Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 7. ФІЛОСОФІЯ НАУКИ

§ 1. Особливості наукового пізнання

Науку недостатньо визначати сьогодні тільки як сферу культури або як галузь людської діяльності, що пов'язана з виробленням і теоретичною систематизацією об'єктивних знань про світ. Наука, згідно з М. Гайдеґґером, — це вирішальний засіб, яким все суще в цілому виявляється для нас.

Сьогодні маємо безліч концепцій щодо походження та витоків науки. Одні вчені вважають, що наука виникла з ремесел та звичаїв наших предків; інші — на перший план висувають появу доказового знання, яке вперше з'являється з середини першого тисячоліття до нашої ери у філософії та математиці Давньої Греції. Ще інші — вважають, що головною характеристикою науки є опір на досвідне знання, яке припадає на ХІІІ-ХІV ст. і звільняє науку від догм аристотелізму. З погляду багатьох вчених, про науку можна говорити тільки з XVII ст., коли з'являється математизовано — експериментальна наука сучасного типу, а також наукові соціальні інститути на кшталт Лондонського королівського товариства (1662) та Паризької академії наук (1666). Є також аналітичний підхід у визначенні сутності науки, який пов'язаний з наявністю набору характерних атрибутів наукового знання. Але і цей підхід не надає вичерпної відповіді на запитання про демаркацію наукового і ненаукового знання.

Загалом, наука своїм корінням сягає у певне розуміння способу сприйняття сущого та у певне розуміння способу осягнення істини. У цьому розумінні сучасна наука, яка зародилась у XVII ст., суттєво відрізнялась від античної episteme та від середньовічної «доктрини».

Метафізичні корені науки як соціального інституту

В основі античної «episteme» було покладене філософське тлумачення сущого як присутності, а істини як не потаємності або неприхованості цього сущого. Давньогрецьке «aleteia», що перекладається як «істина», буквально означає «не потаємне». Давньогрецька «episteme» (за Аристотелем від «pistis» — «віра») не могла за визначенням бути наукою — дослідженням, наукою — експериментом або наукою — виробництвом, бо знання істини для грека не означало «випитування» у природи, скоріше навпаки — суще розкриває себе людині, «спостерігаючи» за нею. Звідси призначення людини полягає у розкритті сущого, яке є «не потаємним» і «неприхованим». Засобом цього розкриття є слово, тобто логос. Саме тому символом античної науки вважали саме логіку, як мистецтво вираження природи («фюсис») з допомогою слова. Для давнього грека немає жодного сенсу досліджувати природу, оскільки вона завжди «відкрита» людині. Призначення ж науки полягає у тому, щоб побачити і почути «не потаємне» та «неприховане», але головне - адекватно виразити «відкрите» суще в логосі. Це в змозі здійснити тільки філософи і мудреці.

У середньовічній «доктрині» суще сприймається як таке, що створене Богом, ens creatum. Тому досліджувати природу теж немає ніякого сенсу. Природна, або «натуральна», магія як вивчення таємничих сил природи та одночасне оволодіння ними, найбільше нагадує нам сучасну науку. Але заняття такою магією вважають у середньовіччі другорядним знанням, яке не має жодного відношення до пізнання істини. Істина ж сущого дана нам тільки в одкровенні Святого Письма. Наука — це зведення знань вчителів церкви і все, що пов'язане з тлумаченням їхніх вчень.

Епоха Відродження ставить людину у центр сущого. З цього часу людина стає точкою відліку для сущого в цілому, вона протистоїть сущому, надаючи йому оцінку.

Новий час перетворює людину у суб'єкт (тобто у те, що лежить в основі всього), а суще — в об'єкт (тобто те, що протистоїть суб'єкту). Вперше об'єктом пізнання постає суб'єкт. У Р. Декарта, якого по праву вважається основоположником сучасної науки, суще вперше визначається як предметність уявлення, а істину — як достовірність уявлення. Вперше істину сущого починають відшукувати в уявленні про це суще, тобто у картині цього сущого або в теорії про це суще. Це суттєве зрушення у розумінні сущого передбачає абсолютно інший тип відношення людини як суб'єкта пізнання до природи, до світу в цілому як до об'єкта пізнання. Р. Декарт встановлює, що суб'єкт здатний до вільного, ніким і нічим не зумовленого дослідження об'єкта. Крім того, суб'єкт завжди сам контролює надходження інформації про об'єкт і за власною волею організовує вплив на об'єктивний світ. Об'єкт не може впливати на суб'єкт до тих пір, поки суб'єкт цього не забажає, але й суб'єкт непомітно для себе не може впливати на об'єкт. Таким чином, щоб переконатись у достовірності уявлення, суще повинно бути досліджене. Відповідно до уявлення про суще це дослідження набуває характеру експерименту над природою.

Отже, якщо у давнину для грека істина як «не потаємне» та «неприховане» розкривалась сама собою, вимагаючи лише уваги до себе та логічного вміння бути вираженою у слові, то тепер істину треба виривати та видирати людині з «потаємного» та «прихованого» сущого, причому виривати предметно, через предметність уявлення сущого, що, своєю чергою передбачає шлях технічного виробництва. Ми бачимо, що з моменту свого виникнення сучасна наука утримує в собі зародок техніки.

Таким чином, під наукою надалі ми будемо розуміти природничу науку XVII — XX ст. Зрілою стадією цієї науки стала механіка Ньютона, яка залишалась взірцем для фізики до другої половини XIX ст. Цей період прийнято називати періодом «класичної» науки, а кінець XIX — до середини XX ст. вважають періодом розвитку «некласичної» науки. Отже, в історії природознавства слід виділити дві революції: так звану «наукову революцію XVII ст.», до якої вчені відносять коперниканський переворот в астрономії, теорії Галілея та Ньютона та «революцію у фізиці початку XX ст.». Іноді ще виділяють «постнекласичну» науку останньої чверті XX ст., але її ознаки сьогодні ще чітко не визначені.

Що ж до філософії науки, то про неї можна говорити не раніше виникнення позитивізму ХІХ-ХХ ст. Але витоки її можна розгледіти вже у Давній Греції: це знання-епістема Платона, елементи метафізики, теорії пізнання та логіки Аристотеля. Безпосередньою ж попередницею філософії науки стала гносеологія ХVІІ-ХVІІІ ст., у центрі якої стояла проблема осмислення сутності наукового знання та методів отримання цього знання. Без розуміння проблем, які були поставлені у філософії пізнання (тобто у гносеології, яку пізніше стали називати також епістемологією) ХVІІ-ХVІІІ ст., неможливо зрозуміти філософію науки ХІХ-ХХ ст. Гносеологічні проблеми науки стали центральною темою класичного етапу філософії Нового часу - від Р. Декарта і Дж. Локка до І. Канта. Власне філософія науки починається у XIX ст. з позитивізму О. Конта. Ще більш виразною вона стає укінці XIX ст. в неокантіанстві та у другому позитивізмі (Е. Мах, П. Дюгем, А. Пуанкаре), набуваючи зрілі форми у логічному позитивізмі 20-30-х років XX ст. Цей третій етап у розвитку позитивізму називають «неопозитивізмом». На початку 1960-х років виникає так званий постпозитивізм, у межах якого здійснюється логічна (К. Поппер) та історична (Т. Кун, П. Фейєрабенд, І. Лакатос) критика позитивізму, а точніше неопозитивізму. Під час цієї критики викристалізовуються основні позиції сучасної філософії науки.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua