Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 3. ДІАЛЕКТИКА

§ 2. Класичні «теорії» діалектики, інваріанти їхньої будови

 

Виходячи з вищенаведеного визначення наукової теорії і взявши до уваги відверту аморфність наявних версій діалектики, ми ставимося до її теорії досить обережно. Тому і беремо слово «теорія» в лапки. Для цього є ще декілька підстав. Фігуральний смисл словосполучення «теорія діалектики» пояснюємо тим, що з цієї «теорії» щоразу проступає вже згадувана містика. Її положення не можуть бути однозначно доведеними, як і спростованими (пригадайте особливості розв'язків будь-яких філософських проблем). Певну роль в обережному і навіть скептичному ставленні багатьох сучасних «но-ваторів» до теорії діалектики відіграє і їхня нова, щира відраза до колись послідовно проголошуваної виключної науковості «алгебри революції». Але діалектика нікуди не поділася, як Гегель та Маркс, чиїми зусиллями були створені її найдовершеніші моделі. Тому про неї треба знати.

У цьому параграфі спробуємо викласти будову двох класичних систем діалектики - гегелівську і марксистську.

Діалектика в структурі гегельянської і марксистської філософії

Найкрупнішим діалектиком Нового часу був Ґ. В. Ф. Гегель (1770 — 1831), він не тільки був діалектиком за складом мислення, але й свідомо використовував діалектичний метод пізнання.

Ще з молоду Гегель цікавиться «духом» античності, він зачитується трагедіями Софокла і Еврипіда, перекладає Епіктета і Лонгіна. Пише шкільні твори, в яких висвітлює переваги грецької поезії в порівнянні з сучасною йому поезією. На його думку, відмінною рисою і безперечною перевагою античних авторів є простота. їхні думки почерпнуті не з книг, а безпосередньо з життя, з природи. їхня першоціль — відповідати істині, а не задовольняти смак публіки. З любов'ю до стародавніх мов та до стародавніх авторів Гегель засвоює стихійне діалектичне мислення, яке було притаманне більшості греків.

Ніколи ще, з тих пір як люди мислять, не було такої всеохопної системи філософії, як система Гегеля.

Ф. Енгельс

В 37 років Гегель закінчує написання «Феноменології духу» - твору, в якому філософ одночасно випрацьовував, відшліфовував та практично використовував принципи діалектичного методу. Продовжив розвивати метод діалектики в іншому своєму творі — «Наука логіки».

Саме в цій філософській праці, за словами Ф. Енгельса, були розвинуті три закони діалектики. Перший — закон переходу кількості в якість і навпаки — в першій частині «Логіки» у вченні про буття; другий, закон взаємного проникнення протилежностей, займає всю другу й найбільш зачну частину його «Логіки» — вчення про сутність; на-решті, третій — закон заперечення — фігурує як основний при побудові усієї системи.

Ще за життя Гегеля його філософське вчення набуло неабиякої по-пулярності. Після його смерті воно перетворилося у філософський напрям, відомий під загальної назвою — гегельянство. Проте об'єднувало гегельянців лише те, що вони вважали себе послідовниками Гегеля. Досить швидко гегельянство розкололося на два протилежні табори.

Старогеґельянці, або правогеґельянці (Гешель, Гінріхс, Габлер) взяли за основу ідеалістичні ідеї Гегеля, відкинувши його діалектику і трактуючи філософію Гегеля як раціональну форму богослов'я. Руге, Бауер, Фейєрбах утворили протилежний напрям — младогегельянців, або лівогеґельянців, — вони використовували гегелівську філософію для розкриття сутності християнського вчення, в цілому виступаючи проти релігії з матеріалістичних позицій.

До останніх приєдналися молоді К. Маркс (1818 — 1883) та Ф. Енгельс (1820 — 1895), які, з одного боку, взяли на озброєння діалектику Гегеля, а з іншого — матеріалізм лівогеґельянців. Поєднання матеріалізму та законів діалектики в подальшому почало називатися марксизмом, в честь засновника матеріалістичної діалектики К. Маркса. Якщо Гегель як ідеаліст вичеснив і розкрив всезагальні закони розвитку мислення, то марксисти як матеріалісти прагнули показати, що закони діалектики можна застосувати як до матеріального світу, природи, так і до суспільства та духу.

Гегелівська система має назву «Енциклопедія філософських наук», її загальним предметом є абсолютна ідея - субстанція і суб'єкт творення дійсності. Ось деякі характеристики абсолютної ідеї: 1) ідея не інертна, а діяльна, вона є взагалі діяльність; 2) ідея діалектична, вона являє собою єдність відмінного — суперечливість; 3) ідея цілеспрямо-вана, вона є ентелехією, а це Аристотелеве поняття виражає фіналізм, телеологію, прагнення до мети і самовдосконалення. Абсолютна ідея існує об'єктивно, тобто незалежно від окремих індивідів, передує не лише індивідам, а й світові в цілому (природі, суспільству).

Система Гегеля є яскравим прикладом світоглядного ідеалізму — дуже розповсюдженого явища, з яким ви неодноразово зустрінетесь у житті. Тому про нього корисно знати.

Буттям чистої абсолютної ідеї є її розуміння самої себе. Зміст її — царство чистого розуму, чистої думки. Це царство є істина, якою воно є без прикриття, в собі й для себе самої. Тому можна висловитися так: цей зміст є зображення Бога, яким він постає у своїй вічній сутності до створення природи і того чи іншого кінцевого духу. Саме як чистий розум абсолютна ідея є предметом «Науки логіки» — першої частини «Енциклопедії філософських наук».

Наступна стадія розгортання абсолютної ідеї полягає у тому, що остання реалізується як природа. Гегель тлумачив природу як відчуження ідеї, яка вільно «відпускає» себе з царства чистої думки до протилежного царства матеріальної природності. Природа теж є ідея, але у формі інобуття. Саме у такій якості вона є предметом другої частини «Енциклопедії» — «Філософи природи». Третя стадія саморозвитку абсолютної ідеї починається з появою людини і суспільства, через діяльність яких ідея розпочинає самопізнання. Її інобуття знімається у процесі тривалого соціально-історичного та інтелектуального розвитку людства. Цей процес, в якому поступово викристалізовуються адекватні форми самосвідомості ідеї, що «спала» в природі, повертає її з інобуття до самої себе і робить справді абсолютною. Результат цього процесу — для себе сущий абсолютний дух, який є самосвідомістю ідеї.

Духовні формоутворення (суб'єктивний, об'єктивний та абсолютний дух) стали предметом третьої частини «Енциклопедії філософських наук» — «Філософії духу» та інших досліджень філософа, присвячених конкретним формам об'єктивного та абсолютного духу («Філософія права», «Філософія історії», «Філософія релігії», «Історія філософії» тощо).

Грандіозна система абсолютного ідеалізму, як її називав сам Гегель, — третя після Аристотеля та Фоми Аквінського спроба охопити всю сукупність знань своєї епохи. Її абсолютна ідеалістичність полягає в тому, що вона долає обмеженість як об'єктивного, так і суб'єктивного ідеалізму, синтезуючи зміст першого та другого. Її цілісність зумовлена послідовним проведенням обраних принципів, розроблених у «Науці логіки». Тому саме логіку вважають основою гегелівської системи.

Діалектичний логіцизм (діалектико-логічні ходи думки повторюються у викладі знань про природу, історію, формоутворення духу тощо) є метафізичним, онтологічним фундаментом «Енциклопедії». Подібно до того, як абсолютна ідея через природу і дух повертається до самої себе, завершуючи цикл саморозвитку, опис мандрів абсолюту в текстах логіки, філософії природи та філософії духу також має вигляд кола. Більше того, кожна частина філософії, писав Гегель, є філософське ціле, замкнуте в собі коло, але кожна з цих частин містить абсолютну ідею в її особливій визначеності або як особливий момент цілого. Окреме коло саме тому, що воно є в самому собі цілісність, прориває межу своєї визначеності й стає підставою ширшої сфери; тому ціле є коло, яке складається з кіл, кожне з яких є необхідний момент, так що їхня система становить цілісну ідею, яка виявляється також в кожному з них зокрема. Замкнена на самій собі, система Гегеля є завершеною.

Зупинимося на змісті системи Гегеля, і насамперед її першої частини — «Науки логіки». Саме в ній викладена методологія побудови «Енциклопедії філософських наук» — діалектика.

Предметом «Науки логіки» є абсолютна ідея, що розгортається і розвивається в ході самоосмислення. Метою, потягом, ентелехією ідеї слугує істина. Істина ж не відкарбована монета, якою можна раз і назавжди заволодіти і в готовому вигляді покласти до кишені. Істина як мета ідеї — процес її поступового досягнення. Тому Гегель і казав, що «ідея сутнісно є процес».

Яким же чином, з допомогою яких сил здійснюється осягнення істини? Діяльність ідеї, спрямована на пізнання істини про себе, збуджується її діалектичною суперечливістю. Шеллінг говорив, що абсолют є тотожність, а Гегель додав до цього: тотожна із собою ідея містить заперечення самої себе, суперечність. Самосуперечливість збуджує самоосмислення ідеї (більше їй нікого й нічого осмислювати), яке є тотожним з її буттям; ідеї живуть, доки вони себе (або їх) мислять.

Буття-мислення ідеї специфічне; як процес вона розгортається у вічності, поза часом та простором. Ідея не має початку в часі чи просторі, існує в цілісності своїх часткових формоутворень. Тут і виникає важлива проблема — початку науки про абсолютну ідею.

К. Маркс та Ф. Енгельс розвинули діалектику Г Гегеля, переносячи її закони на матеріальний світ. Стверджуючи, що діалектичні закони насамперед діють в матеріальному світі. «Мій діалектичний метод — пише К. Маркс, — за своєю основою не тільки відмінний від гегелівського, але є його прямою протилежністю. Для Гегеля процес мислення, який він перетворює навіть під ім'ям ідеї в самостійний суб'єкт, є деміургом (творцем) дійсного, що становить лише його зо-внішній вияв. У мене ж, навпаки, ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову й перетворене в ній» [4, 21]. Тобто діалектичні закони, відкриті Гегелем, діють передусім в реальному світі, в природі (Ф. Енгельс «Діалектика природи»), в історії людства (Ф. Енгельс «Походження сім'ї, приватної власності і держави»), в сучасних суспільних відносинах (К. Маркс «Капітал. Критика політичної економії»).

Так, діалектично досліджуючи історію людства, ми робимо висновок, що вона не може отримати кінцевого завершення в якомусь ідеальному стані суспільства. Навпаки, всі суспільні устрої змінюють один одного в ході суспільного розвитку і є лише перехідними етапами безкінечного розвитку суспільства.

Оскільки марксистська філософія стверджує, що свідомість відображає буття, то суспільна свідомість відображає суспільне буття. Звідси бере початок одна з головних діалектичних думок марксизму, яку чітко формулює сам К. Маркс: «У суспільному виробництві свогожиття люди вступають в певні, необхідні, від їхньої волі незалежні відносини - виробничі відносини, які відповідають певним етапам розвитку їхніх матеріальних виробничих сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підіймається надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя спричиняє соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі». Проте на певному етапі розвитку між матеріальними виробничими силами суспільства, що постійно розвиваються за діалектичними законами, та закостенілими суспільними відносинами назріває діалектичне протиріччя, яке суспільство вирішує, змінюючи виробничі відносини.

Філософія марксизму доповнила гегелівську діалектику, показавши, що закони діалектики діють не тільки в ідеальному світі, а вони є всезагальними законами, які діють як в матеріальному світі, так і в ідеальному. І що лише використовуючи принципи, категорії і закони діалектики в єдиному, неподільному цілому світі, можливо далі пізнавати цей світ, а значить і перетворювати його на благо людства.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua