Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 10. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ

§ 2. Культура серед світових реалій

Культура і людина

Розглядаючи цю підсистему буття, потрібно враховувати три рівні співвідношень культури та людини. Практичний рівень виражається в реальному створенні людиною «другої природи» — культурних предметів і процесів, а також реального створення культурою людини; практично-духовний рівень — у міфологічному, релігійному, художньому осмисленні культурою людини; духовно-теоретичний рівень — у вивченні культурою людини і людиною культури (у буденній свідомості, науці, філософії тощо).

На всіх цих рівнях зв'язок людини і культури виявляється двосторонньо - людина творить культуру і культура творить людину та пе-реломлюється як «безпосереднє і опосередковане» — у самій людині безпосередньо, а поза людиною в опредмечених продуктах її діяльності — опосередковано. Притім потрібно враховувати, що історичні зміни співвідношень культури і людини, як і самої людини, протягом всієї історії є незначними.

Але саме поняття «людина» у співвідношенні культура/людина потрібно розглядати в різних масштабних планах: загального, особливого та одиничного. Справді, говорячи про людину, мають на увазі по-перше, людину «взагалі», людство; по-друге, певний тип людини, локалізований у часі і просторі (первісна людина, ренесансна людина, європейська людина, біла людина): по-третє, конкретну особистість, що відрізняється від інших індивідів, — «я», «ти», «він». Врахування цих трьох масштабних планів дає змогу не підміняти їх один одним (наприклад, коли переносять на кожного представника соціальної групи риси, властиві цій групі загалом, або роблять висновки про групу на основі рис окремих її представників). Природно також, що зміст проблеми культура/людина змінюється відповідно до кожного модусу буття людини: культура і людство, культура та особистість, культура і різні історичні або соціальні представники людства (середньовічна людина, інтелігент, люмпен, митець тощо).

Реальне життя людини не програмується, як у тварин, на рівні спадкового коду, інстинкту для кожного виду, а мусить самостійно виробляти програми діяльності і передавати нащадкам через продукти своєї діяльності, в яких опредмечені сутнісні сили людини. Кожне нове покоління, людина, розпредмечують ці сутнісні сили, стаючи культурними істотами. На початку своєї історії людина не вирізняла себе зі світу природи. Для сучасної дитини, як і для героя твору В. Арсеньєва «Дерсу Узала», людина, тварина, рослина — це одне і те саме, «лише сорочка інший». У дорослих людей такі уяви збереглися на рівні метафор буденної мови (красива як квітка, скам'яніти від жаху, швидкий як вітер).

Наступний крок в історії культури — усвідомлення людиною різниці між живим і неживим при збереженні переконання у своєму сутнісному зв'язку з тваринами (сфінкси, кентаври, русалки, ангели).

Лише на третій стадії історії культури людина усвідомлює свою якісну відмінність від усіх тварин. Це відобразилось в аристотелівському визначенні людини як «зоон політикою) і в християнському переконанні, що тільки людина наділена душею.

При світському, філософському, науковому підходах до людини її тілесно-духовну, фізико — психічну двосторонність прагнув долати дарвінізм, а потім позитивізм з його редукцією «вищого» до «нижчого» в людині, виводив моральну та естетичну свідомість із тваринних інстинктів, а в елементах біологізації людського існування (виявах егоїзму, агресивності, сексуальних інстинктів) бачив сутнісні якості людини, успадковані від тваринних пращурів.

Але слід завжди пам'ятати, що сутність людського буття містить у собі діалектичну єдність соціальної і культурної першооснови. Культура має три масштаби відповідно до філософських онтологічних рівнів «загальне-особливе-одиничне»: культура як спосіб іс-нування людства, культура певної частини людства, культура окремої особистості. Масштаби культури визначаються також конкретним онтологічним статусом людини. Тому реально культура постає не як культура взагалі, а як поєднання її інваріантних, сутнісних рис — як культура нації, станова культура, культура дитинства, культура сучасних політиків тощо. Різноманітні субкультури утворюються за внут-рішнім розмежуванням форм людської діяльності, за біологічними чи соціальними ознаками, за синтезом біологічних і культурних, соціальних і культурних ознак («локальні цивілізації О. Шпенглера, «дві культури в кожній національній культурі», масова та елітарна культура»), Отже, культура є багатомірним полем різноманітних модифікацій, за кожною з них стоїть певний тип людини. Її реальне буття — це жива взаємодія різноманітних субкультур різного масштабу і природи - контактна і дистанційна, синхронна і діахронна.

Зріз проблеми «культура і людська індивідуальність» уперше поставив Ф. Шлейєрмахер. Якщо природна генетика створює необхідні передумови для індивідуалізації у структурі індивіда (тілесній, психологічній, у характері здібностей, обдарувань), а суспільство зумовлює можливості їхньої реалізації, то культура реалізує ці природні і соціальні можливості.

Сучасний рівень наукового вивчення людини доводить, що індивід — не «чиста дошка», а структурований самою природою результат взаємодії спадковості та гри випадку, в якому вплив культури наявний через необхідність. Весь життєвий шлях особистості є результатом складного перехрещення природних і культурних чинників, що робить кожну конкретну людину унікальною. Отже, людська індивідуальність — це історичний феномен. Перші моделі особистісної свідомості, поведінки, творчості бачимо в античності — від Сократа до Горація, і лише християнство визнало кожну людину особистістю. Епоха Відродження стала першим типом культури, що визнала цінність людської індивідуальності. Спираючись на історичні суспільні доктрини, це завжди будуть враховувати у розвитку європейської культури.

Саме культура може шукати способи гармонізації відношень особистості і надлюдського начала (природа, соціум, культурні традиції).

Історично змінне співвідношення культура/людина відображується, образно моделюється у мистецтві як способі практично-духовного освоєння дійсності. Первісне мистецтво уявляло людину в її всезагальних родових якостях, радше як відособлений знак людини, а не певний образ. Пізніше воно вело мову про групові якості людини, що визначаються поняттям «особливе» (приналежність до професійної діяльності чи соціальної групи). Проблему індивідуальності як своєрідний прорив починають усвідомлювати лише в рамках портретної скульптури чи ліричної поезії античного Риму. Але в епоху середньовіччя мистецтво знову повернулося до відтворення типологічних структур людини. Навіть Відродження створює узагальнено — ідеальну особистість, тобто особливе, а не одиничне. Лише XVII століття почало цінувати людську індивідуальність як таку, зокрема у портретному живописі, але лише XIX століття в реалістичному художньому напрямі прийшло до послідовного звільнення образу від ідеальних якостей, до вираження загального, типового через зображення унікального характеру. Мистецтво XX ст. продовжило дослідження особистості в її неповторно-унікальних якостях.

Отже, мистецтво — це унікальний інструмент культури, здатний подвоювати одиничне існування людини. Законом історії мистецтва є рух до все більш послідовного художнього вираження унікального в людині, а законом історії суспільного буття є розвиток особистісних якостей людини.

Мистецтво, таким чином, стає тим самим образним самопізнанням реальної людини, дзеркалом, збільшувальним склом, воно допомагає прогнозувати і моделювати індивідуально-неповторне, унікальне в людському бутті. Нині спостерігається потреба синтезу теоретичного і художнього пізнання людини. Якщо теоретичному знанню доступне загальне, особливе, але не одиничне, то мистецтво відтворює реальність у життєвих формах одиничного, крізь яке просвічує особливе та загальне.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua