Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 2. МЕТАФІЗИКА

§ 2. Онтологія як підрозділ метафізики

Історія поняття буття

Осмислення основ та першопричин буття віддавна визначає філософські розміркування. У давніх міфологічних уявленнях відбито антропоморфність («людиновимірність») буттєвих універсалій, так що людину залучено до космогонійної схеми через ототожнення космічного (природного) й людського: плоть — земля, кров — вода, дихання, душа — вітер, волосся — рослини тощо. Первісна свідомість освоює світ на підставі бінарних опозиційних ознак, які структурують простір та час (світ — темрява, верх — низ, південь — північ, праве — ліве), природне й культурно-соціальне (своє — чуже, близьке — далеке, внутрішнє — зовнішнє). Упорядкування картини світу за образом світового дерева, утворення космосу з чотирьох першостихій: вітру, вогню, води й землі — притаманне архаїчним культурам багатьох народів.

Категорію, або універсалію буття, вперше введено давньогрецьким філософом, представником елейської філософської школи Парменідом (VI-V ст. до н.е.), який постулював за межами предметного світу існування єдиного, сталого, позбавленого чуттєвих якостей буття як лише умосяжного, яке, отож, збігається з думкою про буття («Одне й те саме — думка про предмет і предмет думки»). Саме Парменідова ідея буття визначила класичну для новоєвропейської науки тенденцію раціоналістичного (формально-логічного) виведення процесу з наслідку й концепцію незмінної істини як істини про стале (буття), на відміну від посткласичних, чи ж сучасних наукових уявлень про істину як процес (становлення).

Поняття буття конкретизується засновниками атомістичної філософської школи Левкіппом та Демокритом, які вбачали субстантивною основою буття речей вічні неподільні атоми (від грец. «atomos» - «неподільний»), що, прямолінійно рухаючись у порожнечі, поєднуються один з одним і утворюють різноманітний світ речей. Діалектично розв'язував проблему буття Геракліт, зазначаючи, що одна й та сама річ «існує і не існує», оскільки постійно змінюється, перебуваючи, як і весь світ, у безперервному становленні. Гераклітова ідея буття збігається із постмодерними візіями світу як принципово плюрального (альтернативного), пізнаваного відкритою, налаштованою на варіативність, багатоаспектність підходів до фундаментальних проблем свідомістю (постнекласичні теорії процесуальної істини, що розвивається).

З позиції об'єктивного іделізму, — представленого Платоном, який протиставив «справжнє», абсолютне буття ідей (понять, цінностей) відносному й випадковому буттю (власне «небуттю») чуттєвих речей (лишень «тіней» ідей), — буття є тотожним мисленню. Суб'єктивістський антропологізм софістів та Сократа («Людина є мірою всіх речей») визначив поворот від осмислення натурфілософських питань (про природу) до розв'язання проблеми ставлення лю-дини до дійсності, суб'єкта до об'єкта.

У притаманній Середньовіччю трансенденталістській (Бог поза світом, світ у Ньому) моделі космобудови абсолютним та необхідним є божественне буття, буття Бога, сотворене ж буття природно — соціального світу виявляється спроектованим «Божим задумом». Філософію доби Відродження визначає ренесансний пантеїзм («Бог присутній усюди»), що, позбавляючи абсолютне начало надприродного, трансцендентного характеру, «розчиняє» Бога у природі, яка постає «причиною самої себе».

Об'єктивістсько-натуралістичний підхід до потлумачення буття, визначуваного як світ природних тіл, фізичної реальності відроджується Філософією Нового часу та механістичним матеріалізмом XVIII ст. Так, Ф. Бекон розглядає буття як матерію, що перебуває у вічному русі, Т. Гоббс стверджує про цілком тілесний характер буття. Якщо емпірична традиція суб'єктивістських течій (Д. Берклі, Д. Юм) ставить буття речей у залежність від сприйняття суб'єкта, від позбавлених об'єктивного змісту людських вражень та психічних переживань, які й набувають статусу абсолютного буття, то у раціоналістичній філософії Р. Декарта подібний статус надається свідомості.

Доводячи, що відволікання метафізичної онтології від досвіду спричинює антиномії (суперечності), І. Кант розглядає найперші виміри буття — простір і час — як апріорні категорії чуттєвого пізнання, що впорядковують «хаос вражень» від «речей у собі» (речей з без-однею їхніх сторін) й надаються буттю власне розумом. У Ґ. Гегеля, який виходить з ототожнення мислення та буття, останнє є вихідною логічною категорією усієї філософської системи, початковим ступе-нем діалектичного сходження надприродного «світового духу» до завершальної стадії свого спонтанного розвитку в «абсолютній ідеї». Першість соціальному буттю надано марксистським вченням, що досліджує суспільство як реальний процес матеріального життя людей. Неомарксизм (Г. Лукач, Франкфуртська школа), розбудовуючи онтологію на засадах практики, розглядає світ у формах культури.

Потлумачення буття з урахуванням цілісної природи свідомості висуваються посткласичною філософією XX ст. Так, у феноменології (Е. Гуссерль) свідомість, що мислиться як позбавлена предметної форми «жива діяльність», приймається як абсолютне буття. Саме у відповідних актах свідомості (сприйманні, фантазії, вірі) конституюються, за Гуссерлем, суще й спосіб його буття. Згідно з екзистенціалізмом (М. Гайдеггер), не виразне у понятті, буття як смислова єдність усього сущого існує лише через людину, її існування. Буття, як стверджує М. Гайдеггер, є власне відкритим, «тут-буттям», — чистою присутністю до всяких речових визначень, яке для розкриття потребує того сущого, що називають існуванням.

На засадах подібного переосмислення буття та сущого формується одна з найвідоміших онтологічних концепцій XX ст. — «критична онтологія» М. Гартмана із вихідними для неї поняттями реального й ідеального буття. Усе, що належить до сфери найбільш очевидного реального світу, існує в часі та визначається індивідуальністю. Реальне охоплює матерію, життя, психічні й духовні явища. Якщо матерії притаманна протяжність, то час, будучи онтологічно не рівноцінним із простором, характеризує психічні та духовні явища, що не є матеріальними (протяжними), але належать до сфери реальності.

У такий спосіб класичну філософію визначає протиставлення буття й небуття — одного виду сущого (матеріального чи ідеального) як справжнього буття іншому як несправжньому. У некласичній філософії буття визначається через протиставлення сущому. При цьому, якщо матеріалістична й ідеалістична філософські концепції буття (буття ототожнюють з матеріальним чи ж, відповідно, ідеальним (мисленням) сущим) тяжіють до притаманного науці об'єктивізму, то некласичні філософські концепції, що визначають буття через свідомість (людину), у своєму протиставленні незавершеного й процесуального буття усталеному, оформленому, завершеному сущому, тяжіють до суб'єктивізму.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua