Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 11. СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ

§ 2. Найголовніші версії соціальної філософії

Аксіологічна версія

Термін «аксіологія» (від грец. axios — цінний, logos — поняття, вчення) увійшов у вжиток на початку XX століття для позначення ціннісної проблематики як самостійної сфери філософського аналізу.

У другій половині минулого століття з'являються аксіологічні версії соціальної філософії. Перші з них Ґрунтуються на ідеї трансформації суспільних цінностей відповідно до обґрунтованої З. Фройдом ідеї репресивності культурних механізмів стосовно людини. Відповідно, основною метою Е. Фромма та Г. Маркузе стає пошук механізмів та принципів удосконалення суспільного устрою. Так, Е. Фромм засуджував як сучасний йому західний капіталізм, так і соціалізм не просто як несправедливі форми суспільного устрою, але як ворожі людській природі.

Е. Фромм виступав проти субстанціоналістських уявлень про людину, оскільки незмінною сутністю людських виявів є не постійні якості та атрибути, а протиріччя, які Е. Фромм називає екзистенційними дихотоміями. Людина є частиною природи, вона підкоряється її законам і не може їх змінити. Разом з тим людина виходить за межі природи, прагне до гармонії з нею, намагається реалізувати себе у сфері формування цінностей та ідеалів. Саме це і зумовлює прагнення людини до свободи, справедливості, істини, які стають основою пошуків соціальної гармонії.

Характер людини, за Фроммом, залежить від того, що він називає «соціальним характером», який є єднальною ланкою між психікою індивіда і соціальною структурою суспільства. Адже людина не живе сама собою, вона є членом конкретної історичної спільності — роду, племені, суспільної групи, нації тощо. Будь-яке суспільство характеризується спільними для його членів рисами, оскільки всі вони мають пристосовуватись до спільного природного та соціального середовища. При цьому кожна група зацікавлена у розвитку певних психологічних рис, тому що її члени «мають прагнути до виконання своїх соціальних обов'язків задля збереження та нормального функціонування суспільства».

Е. Фромм критикує капіталізм XX століття за притаманний йому тип соціального характеру, основними рисами якого є конформізм та накопичування, і особливо деструктивність, що зростає. Загалом Фромм є критиком індустріально-технічної цивілізації як цивілізації з чітко вираженими рисами примусовості, що спричиняє механізацію поведінки та мислення. Основні ідеї соціально-філософської концепції Фромма висвітлені у його працях «Втеча від свободи», «Мати чи бути», «Анатомія людської деструктивності» та ін.

Мислителем, який найпослідовніше поєднував марксизм і психоаналіз, був Г. Маркузе, відомими його працями є «Ерос і цивілізація» та «Одновимірна людина». Для Г. Маркузе соціальне мислення укорінене у ціннісному ставленні людини до світу. Соціально-філософські пошуки Г. Маркузе протягом раннього етапу його творчості теж були спрямовані на пошук механізмів подолання репресивних механізмів культури та критику «репресивної цивілізації», пошук її можливих історичних альтернатив. Однак у пізніших працях мислителя хвилює становище людини в умовах індустріального суспільства. Маркузенаголошує, що основою відтворення та саморегулювання індустріальної цивілізації стає вже не репресія, а формування «хибних потреб», які стають основою одномірного мислення. Закономірним наслідком таких процесів стає виникнення маси, натовпу, нівелювання особистісного стилю мислення.

Своєрідну концепцію масового суспільства запропонував і X. Ортега-і-Гассет, який наголошував, що розвиток ліберальної демо-кратії та технічний прогрес спричинили появу у ХІХ — ХХ століттях нового типу людини — «масової людини», що сприяло формуванню кризових тенденцій у розвитку культури та суспільства. Адже людина маси не відчуває потреби для свого подальшого розвитку та вдосконалення культурного середовища, вона втрачає ціннісно-моральні критерії та орієнтири, внаслідок чого виникає загроза занепаду цивіліза-ції. Однак така ситуація може сприяти як занепаду, так і появі нових форм організації суспільства.

Інший погляд на новий тип суспільства пропонує К. Поппер, який спирається на концепцію «відритого суспільства» А. Бергсона і об-ґрунтовує ідею самодостатності та максимальної ефективності ліберальної демократії як найбільш ефективної форми суспільного устрою. Особливої популярності у цій царині набула праця К. Поппера «Відкрите суспільство та його вороги», у якій автор чітко розмежовує два типи суспільств. До суспільств закритого типу належать суспільства з тоталітарною формою правління, до відкритих — із ліберальною. Ключова роль у цій концепції належить поняттю свободи та засобів її досягнення. Концепцію ліберального суспільства як суспільства свободи підтримали прихильники ліберального економічного світогляду - Л. Мізес та Ф. Гаєк, які, своєю чергою, проголошували ідею економічної свободи особистості.

Саме ця ідея багато в чому сприяла формуванню цивілізації Постмодерну як нового типу суспільства, основною цінністю якого стає подолання «репресивних» настанов модерної цивілізації. Основою формування постмодерного суспільства стає розподіл державної, економічної та громадянської сфер, тобто його децентралізація, втрата єдиного центру суспільного життя. Домінантною підсистемою суспільства стає освіта, яка виконує роль його стратегічного ресурсу і стає фундаментальною основою соціалізації. Такі процеси сприяють суттєвим змінам у системі соціальної диференціації суспільства.

У межах постіндустріального суспільства відбувається перехід від ієрархічної до мережевої його структури. На зміну науковим методам соціального управління приходять соціальні технології, швидких темпів набувають процеси індивідуалізації, психологічного відчу-ження у суспільстві. Ще однією суттєвою рисою цього типу суспільства стає його фрагментизація. Модерне суспільство було системою взаємопов'язаних соціальних структур, тоді як постмодерне — харак-теризується динамічним зростанням незалежності таких сфер соціальної взаємодії, як релігія, економіка, політика тощо. Втрачається внутрішня єдність та стабільність соціальної системи.

Соціально-філософські дослідження нашого часу характеризують такий стан суспільства, як «смерть соціального» (Ж. Бодрійяр) або «не-суспільство» (А. Турен). Дослідженню цього феномена присвячені праці М. Фуко, Ж. Дельоза, Ж.-Ф. Ліотара та інших мислителів XX століття, які доводять, що суспільство поступово втрачає звичну структуру, перестає виконувати роль інтегруючої системи та соціального контролю, перетворюється на систему, у якій влада належить обмеженій групі людей, які володіють інформацією, що стає стратегічним ресурсом нового типу цивілізації. У такий спосіб постмодерний тип соціальної організації пропонує своє бачення соціальної реальності.

До аксіологічних версій належить і сучасна комунікативна філософія, яка намагається подолати деякі наслідки постмодерного стану цивілізації у сфері суспільної моралі. Представники цього філософського напряму (Ю. Габермас, К.-О. Апель, П. Ульріх) за основу прийняття важливих соціальних рішень та вирішення конфліктів приймають ідею «дискурсу», метою якого є досягнення консенсусу, що має ґрунтуватися на прийнятті до уваги реальною комунікативною спільнотою поглядів «ідеальної комунікативної спільноти», тобто усіх можливих точок зору, які тільки можуть бути представлені у суспільстві стосовно проблеми, що вирішується. У такий спосіб у сучасній філософії відбувається спроба подолання ціннісного вакууму постмодерного стану цивілізації та повернення до морально-ціннісних засад суспільного розвитку.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua