Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 6. ФІЛОСОФІЯ ПРИРОДИ

§ 2. Сучасна наукова картина світу

Основний матеріал природознавства в разі його впорядкування отримує послідовність, аналогічну до композиції змісту філософських наук. Він матиме такий вигляд: початок природи (походження космосу), виникнення життя, поява людини, теорії історичного процесу і, нарешті, питання про можливості збереження природи (екологічні проблеми).

Кожен, хто хоч в основних рисах обізнаний з метафізикою, може зауважити, що питання про походження, виникнення світу вже саме собою набуває умоглядного характеру. Це стосується, перш за все визначення ступеня наукової достовірності концепцій походження космосу.

Концепції походження космосу

Висновки космології називаються моделями походження і розвитку Всесвіту. Чому моделями? Річ у тім, що одним з основних принципів сучасного природознавства є уявлення про можливість проведення в будь-який час керованого і відтворюваного експерименту над досліджуваним об'єктом. Тільки якщо можна провести нескінченну в принципі кількість експериментів і всі вони ведуть до одного результату, на основі цих експериментів роблять висновок про наявність закону, якому підпорядковується функціонування цього об'єкта. Лише в цьому разі результат вважається цілком достовірним з наукової точки зору.

До Всесвіту це правило не застосовують. Наука формулює універсальні закони, а Всесвіт унікальний. Це протиріччя, яке вимагає вважати всі висновки про походження і розвиток Всесвіту не законами, а лише моделями, тобто можливими варіантами пояснення. Строго кажучи, всі закони й наукові теорії є моделями, оскільки вони можуть бути замінені у процесі розвитку науки іншими концепціями, але моделі Всесвіту немовби більшою мірою моделі, ніж багато які інші наукові твердження».

Найголовнішими з таких моделей, концепцій або гіпотез походження космосу є креаціоністська, небулярна, еруптивна, синергетична. Креаціоністська концепція ґрунтується на загальній ідеї створення (від лат. creatio) світу Богом. Порівняно з античними космологіями, наприклад, платонівською, де творцем космосу є бог як розумний майстер — деміург, Біблія вже з перших рядків говорить про створення світу з нічого, що й є сутністю слова «креація». У першому розділі першої книги всього Святого Письма і зокрема Старого Завіту, першої книги Мойсеєвої, або Буття, читаємо: «На початку Бог сотворив Небо та землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, - і Бог відділив світло від темряви. І Бог назвав світло «День», а темряву назвав: «Ніч». І був вечір, і був ранок, - день перший». Відомо також, що всіх «днів творення» шість, останній із них ознаменувався появою людини. Креаціоністська концепція походження космосу є спільною для трьох монотеїстичних релігій — юдаїзму, християнства та ісламу, вона ж є основою знаменитого християнського еволюціонізму П'єра Тейяра де Шардена, погляди якого розглядаємо головно в темі «Антропологія». У цьому розділі кілька слів буде сказано про них у рубриці «Теорії історичного процесу».

Вироблення небулярної концепції походження космосу, зокрема Сонячної системи, пов'язується з іменами основоположника німецької класичної філософії І. Канта, відомого нам як метафізика, гносеолога та антрополога, а також французького астронома, математика і фізика П'єра Лапласа. Йдеться про другу половину XVIII ст., коли Кант, розвиваючи серед іншого ідею Лапласа, перебував у першому, відомому як докритичний, періоді своєї творчості. Основною його проблематикою було природознавство. Згідно з цією точкою зору, викладеною в праці «Загальна історія і теорія неба», небесні тіла утворилися з велетенської за розмірами пилової туманності — «Небула», що поступово стискалася. З найважчих частинок речовини у ній утворився центр тяжіння, навколо якого виник обертальний рух інших згустків пилу, що згодом оформилися у Сонце і планети з власними орбітами. Варіант цієї гіпотези запропонував наприкінці XIX ст. американський астроном Джеймс Джине, на думку якого Сонце, завдяки своїй великій масі, притягувало до себе частини матерії віддалених планет, які, відокремившись від малооформлених та більш віддалених з них, утворювали нові. Радянський астроном О. Ю. Шмідт у 20- 30-х pp. XX ст. висловив гіпотезу про утворення планет і їхніх супут-ників з холодної газопилової туманності навколо Сонця.

Поява у 1916 році загальної теорії відносності та релятивістської теорії тяжіння Альберта Ейнштейна дала змогу утвердитись у науці положенням про збереження всіх законів в усіх інерційних системах, незалежно від швидкості рухів цих систем одна щодо одної, а також про сталість швидкості світла. Останнє з них було підтверджене експериментально. Кривизна простору, з якої випливає неможливість його стаціонарності, тобто постійного місця перебування, а також застосування в астрономічних дослідженнях відкритого ще в середині XIX ст. спектрального аналізу — вивчення світла шляхом розрізнення інтенсивності різних складових розкладеного на кольори світлового променя з різних джерел світла (найкоротші хвилі світла - у фіолетовій частині, найдовші - у червоній), дали змогу сформулювати у 20-х роках XX ст. нову космологічну гіпотезу, відому як еруптивну (від англ. «eruption» — вибух). Ідеться про відому гіпотезу Великого вибуху, що дав початок існуванню Всесвіту. Радянський фізик О. О. Фрідман у 1922 р. висловив думку, що простір із кривизною може або стискатися, або розширюватися, а через 7 років американський астроном Едвін Хаббл відкрив у спектрах світла віддалених галактик так зване «червоне зміщення» - збільшення червоної, довгохвилевої частини спектра. На той час був відомий також «ефект Доплера»: з віддаленням джерела коливання довжина хвилі збільшується і, навпаки, з наближенням — зменшується. «Червоне зміщення» показало, що галакти-ки — згромадження зоряних систем — розходяться від центру Всесвіту протягом останніх 12-18, а за американським астрономом Чарльзом Саганом, 15 млрд. років. Радянський астрофізик В. А. Абарцумян висловив гіпотезу про те, що галактики, зорі та планетні системи виникли з надгустої дозоряної речовини, що складається з найважчих елементарних частинок — гіперіонів — і міститься в ядрах галактик, шляхом її фрагментації. Наша галактика відома під назвою Чумацький Шлях, а найближча з багатьох мільярдів інших - туманність у сузір'ї Андроменди, відстань до якої — 2 млн. світлових років. У 1960 р. засобами спектрального аналізу встановлено швидкість розходження галактик — 138 тис. км на секунду. Це означає, що в початковій, сингулярній точці утворення Всесвіту за високої температури мали місце нескінченний простір і нескінченна маса, а вибух був таким, що утворені від нього точки, які виступили основою нових галактичних систем, розширюються і віддаляються одна від одної. Першими хімічними елементами, утвореними через 0,01 секунди після Великого вибуху, стали водень і гелій, що у плазмовому згустку становили відношення 2/3 до 1/3. Решта елементів є похідними, і їхня будова має системність, яка представлена у схематичному вигляді у відомій таблиці Менделєєва. Всесвіт складається з галактик — скупчень зірок з планетними системами. Джерелами енергії для підтримання утворення нових галактик є гіпотетичні (ідея висловлена в 1939 р.) так звані «чорні діри» — згустки речовини, що становлять 9/10 маси Всесвіту, в яких сила тяжіння настільки велика, що для її подолання необхідна швидкість, що перевищує швидкість світла. «Чорні діри» є джерелом ядерних реакцій, що перетворюють їх на «білі діри» як джерела енергії для розвитку галактик. Зоря — це небесне тіло, яке є джерелом енергії, світла і хімічних елементів, всі інші небесні тіла: планети, комети, метеорити, космічний пил — такими не є. У зорях речовина перебуває в стані плазми, в інших небесних тілах — переважно твердому, меншою мірою — газоподібному та рідкому. Енергія зір генерується в їхніх надрах ядерними процесами за температур, що досягають десятків мільйонів градусів. Пульсари, відкриті в 1967 році, становлять джерела радіо — , оптичного, рентгенівського, гамма-випромінювання. Планети — небесні тіла, що обертаються навколо зір і можуть мати супутники - інші, менші за розмірами небесні тіла. Малі планети з діаметром від кількох кілометрів до кількох десятків відомі як астероїди (з грец. — «схожі на зорі»). Комети (з грец. «хвостаті зорі») — небесні тіла, що обертаються навколо планет за власними орбітами, причому з наближенням до зорі вони виділяють газопилове утворення, розміри якого зростають за меншої відстані від зорі і навпаки. Аргументом на користь еруптивної концепції є також плазмовий стан внутрішніх шарів планет і зумовлена ним вулканічна активність, що спостерігається не лише на Землі, а й на інших планетах Сонячної системи та їхніх супутниках. Наша Сонячна система має дев'ять планет: Меркурій, Венера. Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон. Відстань від Сонця до Землі — 149 млн. км, до Плутону — 5 млрд. 940 млн. км. Світло Сонця за швидкості 300 тис. км/с досягає Землі за 8 хв. 20 сек., Плутона — 5 год. 30 хв. Сонце переміщується навколо осі галактики зі швидкістю 250 км/с, а повний оберт навколо її центру здійснює за 180 млн. років. Його діаметр майже у 160 разів перевищує діаметр Землі, який становить 6280 км. Температура на поверхні нашої зорі — 6000 градусів вище нуля за Цельсієм, сонячні плями розігріті до 4800. Сонячна корона утворюється язиками плазми — протуберанцями, які мають довжину в сотні тисяч кілометрів, а в 1933 році астрономи спостерігали протуберанець у 1,5 млн. км. Всередині Сонця відбувається термоядерна реакція перетворення водню на гелій, температурне се-редовище якої становить 20 млн. градусів. Для порівняння наведемо дані, згідно з якими існують зорі, що в десятки і сотні разів більші за Сонце, а температура їхньої поверхні перевищує 20, місцями 30 тис. градусів. Зорі є одними з найдавніших існуючих небесних тіл, їхній вік вимірюється мільярдами років. Найменше живуть комети, їхній вік може становити лише сотні або тисячі років. Вік Сонячної системи — близько 5 млрд. років.

Синергетична космологічна гіпотеза зводиться до таких ідей. Згідно з теорією відносності, енергія переходить з кінетичної в потенційну і ніби застигає у вигляді кристалів. У зв'язку з цим під дією принципу ентропії — збереження енергії з можливістю її застосування для створення більш високих, ніж наявний, рівнів організації.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua