теологію, яка поєднала ідею божественного розуму як смислу і першопричини світового буття з вченням про надрозумність божественної волі, її неосяжність та непізнаваність людським розумом. У філософії Фоми Аквінського істини розуму проголошували підкореними щодо до істин віри та Одкровення, але у межах своєї компетенції (знання про природу, математика, право, етика, політика) розум був головним поводирем людини як істоти раціональної (ratio est potissima hominis natura — розум є наймогутнішою природою людини). М. Кузанський висунув ідею, згідно з якою обмежений людський розум здатний не-скінченно наближуватись до божественного, але при цьому ніколи не досягне божественної повноти і одночасно ніколи не припинить свого наближення до нього.

Тенденція звеличення людського розуму, яка була притаманна гуманізму Відродження, зустріла страшенний опір ідеологів Реформації, які вбачали у філософському раціоналізмі загрозу істинній вірі. Але їхнє ставлення до розуму було неоднозначним: з одного боку, вони заперечували філософський раціоналізм, з другої - підтримували ідею активної участі розуму у богопізнанні, оскільки предметом природознавства був світ як божественне творіння, яким управляв Бог у кожний момент свого існування. Це звільняло науку від догматичного контролю з боку теології та сприяло розвитку наукового раціоналізму.

Класична парадигма раціоналізму була створена європейськими філософами XVII — а проблема пошуку начал наукового знання. Вирішення цієї проблеми передбачалось у двох можливих стратегічних версіях: перша версія (найбільш чітко її сформулював Дж. Локк) передбачала, що єдиним надійним джерелом наукових знань є досвід (емпіризм); друга — прийняла за взірець істинного знання та загальний метод пізнання математику (раціоналізм), бо саме математика базувалась на очевидних та безсумнівних істинах. Слід підкреслити дуже важливий момент, а саме, що прихильників обох версій об'єднував культ розуму, а тому методологічну опозицію «раціоналізм — емпіризм» необхідно розглядати як виявлення внутрішніх суперечностей класичного раціоналізму.

До характерних особливостей класичного раціоналізму XVII — XVIІI ст. належать такі: виключно висока оцінка дедукції як методу розгортання системи знань, що розвивається на основі очевидних та безсумнівних начал; «універсальна математика» (mathesis universalis) як ідеал та взірець будь-якої науки; ототожнення логічних та причинно-наслідкових відношень, що означало для раціоналізму ототожнення структур буття і мислення (ordo et connection idearum est ас ordo et connection rerum — порядок і зв'язок ідей ті ж, що порядок і зв'язок речей); впевненість у тому, що людина силою свого розуму здатна вивести та осягнути розумом першоначало і джерело буття; гносеологічний оптимізм — віра у те, що розум не має меж у пізнанні буття і в принципі є нескінченним; висока оцінка науки та її ролі у житті людства.

У XVIII ст. І. Кант спробував вирішити долю так званої старої дилеми — суперечки раціоналізму та емпіризму — намаганням об'єднати їх. За Кантом межі раціонального пізнання збіглися зі сферою застосування наукової методології, світом явищ, «феноменів». Але всезагальність та універсальна істинність законів математичного природознавства гарантувала апріорність чуттєвого споглядання (інтуїції)простору і часу, а також категоріальної структури розсудку. Кант відмовився від абсолюту як гарантії істинності фундаментальних засад і переніс весь центр на установку критицизму, тим самим відмовився від метафізичних претензій раціоналізму, залишивши йому виключно метафізичні функції.

У філософії Гегеля раціоналізм об'єднався з діалектикою, яка була ірраціональним та містичним началом, що її Гегель запозичив у романтиків (брати Грімм, Шиллер, Ґете) та містиків (Новаліс, Бьоме). У Гегеля діалектика виступила всезагальною логікою самопізнання розуму або абсолютної ідеї як логіка універсального світового процесу, і в той самий час як фундаментальна теорія пізнання. Гносеологічний раціоналізм Гегеля закономірно випливав із його раціоналістичної онтології як установки на виявлення у всьому сущому засадничих визначень самого розуму. Отже, у Гегеля розумність дійсності та розумність наукового пізнання неначебто взаємозумовлюють одне одного. «Хто розумно дивиться на світ, — писав Гегель, — на того й світ дивиться розумно». Таким чином, у гегелівській філософії класична парадигма раціоналізму отримала найбільш послідовне вираження і, по суті, вичерпала свої можливості.

Подальший розвиток раціоналізму був пов'язаний з намаганнями вирішити внутрішні суперечності цієї парадигми, а також реакцією на критику в її адресу з боку тих мислителів, які вважали безглуздими претензії розуму на панування в усіх сферах дійсності та на роль універсальної основи людської діяльності. Шопенгауер, Ніцше, К'єркеґор вказали основні шляхи критики раціоналізму, згодом ці шляхи повторили філософи XX ст. (екзистенціалізм, «філософія життя», інтуїтивізм, прагматизм, фройдизм, неофройдизм). Для більшості критиків раціоналізму існувала лише маска, створена певною культурною традицією, за якою завжди була прихована глибоко ірраціональна людська природа.

Якщо Р. Декарт був основоположником раціоналізму Нового часу і вбачав основи науки у розумі, то Ф. Бекон і Дж. Локк були засновниками емпіризму (від грец. «empiria» — «досвід»), тобто такої теоретико-пізнавальної позиції, згідно з якою джерелом та обґрунтуванням всіх знань є чуттєвий досвід. Слід зазначити, що Бекон, як і Декарт, визнавав, що «відчуття з неминучістю обманюють», але якщо раціоналісти у якості подолання цієї омани пропонували звернутись безпосередньо до розуму, то Бекон пропонував з цією метою використати досвід, вважаючи, що тонкощі досвіду набагато перевершують тонкощі самих відчуттів. У цій опорі пізнання на досвід і полягає сутність емпіризму, який, своєю чергою, передбачав і відповідний метод — метод емпіричної індукції. Цей метод передбачав активне втручання у процес спостереження, усування одних умов і створення інших — шлях, який передбачав експеримент. Бекон наполягав на «розсіканні та анатомуванні світу» як на необхідному способі отримання «світоносного досвіду». Тобто, природу необхідно піддавати катуванню (рос. «опыт» — від «пытать», «пытка») з метою отримання найліпшого результату.

Першою та історично найбільш розповсюдженою формою емпіризму став сенсуалізм (від лат. «sensus» — «чуття», «відчуття») — філософська настанова, згідно з якою єдиним джерелом та основою знань виступає чуттєвий досвід. Центральною проблемою сенсуалізму є проблема встановлення онтологічного статусу даних чуттєвого досвіду. Ця проблема у своїй радикальній редакції вперше була сформульована в античній філософії. Вже у Протагора і Секста Емпірика сенсорні дані дають змогу судити не про зовнішні об'єкти як про свої причини, а про стан суб'єкта як його вияв. У середньовічній схоластиці проблематика сенсуалізму експліцитно формулюється у контексті відомої суперечки про універсали: номіналізм є принциповою основою сенсуалізму, (Ж. Бурідан), а реалізм — основою раціоналізму (А. Кентерберійський, І. Еріуґена). У контексті загально-натуралістичної орієнтації ренесансної культури домінувала сенсуалістична тенденція (досвідний індуктивізм Телезіо, Кампанелли, Парацельса, аналітизм Галілео).

Становлення природознавства Нового часу артикулює сенсуалізм як емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Гассенді, Кондільяк, Ламетрі). Теза Т. Тоббса «немає жодного поняття в людському розумі, яке б спочатку не було породжене цілком і повністю в органах відчуттів» фактично відтворює програмну тезу античності (стоїків): nihil est in intellectu quod non sit us in sensu. Послідовна реалізація цієї позиції приводить до редукції процедур наукового пізнання до реконструкції цих спостережень «все, що є недоступним для відчуттів, є неосяжним і для розуму» (Гельвецій). Але, з іншого боку, саме у новоєвропейському сенсуалізмі надається імпульс становленню методологічної програми синтезу емпіризму і раціоналізму: діяльність розуму інтерпретується як утворення абстрактних понять та ідей «із спостережень» (Дж. Локк). З XVII ст. принцип сенсибельності екстраполює на сферу буття, надаючи йому онтологічні характеристики: «існувати означає бути сприйнятим» ( знамените «esse — percipi» Дж. Берклі).

Філософія епохи Просвіти зробить акцент, який буде протилежним щодо беркліанського. Чуттєвість у Д. Дідро стане загальною та суттєвою властивістю матерії. Слід зазначити, що сенсуалізм сформує магістральний вектор розвитку гносеологічних концепцій Про-світи, які втіляться у так звану «вібраційну теорію», суть якої полягатиме у проведенні аналогії між сенсорною здібністю людини і музичними клавішами або струнами, які зазнають зовнішнього впливу. Такий підхід актуалізує осмислення умов можливості єдності даних чуттєвого досвіду, проблематичного для екстремально-сенсуалістичної позиції, яка гостро поставила проблему сенсорного синтезу: від проблеми «асоціації ідей» у Д. Юма до проблеми «трансцендентальної єдності апперцепції» у Канта. Так, з розвитком трансценденталізму акценти в опозиції сенсуалізм — раціоналізм посунуться у бік останнього, але сенсуалізм (емпіризм) збереже свої позиції в позитивістській традиції.

На початку XX ст. сенсуалізм був витіснений іншими видами філософського емпіризму. Між тим у вітчизняній літературі протягом довгого часу офіційно визнаною вважали позицію сенсуалізму як результат некритичного ставлення до положень В. Леніна у праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм», хоча в реальній практиці багато філософів, по суті, не дотримувались цих поглядів.

Слід зазначити, що всі види емпіризму намагаються довести, що знання, які здаються нам додосвідними, насправді є або складним продуктом досвіду, або не знанням, а сукупністю аналітичних суджень, які експлікують деякі особливості мови, або нісенітницею. В середині XX ст. виявилось, що неможливо здійснити програму емпіризму в жодній з його форм. По-перше, неможливо виділити абсолютно безпосереднє і абсолютно достовірне знання, яке можна було б ототожнити з досвідом. Те, що здається свідомості безпосередньо даним, насправді є продуктом активної діяльності суб'єкта, яка передбачає використання певних схем та еталонів мови, еталонів культури.

По-друге, мислення і досвід взаємодіють. З одного боку, результати мисленєво-мовленнєвої діяльності використовуються у досвіді, з іншого боку, сам досвід критикується, змінюється і переосмислюється під час прогресу мислення.

По-третє, виділяють різні типи досвіду: буденний досвід, який фіксує в буденній мові і в правилах «здорового глузду» результати житейської практики; систематичне спостереження, яке застосовується в описових науках і особливий його різновид — самоспостереження (інтроспекція); науковий експеримент, який передбачає не просто фіксацію природного порядку речей, а й створення штучних ситуацій, які дають змогу вивчати явища «у чистому вигляді». По-четверте, немає суттєвої різниці між досвідними і додосвідними науками. Будь-який досвід передбачає додосвідні компоненти. Разом з тим і в таких додосвідних науках, як математика, бувають гіпотези та здогади. Є ціла низки дисциплін, предмет який незаданий у досвіді, але які при цьому не є апріорними, а мають справу з емпірично наявними текстами (історія, філологія, культурологія, філософія).

По-п'яте, достатньо проблематичною виявляється можливість виділити «внутрішній досвід» як самостійний. Якщо звичайний («зовнішній») досвід передбачає вплив зовнішнього предмета на органи чуттів суб'єкта, то лишається незрозумілим, які органи чуттів може використовувати суб'єкт, який випробує свій «внутрішній досвід»? І хто у цьому випадку є суб'єктом? Скоріше за все, те, що уявляють об'єктами «внутрішнього досвіду», насправді є елементами або ланцюжками орієнтації у зовнішньому світі.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua