Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 3. ДІАЛЕКТИКА

§ 3. Уявлення про діалектичний метод

Елементи діалектичного методу у різних версіях «теорії» діалектики

Попри стрімке примноження конкретних наукових методів та розвиток загальнонаукової методології Нового часу, потреба у діалектичному світогляді (методі) не зникла.

Була у діалектичному методі одна специфічна група предметів — проблем, які залишались недоступними філігранній конкретно-науковій методиці. Це — проблеми єдності й тотожності протилежних атрибутів буття — духу й тіла, раціонального і чуттєвого, загального й часткового (як особливого й одиничного). Цей найсміливіший і за цілих два сторіччя найпродуктивніший прорив здійснив Б. Спіноза, прийнявши за постулат аподиктичність філософської теорії одиничності й єдності, що творить себе у всіх своїх атрибутах і модусах субстанції — природи. Єдину субстанцію (природу) можна й навіть необхідно, як вважав Спіноза, іменувати й богом, оскільки креативною силою самоутворення (Natura naturalis — природа, що творить) ця єдина субстанція зобов'язана своєму атрибуту — мисленню, що охоплює всі створені нею окремі свої модуси (Natura naturata — природа створена) у якості їй необхідних частин, але яких не вистачало для цілісності. Єдина субстанція Спінози тим самим «усвідомлює» себе у будь-якому зі своїх виявів (модусів), і кожний з її модусів є добутком її цілісності з усіма її нескінченними атрибутами, насамперед мисленням. Найбільш вираженим атрибутом мислення володіє, лише людина. Тим самим Спіноза був першим, хто зважився на зміну (нехай не повну) тих умов постановки проблеми нерозв'язності протиріч усіх атрибутів буття, у яких розвивалася, приймаючи їх за непереборні, філософська думка у механічній картині світу. Після довгих взаємоспростувань емпіриків і раціоналістів, досить продуктивних для виявлення безвихідності механіцизму, повинен був прийти той, хто усвідомлює цю безвихідь — І. Кант, — щоб своїми ретельними дослідженнями апріорних форм теоретичного мислення (форм перцепції, розсудку і розуму), встановити принципову нерозв'язність протиріч у визначеннях основи й атрибутів буття. І тоді те, що у теоретичній і філософській свідомості Нового часу приймалося за загальні природні умови їхнього протиставлення, стало сумнівним, що й слугувало сигналом для пошуку інших умов — умов теоретичного обґрунтування їх вихідної й об'єктивно необхідної єдності, у тому числі й генезисної єдності кантівських антиномій чистого розуму. У цьому напрямі головний крок у визначенні онтологічних передумов генезисної єдності протилежностей — духу й тіла, розуму й чуттєвого досвіду, антиномічних (за Кантом) атрибутів буття, — зроблено уже після Канта. І. Г. Фіхге своїм твердженням вихідної тотожності креативної суб'єктивності «Я» (духу, свідомості, мислення) і положенням у-себе-і-поза-себе самим своїм становленням і розвитком просторово-часової реальності «не-Я» поставив під сумнів, принаймні, один із наслідків непереборної антиномічності атрибутів буття — картезіанський дуалізм; Фіхте, як і Спіноза, будував весь свій мислимий світ на цій вихідній тотожності як на онтологічно не обґрунтованому, хоча феноменологічно абсолютно щирому постулаті. Буття всього, що виникає, покладається вирішенням постійно назріваючих у часі глибинних протиріч.

Гегель безсумнівно приймає те, що споконвічно постулюють античні мислителі: предмет теоретичної діяльності (насамперед філософії) є загальним, понятійно вираженим. Філософ намагається обґрунтувати «непредметний» (реально-ідеальний) предмет теорії внутрішньою логікою саморозвитку її понять. Цим він протиставив кантівській раціоналістичній апріорності форм чуттєвості, розсудку й розуму реальність ідеального світу індивідуальної духовності (духу) — реальність світу загальних змістів усіх понять, усіх категорій і всіх канонів естетичного освоєння буття, що задають індивідуальній свідомості кожної людини правила їхнього взаємовизначення й неминучих слідувань із них з емоційним забарвленням смислових висновків. Під іменем духу у Гегеля вперше заявила про себе реальність інтерсуб'єктивного, смислочуттєвого поля загальнолюдської духовно-практичної культури. У «Феноменології духу» звертанням до двоєдиного процесу історичного й індивідуального формування ентра- і інтерсуб'єктивної духовності Гегель саме феноменологічно обґрунтував для себе необхідність поступового проходження за внутрішньою логікою самопокладання духовності, «Фіхтеанська» роздвоєність рефлексивного (до себе зверненого) інтелектуального початку (інтелігенції), що утворюєпротилежні полюси напруги суперечних один одному смислів, — це і є внутрішня сила креативного поглинання їхнього загального, більш глибокого смислового визначення або самовизначення. У своїй «Логіці» Гегель послідовно відтворив цей рух рефлексивної думки актами зняття протиріччя її парних категорій, смисловим змістом протиріччя наступної «пари», визначивши тим самим порядок, правило, закон розвитку й поглиблення живої думки в саму суть мислимого. Але логіка Гегеля — неформальна логіка. Насамперед тому, що, розкриваючи смислове протиріччя у кожному із двоєдиних загальних понять (категорій) цих смисложиттєвих опор і загальних мір живого процесу мислення, вона не зачіпає правил формально несуперечливого можливого переходу від структури (форми), що несе зміст одного вислову до структури іншого, покликаного зберегти правильність і несуперечність самого переходу (що було й залишається прерогативою формальної логіки). І водночас логіка Гегеля — це логіка, тому що вона так само обґрунтовує загальне правило (закон), але не форми висловлюваних мовою думок, а мислення в момент створення ним себе кожним актом діалогу із собою. Це логіка народження змісту як такого, із забезпеченням усвідомлення примусовості переходу від нерозв'язного внутрішнього протиріччя тези — антитези до їхнього зняття новим історичним формоутворенням.

Гегель радикально змінив цю умову, увівши принципово новий аргумент, що визначив всі функції когнітивного відношення свідомості до буття: його історизм - історію виникнення, становлення й розвитку всіх форм, засобів і способів цього відношення. Оскільки будь-який предмет істинно філософського мислення покладається саме цим відношенням, то й він у своїй предметній особливості можливий не як деякий стан, що постав перед мисленням у своєму наявному визначенні, а тільки як процес.

Так, спонтанна діалектика античних теоретиків, що формували сам предмет і способи теоретичного мислення, діалогізм усіх подальших філософських шкіл і напрямів, ставши предметом філософської теорії, одержали статус особливої логічної форми - форми креативного самонародження теоретичної думки, що припускає протиріччя мислимого, тобто діалектики. К. Маркс, ще студентом захоплюючись досконалим володінням цією логічною формою молодо-гегельянців, обрав предметом теоретичного осмислення не тільки її категорії (у той час гегелівські), але й категорії предметно мислимої об'єктивної реальності — наприклад, не категорію справедливості, що одержала у Гегеля свій повний розвиток і втілення ідеї права у

процесі самопокладання «об'єктивного духу», а навпаки, зафіксовані усіма істориками реальні форми права, що регулюють відносини людей й їхніх груп одна до одної, опосередковані їх цілком реальним відношенням власності. Або, наприклад, Маркс розглядає не рід як поняття, утворене загальним змістом його різних видів, а рід як реально вихідну кровнородинну спільність людей з різними формами природного поділу праці, що визначає різні види сімейних відносин. Те, що надалі слова «рід», «вид», «сімейство», «загін», «клас» у всіх мовах одержали ширше значення визначників ступеня спільності елементів, класифікованої множини, не тільки звичайне явище мовної антропоморфізації імен, інтуїтивного розуміння процесу розвитку у його загальній формі.

Протиставляючи емпіричній логіці логіку свого підходу до предмета теоретичної діяльності, тобто діалектику, Маркс стверджував, що теоретик — емпірик бере яку-небудь модну сьогодні категорію або видумує свою, а потім розшукує її в історії людей або своєї науки. Завдання ж діалектично мислячого теоретика прямо протилежне - поринаючи в історію Людей або в історію науки, шукати й знаходити: у першому випадку — такі радикальні зміни — у структурі людських спільностей, які породжують цілу нову історичну епоху, а в іншій — такі нові способи пізнання предмета певної науки, які визначили б її подальший продуктивний розвиток.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua