Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 4. ГНОСЕОЛОГІЯ

§ 2. Варіанти та інваріанти понятійного змісту гносеології

Єдність відношення, відображення і конструювання дійсності у пізнанні

Пізнання та його результати, що набули різних форм знань, демонструють свою багатовимірність, яку треба враховувати. З одного боку, людське знання — це результат впливу предметів і явищ на-вколишнього середовища на органи чуттів людей, що містить у змінній формі основні характеристики як зовнішніх щодо людини чинників, так і самих індивідуальних сприймань подібних впливів. Ця сторона знання традиційно розглядається у рамках поняття «відображення». З іншого боку - вироблені знання скеровують і регулюють різноманітні форми взаємодії людей із дійсністю. У цьому разі система знань є програмою людської діяльності.

Знання визначають і характер завдань, які висуваються, і спрямовують пошуку, пов'язаного зі спробами вирішити ці завдання, і спосіб оцінки ефективності рішень, їхньої надійності, перспективності і т. п. У цьому сенсі знання є проектом майбутнього стану світу, зумовленого діями людини в цьому світі. Отже, можна казати про своєрідне конструювання навколишньої дійсності в системі уяви про неї. Подібна двоїста природа знання робить необхідним обговорення питання і про те, як співвідносяться між собою ці аспекти пізнавальної діяльності. Чи є відображення простим фіксованим наслідком впливу предметів і явищ навколишнього середовища на органи чуттів людини, чи зміни енергії зовнішніх подразнень у формі суб'єктивного відчуття і сприйняття теж є процесом конструювання образів? Не менш важливо оцінити і ступінь участі процесів відображення, наслідків різноманітного впливу світу на людину в побудові образів мети, програми майбутніх дій і т. п.

Проблема відображення має довгу історію. Починаючи з Демокрита, який в актах індивідуального сприйняття речей і явищ бачив результат буквального вкарбовування зовнішніх форм цих речей в органи сприйняття, що породжує в розумі людини образи цих речей, і до сучасного підходу до вирішення проблеми ідеального можна говорити про різноманітні варіанти тлумачення природи відображення і способів його виявлення.

Якщо античні мислителі (в усякому разі, в традиції атомістів) «ейделю» уявляли матеріальним утворенням, а «ейдос» — образ предмета — ототожнювали з простим відбитком речі на пластичній поверхні інших речей (і, загалом, органів почуттів людей), то надалі все більше відображення як слід впливу відокремлювалось від безпосереднього контакту предметів одним з одного і зміщувалось у сферу ідеального. Однак подібне зміщення ніколи не ставило під сумнів фундаментальні положення про те, що відображення є одним з моментів, однією із сторін взаємодії, що включає такі рівні, як взаємодія самих речей між собою, поза сферою людської діяльності, взаємодії людини зі світом речей, взаємодії людей між собою.

У сучасній гносеології, як зазначалось вище, під відображенням розуміють всезагальну якість матеріальних систем реагувати на зовнішні впливи, змінюючись таким чином, що характер змін більш-менш відповідає особливостям чинника, що впливає, внаслідок чого структура або стан системи, що змінилась, є відбитком впливу. Тому, говорячи про відображення, мають на увазі, що в особливостях організації і функціонування речей і явищ, що зазнають впливу, відображується, як у своєрідному дзеркалі, те, що викликало відповідні зміни.

При цьому важливими характеристиками самого відображення виявляються його зміст і форма. Під змістом розуміють особливості чинників, що впливають, тоді як поняття форми виражає структуру змін, що відбуваються в системах, які зазнали впливу. Розгляд людських знань як результатів відображення (і, відповідно, пізнання як процес взаємодії людини з навколишньою дійсністю, що викликає появу знань) передбачає спеціальний аналіз співвіднесення змісту знань і форм їхнього подання в мисленні, мові і схемах практичної діяльності людей.

Пізнавальна діяльність — це один із моментів інформаційного активного відношення суб'єкта до об'єкта. Виниклі в результаті цього уявлення і образи реальності визначають спрямованість і характер подальших зусиль людини, сприяючи як формулюванню мети, так і розробці способів досягнення цієї мети.

Потрібно наголосити, що інформаційне відображення не впливає прямо і безпосередньо на саму поведінку, а лише стимулює виникнення нової мисленнєвої послідовності (образної або понятійної) кроків діяльнісної схеми. Сама ж ця схема може залишатись предметно не реалізованою, якщо, наприклад, виявляється її неекономічність, неефективність в наявних умовах. Тоді діяльність переноситься в інтелектуальну сферу до тих пір, поки не буде створено образ найбільш оптимального для практичної реалізації варіанта.

У цьому разі характер та інтенсивність відображення суттєво визначається особливостями системи відображення, оскільки, хоча який сприймає, індивід змінює організацію своїх знань під впливом ззовні, але сама зміна натрапляє на «супротив» з боку вже складених уявлень, і тому результат має сумарний, комплексний характер. Ця обставина робить зрозумілим, чому не дуже сильний вплив може іноді викликати ефект кардинальної зміни всієї системи людської поведінки.

Посилювальний ефект зумовлений, крім того, і тим, що не весь вплив навколишнього середовища і не всі реакції на них входять у поле творення індивіда. Велика кількість відбитків, що породжені взаємодією суб'єкта, який пізнає, з об'єктами, які він вивчає, залишається неусвідомленою, складаючи масив гак званого «неявного», «прихованого» знання. Пласт таких знань не бере участі в процесах інтелектуальної переробки уявлень про світ і відповідних діяльнісних схем прямо і безпосередньо, однак він є основою різноманітних мисленнєвих актів, зокрема суттєво визначає вияв інтуїтивних кроків, без яких жодні творчі процеси (серед них і у сфері пізнання) просто неможливі.

Інформаційний тип відображення пов'язаний із виділенням із загального комплексу чинників, що впливають на такі складові, які можуть забезпечувати підвищення ступеня організації знань про фрагменти об'єктивної реальності, що включені в пізнавальний контекст людської діяльності. Адже дослідник фіксує в результатах вжитих ним пошуків не будь-які характеристики предметів і явищ, що вивчаються, а тільки ті, які мають для нього «сигнальне» значення, тобто виявляються важливим з погляду його мети та інтересів. При цьому він постійно прагне підвищувати точність своїх уявлень про зв'язки між різноманітними об'єктами реальності і зв'язки між своїми діями на ці об'єкти і отриманими результатами.

Оцінка суттєвості і важливості властивостей і сторін природного світу зумовлена соціальними потребами та інтересами, але в реальній дослідній практиці вона здійснюється конкретними індивідами, що виражають у своїх орієнтаціях усвідомлення ними певних групових установок, в яких виявляється соціальна потреба суспільства загалом. Визначені характеристики входять у структуру нормативно-ціннісних систем, регулюючи як поведінкову стратегію окремих соціальних прошарків і індивідів, так і всього суспільства в найрізноманітніших сферах його діяльності.

Ціннісні орієнтації в пізнанні найбільш яскраво виражені саме через інформаційний тип відображення, що дає змогу чітко побачити зв'язок між двома вказаними аспектами дослідницької практики. Справді, підвищення відповідності між образом, який конструює учений, і зовнішніми реаліями, що відіграють роль прообразу, сприяє не тільки підвищенню адекватності відбитків, що виникають у людській свідомості під впливом середовища, а й забезпечує оптимізацію використання вироблених знань у предметно-практичній діяльності людей. Тому інформаційне відображення виявляється певним синтезом відображення і конструювання.

Ще наочніше такий зв'язок виявляється в іншому типі відображення, що отримав назву «випереджувального». Ця назва відображає виразно метафоричний характер, що суттєво стає на перешкоді в розумінні його сутності. З цього погляду майбутнє не може бути відображувальним, оскільки має тільки потенційний характер.

Однак сьогодні достатньо зрозуміло, що відображення, яке визначає чуттєво-інтелектуальну діяльність людей, — це не аналог простої фіксації і накопичення відбитків впливу. Людина не дзеркало. Вона активно перетворює сигнали, які потрапляють в її нервові канали, і конструює такі системи образів дійсності, які включають до своїх характеристик щось відсутнє у самій реальності, але зумовлене природою і пристроєм, що сприймає ці сигнали свідомості.

Розуміння цього факту припускає виділення форм відображення, що відповідають різноманітним рівням пізнавальної діяльності, оскільки «випереджувальне відображення» є елементом раціонального рівня, хоча й базується на тих даних, які складають зміст чуттєво-емпіричного пізнання. Випереджувальне відображення орієнтоване на створення деяких моделей можливого майбутнього, які сконструйовані з деталей, отриманих у результаті здійснених актів пізнання. Тим самим задається образ бажаної мети, якою вона могла би бути при успішному розгортанні діяльнісної програми.

Створення моделей можливого майбутнього — завжди одна з най-важливіших функцій науки. Але в наш час вона набуває особливого значення, оскільки масштаб людського впливу на навколишній світ досяг такого рівня, коли будь-яке зусилля може викликати непередбачений, а часто й небажаний результат, чи навіть поставити під загрозу саме існування людства. Тому «випереджувальне відображення», яке лежить в основі прогностичної функції науки, набуває все більшого значення в сучасній дослідницькій практиці. Зрозуміло, що при цьому йдеться не про якесь містичне проникнення у приховані таємниці часу, а й про необхідність осмислювати отриману сьогодні інформацію.

Комплексний характер «випереджувального відображення», що поєднує в своїй структурі елементи різноманітної природи, робить цю форму певною проміжною ланкою як між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання, так і між «відображувальним» і «конструктивним» аспектами пізнавальних процесів.

Розуміння пізнання як своєрідного способу винайдення нової дійсності передбачає виділення двох різноманітних, хоча й пов'язаних одна з одною сторін, — конструювання моделей майбутнього, які визначають поведінкову стратегію людей, і конструювання діяльнісних схем, що реалізують цю стратегію. Але й сама побудова знань про деяку дану суб'єктові реальність, як вже зазначалось, включає в себе не тільки опис властивостей і сторін, які фіксуються в його реальній взаємодії з природним середовищем, а й своєрідне приписування об'єктам середовища характеристик, необхідність яких диктується відповідними теоріями. Так наявна система знань стає засобом організації нових реалій об'єктного середовища, впливаючи на їхній відбір і оцінку суттєвості для подальших змін.

Усе це дає змогу говорити про те, що пізнавальні процеси мають своїм результатом не тільки прирощення знань і простий ріст їхньо-го масиву, а й і зміну способів організації виробленої інформації, включаючи і взаємну адаптацію старого і нового знання. Отже, крім взаємного підпорядкування емпіричного і теоретичного рівня пізнавальної діяльності, дослідницький пошук пропонує і поєднання, стикування фрагментів знання різної природи і різного виникнення.Це багато в чому зумовлює використання в науковій практиці різноманітних мисленнєвих і мовних прийомів та засобів які кваліфікуються як «наукові метафори».

Необхідність подібних засобів зумовлена ще й тим, що в структурі наукових теорій як її суттєві і не відсторонені елементи входять і результати «випереджувального відображення», тобто фрагменти, які породженні прогностичним моделюванням. Мисленнєві і мовні метафори забезпечують можливість конструювати цілісні системи знань із якісно різнорідних засобів, занурюючи їх у певну загальну систему мови.

У цьому сенсі метафори відіграють роль об'єднувального початку і тому виявляються регулятивом, який задає інтерпретацію і розуміння як окремих стверджень теорії, так і всієї її системи загалом. Природно, що в цьому випадку йдеться не про пряме логічне слідування одних тверджень з інших, а про своєрідну «когерентність» мовних засобів, які вже використовувались, і тих, які тільки вводяться у систему знань. Кожне слово або висловлювання навантажені певними асоціативними зв'язками, і тому, потрапляючи у сферу дії певного комплексу знань, вони можуть змінювати свої зв'язки відповідно до контексту цього комплексу. Ті поняття і висловлювання, для яких така адаптація виявляється утрудненою, звичайно елімінуються з наукового використання.

Поступово метафоричний контекст стає звичним і починає сприйматись як досить стандартний. Утім неявний (найчастіше неусвідомлений дослідником) вплив вихідного метафоричного смислу може зберігатись досить довго, задаючи глибинні регулятиви і норми дослідницького пошуку. Саме тому вчені змушені для опису реальних об'єктів використовувати гіпотетичні характеристики, які зумовлені теоретичним контекстом, що в акти пізнання вносить конструктивний відтінок.

Підвищення рівня теоретичних знань посилює цей відтінок, роблячи його провідним у дисциплінах, які досягають стадії «зрілості», що зазвичай пов'язується зі ступенем саморефлексивності цієї дисципліни. Проте це належить і до науки загалом. Сучасні форми дослідницької діяльності характеризуються й тим, що все більшу частину своїх зусиль звертають на самоорганізацію, породжуючи певні пласти «метазнання». І постійний ріст значущості цих пластів свідчить про те, що зростає інтерес до вдосконалення способів, за допомогою яких реалізується інший аспект конструктивного пізнання — розробка діяльнісних схем, які дають змогу включати вироблене знання в структуру суспільної практики.

В цьому випадку висунуті норми і правила визначають не те, як організувати систему опису предметної галузі, яка нас цікавить, а те, як реалізувати програму дій, що міститься в наявному знанні, як перетворити послідовність опису властивостей і сторін відповідного фрагмента реальності у послідовність операцій, спрямованих на породження нової реальності. При цьому поняття, за допомогою яких будувалась теоретична модель явища, про яке йдеться, заміщаються командами, що породжують конкретні діяльнісні акти.

Останнє стає можливим через те, що і сам опис становить по суті, комплекс операцій з абстрактними замісниками реальних якостей і сторін об'єкта. Що більшої зрілості досягає окрема дисципліна або наука загалом, то віддаленіший і опосередкованіший зв'язок між властивостями деякого предмета і ним самим. Так звані «ідеальні об'єкти» є об'єднанням не стільки їхніх реальних властивостей, скільки виражають людські уявлення про можливі закономірностей взаємодії з ними.

Тому ідеальні об'єкти організовані набагато ефективніше, ніж їхні реальні прообрази, і спільне пізнання нечітко орієнтує дослідників на оцінку характеристик природного світу, які виявляються як недостатньо досконалі способи упорядкування дійсності, що пропонують їхню оптимізацію у відповідно до канонів теорії. Ототожнення моделей, які створюються наукою та притаманною їй безпосередньою діяльністю, призводить до технологізації пізнання, до абсолютизації ролі інструментів і знарядь, які використовують учені в процесі впливу на природне середовище. Але тоді це середовище починає розумітися як об'єкт, на який спрямована людська активність, і саме існування якого цілком визначається цією активністю.

На відміну від пізнавальних установок і традицій минулого, сьогодні «зрозуміти що-небудь» означає вміння побудувати його модель, а не просто скласти повний перелік відповідних властивостей і особливостей об'єкта, що вивчається. Це означає, що знання правил «з'єднання» вже відомих деталей у систему, яка працює, часто є більш важливим, ніж виявлення досі невідомих ще характеристик реальності. У цьому разі випадковість виявлення таких характеристик може викликати суттєву деформацію стандартних діяльнісних схем і призвести до відмови від технології, яка використовується.

Одне з найважливіших завдань наукового пізнання, як вже зазначалось, полягає саме у створенні засобів, за допомогою яких можна було б заздалегідь передбачити подібні ситуації і забезпечити найбільш оптимальний вихід із них. Якщо раніше дослідницький пошук багато в чому був спробою знайти відповідь на питання, які виникають стихійно відносно улаштування і функціонування світу «самого собою», то сьогодні необхідна спеціальна методологічна діяльність, пов'язана з виявленням питань, можливих у майбутньому, визначенням закономірностей, які регулюють їхню послідовність.

Отож, знання, які виробляє людство, повинні інтерпретуватися не тільки як програма майбутніх дій з об'єктивним світом, не тільки як опис його ідеального устрою, але і як система, що саморозвивається. Осмислення правил такої самоорганізації має сприяти підвищенню рівня впорядкованості як тих відомостей, що існують на якийсь певний момент, так і тих, які можуть виникнути в майбутньому.

Звичайно, не слід перебільшувати автономність діяльнісно-конструктивістських програм, які породжують наші знання про світ, їхня поява і організація є результатом не лише людської діяльності, а й відображенням об'єктивного світу суб'єктивністю, і тому попперівська трактовка «пізнання без суб'єкта пізнання» як побічного феномена адаптації людей до умов середовища є занадто сильним огрубленням реального стану справ. Але й ігнорувати наявність певної автономності пізнання теж не евристично.

Сама ж подібна автономність зумовлена складною взаємодією відображувальної й конструктивної функцій пізнавальної діяльності. Фіксуючи вплив на нас навколишньої дійсності, ми накопичуємо і перетворюємо відбитки, що виникають, роблячи їх, своєю чергою, основою подальших зворотних впливів на цю дійсність. Ці впливи породжують нові відповідні реакції, які викликають появу нових відбитків, і т. п. Цей цикл у різноманітних варіаціях здійснюється до тих пір, поки продовжується існування людства, і є важливою частиною загальнолюдської діяльності.

Знання не просто зберігаються в нашій пам'яті, але постійно і активно відтворюються в безлічі практичних ситуацій, і що ширше спектр таких ситуацій, то повніше більш повно виявляються можливості подальших змін як навколишнього середовища, так і нашої з ним взаємодії. Такі можливості приховані в знаннях, які ми вже маємо. Ми завжди знаємо більше, ніж усвідомлюємо, і весь хід наукового пізнання зумовлює заглиблення розуміння змісту створюваних наукою теорій та інших форм знання.

Оскільки один із видів розуміння реалізується через змістовну інтерпретацію тверджень теорії, а подібна інтерпретація становить введення відповідних образів дійсності в систему мов, які використовуються науковим товариством, остільки мовні структури є одним з найважливіших засобів конструювання нової дійсності (в будь-якому випадку, варіантів які пропонуються нею, тобто «можливих світів»). Ідеальні об'єкти, які задаються теорією, нерідко існують лише як певні мовні сутності, а тому ми можемо приписати їм усілякі уявні властивості. За допомогою формування метафоричних контекстів дослідники отримують, як уже зазначалось, можливість тимчасово, умовно об'єднати фрагменти знань, що є вираженням суттєво різних, іноді навіть не сумісних характеристик. Усе це розширює систему уявлень про світ, які використовуються людиною, хоча одночасно і збільшує їхню гіпотетичність.

Теоретичні конструкти (тобто різноманітні ідеальні сутності, як ті, що відображають певні реальні риси природних об'єктів, так і ті, що виникли в результаті свідомого припису світові якостей, які не фіксуються емпіричними засобами) становлять своєрідні моделі потенційно можливої дійсності. Якщо традиційне моделювання пов'язане із заміщенням у пізнавальних актах природних об'єктів їхніми штучно створеними аналогами (зокрема математичними моделями), то про-гностичні моделі нічого не заміщають і є єдиними можливими предметами, якими оперує дослідник.

У цьому разі цьому випадку послідовна зміна якихось параметрів подібної моделі, фіксування модифікацій, що виникли, і їхня зміс-товна інтерпретація можуть давати якісно нову інформацію про навколишню реальність, поза безпосередньо емпіричною взаємодією з нею. Отже, реалізація конструктивної функції пізнання зумовлює породження ще одного специфічного виду відображення — модельного.

Здійснюючи різноманітні перетворення моделей, які створені теоретичною свідомістю, ми фіксуємо результати що виникають, тобто накопичуємо відбитки впливу об'єктів на нас, створені нашою ж уявою. Тому цей тип відображення слугує засобом розширення людських знань, але не про саму об'єктивну реальність, а про специфіку інтелектуальної діяльності, виконуючи ту функцію, яку колись Дж. Локк пов'язав із так званим «внутрішнім досвідом» людей. Модельне відображення з цієї точки зору виявляється, скоріше, способом осмислення конструктивної здібності свідомості.

Однак у рамках наукового дослідження (а особливо з виділенням пласту науково-технічного пізнання) постійно здійснюються спроби предметно реалізувати ідеальні моделі, які породжені уявою, надати їм предметно-конкретного характеру або виявити в самому об'єктивному середовищі ті якості, які теорія примушує нас приписувати якомусь «можливому світові». Добре відомо, які зусилля були пов'язані зі спробами виявити (або створити) введені наукою віртуальні об'єктина зразок монополя або відомих кварків. Неодноразові повідомлення про те, що вдалось виділити останнє у вільному стані, виявились надалі недостовірними.

Яскравим прикладом може слугувати актуальна в нещодавньому минулому проблема створення кібернетичної системи, такої ж потужної за складністю, як людський мозок. Спроби її вирішення привели нарешті до усвідомлення того факту, що, розв'язавши цю проблему, ми не тільки не отримаємо більше нової інформації, а, навпаки, опинимося перед новим об'єктом, відносно будови якого інформації явно недостатньо. Тоді як завдання моделі якраз і полягає в тому, щоб за допомогою відмови від повноти детального опису фрагментів пред-метного поля, яке нас цікавить, сконструювати її спрощені, схематизовані образи, що дають змогу краще уявити і зрозуміти існування закономірності її функціонування і можливості використання. Людину все ж таки більшою мірою цікавить успішність її дій, для чого він і прагне пізнати особливості предметів, з якими ці дії пов'язані.

Усвідомлення цієї обставини є одним із суттєвих результатів філософії XX ст. Намічений колись Декартом шлях, орієнтований на вивчення внутрішнього світу людини, в сучасних філософських пошуках є, як відомо, одним із головних. Важливим напрямом у цих пошуках є вивчення операціональних прийомів, які використовує людська свідомість. Саме тут зв'язок функції відображення і функції конструювання виявляється особливо наочно.

Як зазначалось вище, форми відображення, пов'язані з пізнанням, неминуче є і формами виявлення конструктивної здібності свідомості, оскільки знання про властивості і сторони пізнавальної реальності багато в чому визначаються тим, як ми організуємо взаємодію з нею. З іншого боку, створення діяльнісної схеми, в якій виявляється позалюдська активність, зумовлене тими знаннями, уявленнями та образами, які вже містяться в нашій свідомості, будучи відбитками попередніх впливів природного світу на наші органи чуттів.

Єдиний комплекс відображально-конструктивної діяльності людей виявляється засобом перетворення не тільки зовнішнього середовища, а й самої взаємодії людини з ним. Набутий досвід (який включає і знання про суттєві якості реальності, що вивчається, і навички предметно-практичної діяльності з нею) визначає відмінності між способами сприйняття впливів світу представниками різних епох або носіїв різних культурних традицій. Наприклад, риси дійсності, що розцінюються з погляду якогось одного суспільства як суттєво важливі, можуть зовсім не сприйматися іншим суспільством. Це викликано тим, що сторони і функції пізнання, які розглядаються, зумовлені контекстом усієї системи соціокультурної поведінки людей і набувають змістовного характеру тільки в рамках цього контексту. Вже накопичені як знання відбитки попередніх впливів середовища на людину, що пізнає визначають відбір і організацію нових даних, оцінку їхньої важливості, спосіб адаптації до комплексу уявлень про світ і т. п. Своєю чергою, весь цей комплекс відіграє роль «каналу», яким іде конструктивна діяльність дослідників.

Але періодично виникає можливість вибору одного з варіантів подальшого ходу пізнавальної діяльності, і здійснення цього вибору може привести до кардинальної зміни не лише спрямованості наукового пошуку, а й (що важливіше) до переоцінки всіх попередніх його кроків. Тоді виникає інший «канал», який визначає форму взаємозв'язку відображальної і конструктивної сторін пізнавального процесу.

Наприклад, зазначена вище технологізація сучасної науки може бути виявом зрослої відповідальності людей за перетворення природного світу і прагнення організувати подібні дії максимально раціонально. У цьому разі можна говорити про те, що весь процес пізнавальної діяльності підготував перехід пізнання від його «відбражального» аспекту до «конструктивного», домінування якого є цілком закономірним і передбаченим результатом.

Але можна побачити в цьому явищі і несподіване повернення до чогось на зразок рецептурної організації знань, характерної для стадії донаукового пізнання і його буденно-повсякденних форм. Тоді не так легко відповісти на питання: чим таке повернення викликане? Як взаємодія цих сторін пізнання зумовила подібну трансформацію науки? Чи можна виявити якісь закономірності, які регулюють перехід від однієї стадії пізнавального пошуку до іншої, чи ми маємо справу з повністю випадковим процесом?

Відповідь на подібні питання вимагає попередньої оцінки ступеня усвідомленості різноманітних форм, як функції відображення, гак і конструювання на різноманітних стадіях пізнання. Але перед тим, як перейти до цієї теми, необхідно виділити в узагальненій формі самі такі стадії.

Передусім, потрібно наголосити, що не будь-які форми відображення, притаманні людині, безпосередньо пов'язані з пізнанням. Найпростіші фізіологічні реакції на вплив середовища найчастіше просто не охоплюються свідомістю і хоча входять до комплексу емпіричних засад, без якого пізнавальне відношення до світу не виникає, але є, скоріше, умовами, ніж елементами системи знань. Тому перша форма, яка має безпосереднє пізнавальне значення, — це «інформаційне відображення», в рамках якого відбувається усвідомлення відбитків впливу, що фіксуються, їхня оцінка і впорядкованість. На цій стадії конструктивна функція відіграє допоміжну роль.

Наступна стадія — «випереджувальне відображення» - пов'язана зі створенням образів «можливого майбутнього» і з фіксацією не окремих конкретних впливів середовища, а з виділенням основних тенденцій і закономірностей відображуваних процесів. Тут аспект кон-струювання починає посилюватись і набуває такого ж великого значення, як і власне відображення.

Поступове збільшення конструктивної функції пізнання, орієнтованої на створення чітко вираженого уявлення про мету пізнання і способи її досягнення, породжує ще один специфічний вид відображення - «модельне відображення», що суттєво залежить від конструктивної функції, яка виступає як відображуваний об'єкт, виникає у результаті реалізації творчої здібності людського інтелекту. Цей вид відображення слугує більшою мірою засобом експлікації особливостей мисленнєвої діяльності людей і тому ініціює спеціальну увагу до спів-віднесення інтуїтивно-неусвідомлених і дискурсивно-вербалізованих елементів інтелектуальних процесів.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua