Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 11. СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ

§ 1. Суспільне буття як предмет соціальної філософії

Суспільство — явище складне і неоднорідне. Суспільства різняться за континентальною ознакою, за рівнем розвитку політичної культури соціуму та за низкою інших ознак. За своїм походженням та структурою суспільства бувають національні та поліетнічні, європейські та атлантичні, відкриті й закриті тощо. У сучасному світі особливої актуальності набуває і формування глобального суспільства. Усе це окремі випадки суспільного життя, яких можна наводити безліч. Кожне суспільство історично формується, економічно розвивається, політично вдосконалюється, ідеологічно визначається. Загалом у структурі соціального життя основне місце належить таким його складовим, як економіка, політика та ідеологія, а основною проблемою будь-яких соціальних досліджень є духовне життя особистості, її самовизначення та можливості самореалізації у суспільстві.

Соціальне середовище є необхідним для існування людини, результатом її інтелектуальних та фізичних зусиль. Людину, з одного боку, можна вважати істотою, що належить до світу природи, а з іншого - за визначенням Аристотеля, істотою політичною, яку неможливо уявити поза суспільством. У такий спосіб не можна заперечити подвійної природи людини, її суспільно-індивідної природи. Людина існує у суспільстві і впливає на розвиток історичних подій чи то індивіду-ально, чи колективно. Згідно із представленими у сучасній філософії концепціями суспільства, суб'єктом соціального-історичного процесу може бути як харизматичний лідер, особистість, так і суспільні групи, класи, еліти. Адже суспільство, як система соціальних зв'язків, завжди передбачає наявність високого рівня розвитку суспільної свідомості, тобто передбачає спільність людей, які визначились у своїх потребах та інтересах, формують цілі суспільної діяльності.

 

Метафізики соціальності

Метафізика — це сфера філософського знання, орієнтована на сутнісний аналіз світоглядних вимірів людської свідомості, світоглядних понять на зразок соціуму, суспільства, справедливості, влади тощо.

У контексті метафізичного аналізу соціальності передусім потрібно звернути увагу на співвідношення таких понять, як соціум та суспільство. Слід зазначити, що будь-яке суспільство є соціумом, але не будь-який соціум є суспільством. Соціум становить сукупність ознак, що виокремлюють людину із природного середовища, тобто є синонімом такого поняття, як соціальність. Соціум як історичне поняття — це специфічний вимір людського існування у межах культурних зв'язків, де протиставляється людський спосіб існування — природному. Суспільство - конкретний вид соціокультурної реальності, яка визначається власними специфічними рисами.

Не менш важливим є співвідношення понять «держава» та «суспільство». Суспільство постає у вигляді таких форм розвитку соціуму, як доіндустріальне (традиційне), індустріальне (модерне) та постіндустріальне (постмодерне). За державним устроєм розрізняють унітарні держави, федерації, конфедерації, імперії тощо; за формою правління - такі форми державного устрою, як демократія, аристократія, олігархія, республіка, монархія тощо. Крім того, суспільство є первинним щодо держави і становить систему соціокультурних зв'язків. У сучасній філософії закріпилися два основні підходи до визначення сутності явища суспільства. По-перше, це представлений К. Марксом формаційний підхід, у межах якого історичний розвиток суспільства розглядається крізь призму суспільних формацій (первісної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та соціалістичної), що поступово змінюють одна одну. Інший підхід — цивілізаційний — наголошує на історичному розвитку соціальної природи суспільства на основі таких його цивілізаційних етапів, як цивілізація «першої хвилі» — доіндустріальне, традиційне суспільство, у якому, за О. Тоффлером, переважає релігійна свідомість і повага до минулого й традицій. Цивілізаційні підвалини «другої хвилі» соціокультурного поступу суспільств закладає філософія епохи Просвітництва, у межах якої обґрунтовується поняття соціального прогресу. Друга хвиля соціокультурного розвитку характеризується виникненням так званого «західного раціоналізму», аналізу якого присвячено дослідження М. Вебера. Якщо перша хвиля визначалася аграрним способом виробництва, то друга — індустріально-промисловим.

Сучасний етап соціокультурного розвитку людства, згідно із цією класифікацією, відповідає «третій хвилі», для якої стає характерною інформаційна революція та еволюція способу виробництва до рівня інформаційних технологій. У такому суспільстві головною рушійною силою його ефективного розвитку стає спосіб використання та застосування інформації або більш досконалого її варіанта - знання. У такий спосіб виникає інформаційне, або постіндустріальне (постмодерне) суспільство, у якому поступово формується новий тип суспільних відносин, підґрунтям якого стає нарощування інформаційного потенціалу.

Варто також зазначити, що сьогодні теоретики постіндустріального суспільства не мають узгодженого підходу до визначення сутності нової стадії суспільного розвитку. Для її характеристики поряд із поняттям «інформаційне суспільство» вони використовують низку інших визначень, таких як «постіндустріальне суспільство» (Д. Белл), «надіндустріальна цивілізація» (О. Тоффлер), «технотронне суспільство» (3. Бжезінський), «постекономічне суспільство» (Г. Кан), «постісторичне суспільство» (Р. Сейденберг), «суспільство світового села» (М. Маклюен) тощо. Така строкатість у визначенні цього поняття свідчить про недостатність його вивчення та потребу подальших аналітичних розвідок.

Суспільні науки — історія, економіка, політологія, соціологія — керуються власною моделлю суспільства та суспільного життя. Тому філософський аналіз цього феномена спрямовано, передусім, на визначення сутності такого явища, як суспільство, у цілісності його системних та структурних зв'язків, незалежно від їхніх конкретно-історичних виявів. Метафізичні дослідження соціального простору орієнтовано на аналіз сутності понять, що використовуються у межах наук про суспільство. Насамперед такого аналізу потребує саме поняття «суспільство» як продукт інтелектуальної еволюції людства, що завжди передбачає певний рівень розвитку культури, соціальної ідентичності, ідеології.

Сучасне уявлення про суспільство включає в себе безліч метафізичних складових — свободу, відповідальність, мораль, справедливість, право тощо. Це свідчить передусім про метафізичну сутність суспільства, адже ми не маємо відповідників справедливості або моралі у природному світі, ці поняття формуються виключно у межах суспільної свідомості. Так, проблема свободи турбувала ще стародавніх греків, які здебільшого вважали, що долею людини керує необхідність, рок. В епосах Гомера та Гесіода вперше з'являється уявлення про свободу людини, зміст якого розкривається у її можливості діяти наперекір долі. У Сократа, Платона та Аристотеля постановка питання про свободу конструюється вже не лише в контексті людської долі, а й у вимірі політичної свободи, свободи від тиранії.

Значну увагу поняттю свободи та її суспільним виявам приділяли мислителі Відродження, Нового часу та Просвітництва. Так, Н. Макіавеллі вважав суттєвим завданням своїх філософських пошуків аналіз історії людського суспільства як здійснення та усвідомлення прогресу у сфері свободи. Втіленням свободи вважали свої проекти ідеальних суспільств Т. Мор та Т. Кампанелла. У межах теорії суспільного договору, авторами якої вважають Т. Гоббса, Дж. Локка та Ж.-Ж. Руссо, значна увага також приділяється свободі волі. Т. Гоббс вважав, що свобода та необхідність є явищами сумісними і взаємозумовленими. За Т. Гоббсом, в умовах суспільного життя кожен громадянин має частково делегувати свою свободу суверену, державі, для того щоб забезпечити соціальну згуртованість. Збереження свободи та власності якраз і є метою держави з погляду Дж. Локка, адже суспільний договір передбачає дотримання прав у свобод громадянина. Ж.-Ж. Руссо закликав до «свободи, рівності та братства», а Б. Спіноза пропонував вважати свободу пізнаною необхідністю.

Поняття свободи у вимірі її суспільних виявів аналізували та-кож І. Кант та Ґ. Гегель, ірраціоналісти А. Шопенґауер та Ф. Ніцше, філософи — екзистенціалісти А. Камю, Ж.-П. Сартр та К. Ясперс. У філософії І. Канта однією з головних ідей є антитеза необхідності та свободи. Мислитель вважав, що людина як представник природного світу не може мати свободи, оскільки її життєдіяльність визначається законами природи. Однак свобода властива людській свідомості, тому цілком закономірним є таке явище, як свобода волі, яка накладає на людину відповідальність за свій вибір. У філософії Ґ. Гегеля зв'язок свободи та необхідності розглядається як протиріччя, яке формується у результаті діалектичної природи буття та мислення. При цьому це протиріччя розгортається не у вимірі індивідуального життя, а у контексті історії суспільства. За А. Шопенгауером, почуття свободи є базисним підґрунтям самосвідомості, а Ф. Ніцше розглядає свободу в контексті волі до власної відповідальності.

Загалом, спектр визначень сутності такої важливої філософської категорії, як свобода, та рівнів її соціальної реалізації, досить широ-кий. К. Ясперс вважав її тотожною людській екзистенції, Ж.-П. Сартр наполягав на приреченості людини на свободу. Суттєва роль відводиться цьому поняттю і у філософії Е. Фромма, який обґрунтував поняття «втечі від свободи» як суттєву характеристику сучасної людини. Досить близьким за значенням до категорії «свобода» є поняття права. Соціально-філософські дослідження звертають, зокрема, увагу на співвідношення таких понять, як право і закон. Філософський аналіз правових відносин засвідчує поділ права на природне та звичаєве. До сфери природного права належить право на життя і свободу, до сфери звичаєвого права, наприклад, право на власність. При цьому зберігається можливість їхньої невідповідності, суперечності між законом і правом.

Суттєвого аналізу сьогодні потребують сутнісні виміри поняття нації, адже на сьогодні існують різні теорії нації — етнічна, політична, економічна, культурна та психологічна. Важливим аспектом соціальних досліджень стає проблема справедливості, аналізу якої присвячено окремі теорії. Так, американський філософ Дж. Ролз запропонував власну теорію справедливості, у межах якої справедливість розглядається крізь призму принципу «максимінімуму». Цей принцип передбачає максимальне врахування інтересів найменш забезпечених верств населення при прийнятті важливих суспільних рішень. Таке тлумачення справедливості є досить близьким і для сучасної комунікативної філософії Ю. Габермаса та К.-О. Апеля, які наголошують на потребі прийняття важливих політичних рішень з урахуванням інтересів найменш забезпечених верств населення.

Ще одним важливим метафізичним елементом суспільного життя є влада, її місце у системі суспільних відносин. Владу можна розглядати як у політичному, так і у соціальному, економічному, духовно-релігійному контекстах. Загалом визначення змісту цього поняття передбачає можливість індивідів або організацій, суспільних груп нав'язувати своє бачення перспектив соціального поступу іншим суб'єктам суспільної діяльності. До метафізичних аспектів соціального життя належать також такі феномени, як особистість, соціальний прогрес, модернізація, соціалізація, легітимація, цивілізація, глобалізація тощо. Суспільство, як явище повсякденного життя, вимагає відповідного обґрунтування ціннісних, ідеологічних та політико-правових засад суспільного устрою з погляду їхньої відповідності його історичним потребам.

Важливим аспектом метафізичного аналізу соціальності є також розрізнення соціальних феноменів культури та цивілізації. Культуру досить часто називають другою природою, сферою людського впливу на перетворення природного середовища у соціокультурне та цивілізаційне. Одним із варіантів розмежування цих понять є підхід О. Шпенглера, який розглядає зародження цивілізації як процес «вмирання культури». Культуру мислитель трактує як носія творчого потенціалу суспільства, а цивілізацію - відтворення вже набутих культурних здобутків. Діалектичний зв'язок культурних та цивілізаційних утворень як взаємопов'язаних протилежностей суспільного процесу простежується протягом усієї історії суспільного розвитку. Адже цивілізація неможлива без відповідного культурного фундаменту, а культура завжди є суттєвим показником рівня цивілізаційного розвитку суспільства.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua