Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 6. ФІЛОСОФІЯ ПРИРОДИ

§ 1. Природа як предмет конкретно-наукового і філософського осмислення

Метафізичні, діалектичні, гносеологічні, праксеологічні проблеми природничих наук

Натурфілософія вже завдяки своєму походженню і предметному полю має тісні змістові та формальні зв'язки з іншими філософськими науками. Передусім це стосується метафізики — дисципліни, яку протягом тривалого часу ототожнювали з філософією загалом. Це не дивно, оскільки чотири початки, що вивчає перша філософська наука: буття, світ як прикрашений порядок, душа, Бог, є реальностями, що не піддаються конкретно-науковій верифікації. Та й не лише конкретно-науковій. Варто згадати лише основний зміст Кантової «Критики чистого розуму», найперше антиномій чистого розуму, а також ідеї позитивістів, щоб переконатись: навіть у межах самої філософії ці категорії є спірними. І водночас згадані початки, перші витоки сущого (в Аристотеля ця наука взагалі має назви «перша філософія» і «теологія») є тим, без чого ні абстрактне мислення людини, ні філософія існувати не можуть. «Всесвіт — цим містким терміном позначають весь неосяжний світ, починаючи від елементарних частинок і закінчуючи метагалактиками. Філософською мовою слово «Всесвіт» може означати буття або Світобудову (рос. Мироздание)... Вихідним поняттям, на базі якого будується філософська картина світу, є категорія буття».

Отже, з метафізикою натурфілософію єднає питання про початок або початки, що мисляться як вічні, сталі й незмінні сутності. Серед великих метафізиків і водночас філософів природи, часто науковців, ми знаходимо Платона, Аристотеля, Декарта, Спінозу, Лейбніца, Вольфа. Інакше не може бути, оскільки, по суті, весь понятійно-категоріальний апарат природознавства, яку б окрему науку ми не взяли, становить або систему метафізичних сутностей, або більш-менш верифікований метафізичний концепт. Наводити приклади з кожної конкретної науки зайняло би багато часу і місця, тож обмежимось найбільш характерними зразками двох вказаних видів. До першого належить категорія, без якої немислима жодна космогонічна гіпотеза. Ці побудови не мають навіть статусу теорій, оскільки, по-перше, представлені у них знання мають більший ступінь імовірності, ніж достовірності, по-друге, ці конструкти на сьогодні не піддаються верифікації. Подібне спостерігаємо в математиці: після робіт Миколи Лобачевського і Георга Кантора існують так звані неевклідові геометрії, розуміння простору і паралельності в яких цілком протилежні до відомих усім нам ще зі школи. До другого виду категорій природознавства і філософії природи, які з метафізичних стали конкретно-науковими, можемо віднести найперше елемент. Це латинське слово, і в цій мові воно відтворює зміст грецького «стойхея», «стихія», спільнокореневе зі «стих» (в українській мові вірш), тобто ряд, складова ряду. При нагоді знаходимо змістову співзвучність двох термінів: «космос» — прикрашений порядок і «стихія» (елемент) — те, що йде струнким рядом. Після того ж, коли на межі ХІХ — ХХ ст. було відкрито елементарні частинки, а згодом завдяки технічним удосконаленням, з'явилась можливість не лише їх спостерігати, а й маніпулювати ними, під «елементом», точніше «хімічним елементом» ми розуміємо вид атомів з однією відносною атомною масою і однаковою кількістю електронів.

Про діалектику у розумінні природи було сказано вище, у темі «Діалектика». Зараз же важливо зазначити, що два генеральні методи філософування, якими є метафізика і діалектика, завжди йдуть поряд. Так, з історії філософії знаємо, що сучасником філософів-мілетців був великий мислитель із сусіднього Ефесу Геракліт Темний, він же Плачучий, діалектику якого зазвичай називають стихійною, на противагу пізнішим свідомим, цілеспрямованим, систематичним її викладам. Але ми пам'ятаємо також, що Гегель, чию діалектичну доктрину на сьогодні ніхто не повторив і не перевершив, свого часу сказав, що нема жодного положення Геракліта, яке б не було впроваджене до його (Гегеля) логіки. Окрім другого тому «Енциклопедії філософських наук», «Філософії природи», класичними текстами типової діалектичної натурфілософії є праці Іоана Еріугени, Миколи Кузанського, Фрідріха Енгельса. Останній є засновником знаменитого діалектичного матеріалізму, що застосував видатні відкриття Гегеля до вивчення особливостей матеріального, видимого для наших відчуттів світу. У марксизмі, як відомо, розрізняється діалектика речей і діалектика понять, що в ідеалі відповідні. Згідно з матеріалістичною позицією, основою сущого є матерія, отже, природа як така, що об'єктивно, тобто неза-лежно від людини існує. Закони, категорії і принципи діалектики мають свої вияви передусім тут, і тільки в цьому вигляді можуть претендувати на науковий статус. Що й має на увазі Енгельс у відомій оцінці Геґелевої діалектики як такої, що «стоїть на голові, а не на ногах», бо великий німецький класик розгортає діалектику понять, починаючи від тотожного до ніщо чистого буття.

Співвідношення метафізики і гносеології як вчень про суще і його пізнання, освоєння з погляду перетворення на наше внутрішнє душевне надбання наявне і в проблематиці природничих наук. Поглибимо раніше сказане про особливості філософії природи в різні епохи історії філософії. Так, в античності, особливо досократівській, переважає розумове, раціональне, умоглядне пізнання, методом якого є дедукція — шлях від загального до окремого. Цей метод, на відміну від протилежного йому індуктивного, має стовідсоткову достовірність. Він був провідним з тієї причини, що фізика, математика та астрономія, в яких досократики виявили себе як науковці — дослідники чи не найбільше, оперують, як відомо, абстракціями. Згадаймо в цьому контексті Парменідове визначення буття як того, що ми можемо тільки помислити, а також два шляхи — чуттєве, досвідне пізнання — шлях гадки, докси, «мнения», який ніколи не дасть істини, і «достовірності шлях, що до істини він наближає», тобто розумового пізнання. Аналогічне міркування висловив і Демокрит: біле і чорне, солодке і гірке існують лише у загальній думці (рос. в общем мнении), насправді ж є атоми (буття) і порожнеча між ними (небуття). Відповідно є світле, законно народжене, розумове пізнання, і протилежний до нього різновид — темне, незаконно народжене, тобто чуттєве. Думки «все існує — все істинне» та «нічого не існує — істини нема» стали вихідними точками позицій відповідно софістів Протагора і Георгія. Великий Аристотель як основоположник саєнтистського напряму філософії розрізняє науки у своїй відомій класи-фікації за ступенем зростання дієвості і самостійності в участі людини в них, у природознавстві є класичним емпіриком. Це стосується найперше біології, але не можна не згадати Стагіритової вимоги що-до вивчення астрономічних явищ: усунути будь-який міфологічний, невідповідний предметові зміст.

У добу Середньовіччя, особливо в час її завершення, ХІІІ — ХІV ст., ми спостерігаємо появу британської емпіричної та континентальної раціоналістичної традицій філософії. Причиною цього є те, що Оксфордський гурток схоластів-францисканців (Роберт Гроссетест, Роджер Бекон, Вільям Оккам) за свій орієнтир визначив емпіричне природознавство. На думку Джованні Фіданци, відомого як Бонавентура, видимий світ є віддзеркаленням Бога, який може бути в міру людських можливостей пізнаний через Своє творіння з допомогою спостережень, дослідів і узагальнень їхніх результатів. Натомість мислителі на зразок Фоми Аквінського орієнтувались на метафізику і теологію, дисципліни в своїй основі умоглядні.

Дальший розвиток науки в добу Відродження став можливий далеко не останньою чергою завдяки гносеологічному і методологічному обґрунтуванню природничих пошуків неоплатоніками Кузанським, Джордано Бруно, аристотеліком П'єтро Помпонацці, яких назвали пізнішими мислителями. Причому аристотелізм ГІомпонацці, на противагу схоластичному з його наголосом на логіці й метафізиці, накреслює орієнтири емпіричного напряму, є прикладом природничого саєнтизму. Розробка емпіризму Ф. Беконом і раціоналізму Р. Декартом прямо випливає з того, що обидва мислителі за зразок науковості й достовірності знання обрали відповідно окремі природничі науки та математику. Відкриття диференційного числення на цих двох основах Ісаком Ньютоном і Лейбніцем свідчить про те, що у філософії природи, так само як у метафізиці і гносеології, предмет пізнання задає його вивчення, а спосіб досягнення результату є далеко не унікальним і може належати не одному, а кільком, зазвичай, двом першовідкривачам. Доречно згадати, що основоположник німецької класичної філософії спільно з Лапласом є автором першої із сучасних космогонічних гіпотез — нібулярної, а Шеллінг у своїх різноманітних натурфілософських побудовах на основі принципів полярності та ієрархічності дає одну з перших інтегральних наукових картин світу.

У посткласичній філософії є низка відкриттів, що стали основою сучасної науки: теорія еволюції позитивіста Герберта Спенсера, теорія енергії Вільгельма Оствальда, концепції біо- і ноосфери Едуарда Леруа, П'єра Тейяра де Шардена і нашого співвітчизника В. І. Вернадского. Ці ідеї, про науковий характер яких написано дуже багато і які претендують на значення саме наукових, а не філософських концептів, найбільшою мірою є саме останніми. 1 причина цього — загальна для філософських ідей: неможливість верифікації і з одночасним значенням найвищого ступеня теоретичного узагальнення знань, отриманих конкретними науками. Можемо навести інші приклади, що свідчать про зворотний процес: «онауковлення», якщо можна так сказати, сакральних і міфологічних понять. Візьмемо хоча б термін «синергія». У мові дохристиянської Еллади він означав «спільну дію», «співдію», «співпрацю». У православній аскетиці, особливо в ісихазмі, він набув значення «співдії людини з Богом у справі спасіння». Нарешті, у XX ст. Ілля Пригожин, російський вчений — емігрант у Бельгії і його місцева співавторка, фахівець у фізиці і хімії, Ізабелла Стенгерс, засно-вують науку про самоорганізацію і розвиток як результат одночасноїдії різних чинників. Ця наука відома як синергетика, а програмна книга двох науковців має назву, яка не потребує довгих коментарів для кожного, хто хоч трохи знайомий з античною і загалом стародавньою міфологією»: Вона зветься «Порядок з хаосу. Новий діалог людини з природою».

Наскільки праксеологія пов'язана з природничими науками, настільки ж вона має спільне предметне поле і з філософією природи. Адже будь-яка наука неможлива як без діяльності, так і без звернення до тієї частини дійсності, що становить її об'єкт. Уже стародавні мислителі на Сході і Заході зауважували, що науки і мистецтва своїм виникненням зобов'язані найрізноманітнішим життєвим потребам людини, їхньому задоволенню. Праксеологія, як видно у тексті попередньої теми, не лише визначає і систематизує діяльність людини, а й вказує, в разі потреби, «заборонені зони» для її розгортання і поглиблення, а також для розуміння людини як творчої живої істоти. Загальна діалектика гносису і праксису так би ловити, «спрацьовує» і в конкретних науках. Для освіченої людини очевидно, що в роботі математика переважає розумова праця, у геолога, натомість, вона поєднується з фізичною, яка вимагає неабиякої точності, що споріднює її з мистецтвом. Так, неформальний професійний девіз шукачів і дослідників мінералів буквально такий: «розумом і молотком!». У хімії чи не найбільшу вагу відіграє експеримент, оскільки ця наука вивчає перетворення речовин. У фізиці та біології він може «на рівних правах», залежно від особливостей досліджуваного предмета, поєднуватися зі спостереженням та іншими методами і видами праці вченого. Як і в будь-якій іншій діяльності, у науці має місце загальна структура навіть найменшої, розумової чи фізичної, простої чи складної, особистої чи колективної дії. І саме є виступає тут критерієм істини. «У практиці відбувається матеріальне втілення знань, яке підлягає перевірці».


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua