Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 6. ФІЛОСОФІЯ ПРИРОДИ

§ 2. Сучасна наукова картина світу

Екологічні проблеми та їх розв'язки в екології

Термін «екологія» вперше вжив у 1866 році німецький природознавець і філософ-позитивіст Ернст Геккель. Це слово має грецьке походження, перша його частина — «ойкос» — означає буквально «дім». Тобто природа саме в розумінні середовища існування людини та інших істот, планета Земля — наш спільний дім. Таким чином, екологія почала свій шлях як природнича наука, що мала передусім біологічне та геологічне значення. Але вже від початку XX ст. стало очевидним, що ця галузь природознавства має великий потенціал інтеграції інших конкретних наук, а також надзвичайно відкрита для діалогу з філософським знанням. Саме екологія є однією з тих наук, які передбачають найбільш адекватне засто-сування прогностичних функцій і науки, і філософії. Щодо цього вона може зрівнятися із соціологією.

Чому протягом кількох останніх десятиліть слова «екологія», «екологічна ситуація», «екологічні проблеми», «екологічно чистий» тощо є чи не найчастіше вживаними? Очевидно, це свідчить про одне: питання, безпосередньо пов'язані з екологією, є одними з найактуальніших у нашому сьогоденні. Зайве нагадувати, що екологічні проблеми, тобто труднощі, а деколи і катастрофи, які виникли внаслідок взаємодії людини з природою, є, після відвернення загрози ядерної війни, першими з так званих глобальних проблем, тобто тих, що стосуються всієї земної кулі (з лат. — «глобус»).

У попередньому розділі вже йшлося про те, що однією з небезпек абсолютизації праксису є таке перетворення навколишньої дійсності, особливо природного середовища, яке може мати незворотні наслідки. Зміни в природі, спричинені активною господарською діяльністю людини, мають назву «антропогенні», тобто, в буквальному перекладі з грецької мови — породжені людиною. На превеликий жаль, переважна більшість цих змін є не лише згубними для природи, вони ще більш небезпечні для самої людини, а в разі зростання їхнього впливу можуть стати для всього людства фатальними. За період 1860-1980 років, «подвоюючись кожні 27,5 років, споживання енергії людиною зрівняється з енергією сонячної радіації приблизно через 345 років, починаючи з 1980 р., або через 320 років, якщо рахувати від 2005 р. Коли це станеться, щось робити буде вже пізно - усі розвинені форми життя на Землі загинуть. Так що реагувати доведеться заздалегідь. Одні експерти вважають, що видобуток енергії не повинен переви-щувати 1 % від сонячної, інші — 0,1 %. У першому випадку вияви потепління стануть катастрофічними приблизно через 140 років, у другому — через 50. Не виключено, що саме їхній початок ми і спостерігаємо сьогодні».

Відоме глобальне потепління і зміни клімату добре знайомі нам за останні два десятки років. Температурний режим зимових місяців, що зимові цвітіння рослин і водночас такі ж аномальні похолодання з катастрофічними наслідками, збільшення кількості тропічних ураганів, значне зростання їхньої сили і території появи, руйнівні торнадо в Європі — ось неповний перелік наслідків глобального потепління, або «парникового ефекту», спричиненого зростанням в атмосфері частки вуглекислого газу. Не меншу небезпеку становлять виявлені у 1989 р. так звані озонові дірки — місця, де шар озону, який захищає все живе від згубного ультрафіолетового сонячного випромінювання, був зруйнований фторхлороорганічними сполуками, що використовуються у промисловості та побуті, — фреонами. У великих містах частка небезпечних для здоров'я людини речовин у повітрі й воді іноді перевищує гранично допустимі норми в десятки разів. 2 грудня і кілька наступних днів 1952 року в Лондоні запам'яталися як «великий смог»: хмара газоподібних викидів від автотранспорту і промислових підприємств забрала життя кількох тисяч людей через спричинення несумісних із життям хвороб шляхів дихання. XX століття відкрило еру техногенних катастроф — трагічних випадків, пов'язаних із порушеннями виробничого циклу роботи транспорту (численні аварії танкерів з нафтою і нафтопродуктами в різних точках планети), промисловості (аварії на хімічних заводах у Бхопалі, Індія, у 1984 р., Базелі, Швейцарія, в 1987 р., забруднення басейнів річок Тиси і Дунаю в 2000 р.). Окрім загибелі тисяч людей, як в Індії, непоправної шкоди завдано місцевим природ-ним комплексам на Алясці, у Франції, на берегах Перської затоки та інших місцях. Та найбільшою з них можна вважати аварія на Чорнобильській атомній електростанції в ніч з 25 на 26 квітня, внаслідок якої було забруднено радіоактивними речовинами 12 % території України, а кілька сотень тисяч людей стали переселенцями. Радіаційне опромінення дістали також працівники станції та учасники ліквідації аварії. За одностайним визнанням фахівців, вплив цієї події позначився на всій планеті. Досить зауважити, наприклад, що плутоній, штучний елемент, який неминуче утворюється в кожному ядерному реакторі, повністю зникає шляхом розпаду лише через 241 000 років.

Природне середовище збіднюється також через видобування вичерпних, обмежених у кількостях корисних копалин. Зростає кількість площ, зайнятих колишніми кар'єрами, шахтами, іншими місцями видобування мінералів. Переважна більшість цих територій є зонами екологічного лиха, а тривалість життя місцевих мешканців набагато нижча, ніж у більш благополучних місцевостях.

Що ж становить собою екологічна загроза, стан, у якому людина, бажаючи зробити своє життя кращим, досягла протилежного? «Забруднення повітря, річок, морів, знищення рослинних і тваринних видів... відбувається майже в десять разів швидше, ніж вимирання видів до появи людини». А. М. Єрмоленко так визначає сутність проблеми: «Екологічна криза є загрозою буттю (Dasein) не лише в Гайдеґґеровому розумінні, тобто буттю людини, а й у розумінні Г. Йонаса, тобто буттю людства. Понад те, екологічну кризу витлумачують як (курсив в оригіналі) універсально-онтологічну кризу, що загрожує буттю як такому, загрожує його цілості. Адже тільки людина має світ як цілість, цілість усього буття. Знищуючи своє довкілля, вона знищує і себе, а знищуючи себе, вона тим самим знищує і саму цю цілість. Відтак, екологічна криза набуває онтологічного значення, змушуючи нас не лише переосмислити традиційний підхід до співвідношення сущого й належного, буття та цінності, традиційних етосів та універсалістської моралі, а й ставити собі нові питання: чи може природа бути предметом етики, якою мірою вона може поставати суб'єктом етики, чи поширюються, здавалося б, суто етичні категорії: належне, добро, обов'язок., право, свобода, справедливість, солідарність і т. п. і на природу?».

Ми підійшли до відповіді на питання про можливість вирішення екологічної проблеми, адже цю можливість ще рано ставити під сумнів. Незважаючи на наявний вкрай загрозливий характер, негативні наслідки діяльності людини ще не досягай межі незворотності. У такому разі екологічна проблема може і повинна вирішуватись, і її шляхи методи вирішення можна поділити на два різновиди: технологічні та світоглядно-філософські.

Що стосується перших, то вони цілком зводяться до вже відомих нам трансформацій ведення господарства, виробництва та енергозабезпечення. Це і перехід на економніше використання мінеральних ресурсів, і застосування альтернативних, невичерпних джерел енергії — вітрової, сонячної тощо, і така перебудова споживання, яка зменшує кількість небезпечних відходів. Ідеться насамперед про зменшення викидів в атмосферу «парникових газів», особливо діоксиду вуглецю. Вироблення у широких кіл людей екологічної культури підводить нас до з'ясування суті другого різновиду вирішення екологічної проблеми, який полягає у визначенні загальних напрямів діяльності людини, спрямованих на поліпшення екологічного стану.

Щодо цього через більш як сто років після створення набуває актуальності знаменита «філософія спільної справи» (рос. «философия общего дела»), розроблена учнем українського шеллінгіанця Йосифа Міхневича, основоположником російського космізму М. Ф. Федоровим. її провідними ідеями є культ предків — отців, що веде до необхідності не лише їхнього належного вшанування, а й повернення до життя тих із них, хто з нього вже відійшов. Йдеться про воскресіння мертвих, здійснене засобами науки і техніки. Іншою основою конструктивного перетворення природи є ідея регуляції, тобто такого втручання людини в навколишнє середовище, яке дає можливість «перетворити сліпу, не подібну до себе силу зі смертельної на живоносну». Спільна справа, про яку говорить Федоров, і є єдністю усіх народів світу з метою метеорологічної регуляції клімату, яка в врешті-решт спрямовується «на повернення життя отцям, на перетворення небесних тіл на помешкання і на об'єднання небесних просторів». Як бачимо, саме ці міркування не лише накреслили шлях подолання екологічних проблем, що в кінці XIX ст. лише почали усвідомлюватися, а й стали філософським підґрунтям виникнення і розвитку космонавтики.

Історія науки і філософії настільки пов'язані, що, як нам вже відомо, філософія, згідно з гносеогенною концепцією свого походження, мислиться, поряд з наукою, міфом і релігією, як одне з відгалужень початкового універсального, недиференційованого знання. Попередні частини цієї теми, як і попередні теми загалом, підводять нас до думки, що філософія, виступаючи найбільш загальною дисципліною, дає можливість зробити ті висновки, які не можуть бути доступними для окремих наук. Водночас і наука від часів своєї появи, на кожному етапі розвитку людського суспільства від Стародавності до сьогодення, на основі здобутих нею результатів створює цілісний образ світу, впорядковане за законами логічності, послідовності, об'єктивності узагальнення відкриттів, зроблених окремими галузями природознавства. Він має назву наукової картини світу.

Саме наукова картина світу уможливлює те, в чому виступають обмежені окремі наукові дисципліни: фізика, хімія, біологія, географія тощо. Водночас саме фізика як наука про природу, що випливає з її назви, є основою створення наукової картини світу, яка час від часу видозмінюється від першої своєї появи. Це пов'язано з розвитком самої науки, уточненням, оновленням тих знань, які мають фундаментальний характер, бо стосуються вихідних явищ існування світу. Йдеться про властивості й особливості взаємодії предметів,доступних чуттєвому сприйманню - фізичних тіл, виникнення та існування небесних тіл (астрономія), вимірювання і особливості змін кількісних величин (математика).

Інші науки, маючи свої власні об'єкти і предмети, як-от хімія, біологія, гуманітарні науки, або доповнюють фізико — математичну групу, будучи на ній заснованими, або є засобом вивчення другої, після природної, дійсності — світу людини.

Інтеграція наукового знання перебуває в діалектичній єдності з його спеціалізацією. Так, XX століття ознаменувалося не лише небаченими до того часу відкриттями у відомих, традиційних природничих науках, а й утворенням значної кількості міждисциплінарних наук, наприклад, астрофізики, біохімії, молекулярної біології, синергетики тощо. Як пише сучасний казахстанський філософ та історик науки Б. К. Матюшко, «з перших днів свого виникнення, ще в глибоку давнину наука була пов'язана з узагальненням емпіричних знань, з їхньою систематизацією, тобто з найпростішими формами інтеграції та синтезу. І надалі розвиток науки, особливо в період революційних руйнувань старих уявлень і заміни їх якісно новими, характеризується як процес постійної інтеграції знання. Без певного синтезу нагромаджених знань наука не могла б прийти до геліоцентричного світогляду М. Коперника, фізики І. Ньютона (який любив казати, що він стояв на плечах гігантів), біології Ч. Дарвіна, хімії Д.І. Менделєєва, фізіології І. П. Павлова, до сучасної квантової механіки та досягнень астрономії й космонавтики».


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua