Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 9. ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

§ 3. Зміст і спрямованість історії

Новітня філософія у пошуках змісту і спрямованості історії

Один з основоположників екзистенціалізму німецький філософ Карл Ясперс на основі своєї філософської концепції спробував витлумачити джерела і зміст історії. Справжня філософія, за Ясперсом, це процес філософствування, не обмежений ні визначеним предметом, ні вибором методу Філософія дає людині орієнтири у світі. Вона висвітлює екзистенцію, тобто першооснову усього — суще, і наближає свідомість людини, її індивідуальну душу до трансценденції, до надособистісного духу. Наближення до межі потойбічного, де перебуває суще, його усвідомлення і є свобода. Вона настає в межовій ситуації, наприклад, смерті.

Результат філософствування в Ясперса — філософська віра, що є продуктом мислення, у той час як релігійна віра основана на одкровенні.

У праці «Витоки історії та її мета» Ясперс робить спробу осмислити світовий історичний процес з позиції своєї філософської концепції, насамперед філософської віри. Для нього історичне буття людства — єдине ціле, що ніби обертається навколо безупинного часу.

Для того, щоб передати думку про єдність історичного процесу, він виводить поняття «осьового часу». Цей час почався, на думку філософа, з моменту появи на Землі людини сучасного типу, становлення якої в духовному сенсі відбувалося між 800 і 200 рр. до н.е.

«Вісь світової історії, — зазначає Ясперс, — якщо вона взагалі існує, може бути виявлена тільки емпірично, як факт, значущий для всіх людей, зокрема й для християн. Цю вісь варто шукати там, де виникли передумови, що дали змогу людині стати такою, якою вона є: де з разючою плідністю йшло таке формування людського буття, що не-залежно від визначеного релігійного змісту могло стати настільки переконливим - якщо не своєю емпіричною неспростовністю, то, у всякому разі, деякою емпіричною основою для Заходу, для Азії, для всіх людей узагалі, — що тим самим для всіх народів були б знайдені загальні рамки розуміння їхньої історичної значущості».

Витоки і мета історії у вченні Ясперса поєднуються. Витоки — у «свідомості людини», а мета — у «вічному царстві душ». Історія це процес між витоками і метою. «Осьовий час, — стверджує філософ, — слугує ферментом, що пов'язує людство в рамках єдиної філософії». Народи розділяються за своїм ставленням до «великого прориву осьового часу».

Осьові народи — це китайці, індійці, іранці, іудеї і греки, інші — народи, що не знали прориву. Осьовий час — проміжна фаза між двома епохами великих імперій. З епохи осьового часу до наших днів минуло два тисячоліття. Історія людства просувається до нового «осьового часу», що породить справжню історію єдиного людства і приведе до торжества свободи.

Ясперс порушує питання про єдність немінливої сутності людини (єдність вищого порядку), що тільки й створює можливість розуміння людьми один одного і пов'язує їх.

Розглядаючи різні види єдності, філософ дійде висновку: єдність — зміст і ціль історії. Тут К. Ясперс ставить важливу проблему єдності людства через сутність людини, але людина - представник етносу. Отже, єдність здійснюється від людини через свій народ до людства.

У XIX ст. зі своїми неординарними поглядами на розвиток суспільства виступили такі філософи, як французький позитивіст Огюст Конт (1798 — 1857) і німецький ірраціоналіст Фрідріх Ніцше (1844 — 1900), які дуже вплинули на розвиток західної філософії історії. У своєму шеститомному «Курсі позитивної філософії», а також у творі «Дух позитивної філософії'» Конт, відкидаючи «метафізику» в описі природних і суспільних явищ, прагнув відповісти на запитання, як вони відбуваються, а не чому саме гак вони відбуваються і не що становлять собою у своїй сутності.

Прагнучи звести суспільні явища до фізичних, Конт намагався створити єдине навчання про світ. Для цієї мети, займаючись класифі-кацією наук, «ієрархію основних наук» він побудував у такий спосіб: математика-астрономія-фізика-хімія-біологія-соціологія. Кожна наступна наука випливає з попередньої, але не зводиться до неї, тому що містить щось таке, чого немає в тієї науки, на якій вона ґрунтується, стверджував Конт.

Ф. Ніцше — один з основоположників «філософії життя», тлумачення суспільно-історичного процесу через поняття життя як абсолютного і нескінченного початку світу, що має творчу активність. На основі положення, що світ є воля до влади, що втілюється в надлюди-ні, Ніцше створив загальну концепцію волюнтаризму. Він заперечує розвиток як у природі, так і в суспільстві. Життя, будучи всепоглинальною категорією, є вічний рух, що філософ позначає поняттям «становлення». Усі процеси духовного і фізичного життя у своєму постійному плині з'являються як різні модуси дії волі до влади. Вчення Ніцше виникло як протидія механістичному погляду на світ, що стверджував поступальний розвиток у соціально-економічній і науково-технічній сферах. Заперечення останнього привело Ніцше до заперечення прогресу. Однак позитивним у філософії Ніцше є його прагнення знайти творчо-діяльний початок як причину всього сущого, тобто буття.

Карл Поппер (1902 — 1993) також відкидає історичний прогрес. У своєму дослідженні «Відкрите суспільство і його вороги» мислитель визначає метод Маркса як соціологічний детермінізм, а його соціальну філософію як історицизм. Свій власний підхід мислитель характеризує як антиісторицизм. Він відкидає існування будь-яких універсальних історичних законів, мету та смисл історії, а також «єдину історію людства». «Історицизм — це бідний метод, який не дає результатів», — зазначає Поппер у книзі «Злиденство історицизму».

Антиісторицизм Поппера якраз і знайшов своє відображення у відкиданні історичного прогресу. Поппер пояснює його як рух до певної мети, яка існує для людей, але не для самої історії. Тож прогресувати можуть людські індивіди, які захищають демократичні інститути, від яких залежить свобода.

Що ж до історії, то її можна розглядати одночасно як прогрес (наприклад, боротьба з рабством) і як регрес (пригнічення білою расою чорношкірих). Отже, Поппер робить висновок, що об'єктивних критеріїв прогресу не існує, а самий прогрес ототожнює з провіденціалізмом.

Відомий французький інтелектуал Раймон Арон (1905 — 1983) також вважає, що історичний процес не детермінований ззовні, не орієнтований заздалегідь до якої-небудь мети. Він залишається вільним та залежним виключно від діяльності людей, їхньої волі та свавілля. Цим зумовлене його неприйняття будь-якого месіанства, а також недовіра до ідеологій. Його релятивістська концепція історії пов'язана з ідеєю Розуму, запозиченою у Канта. Згідно з концепцією Р. Арона, Розум є єдиною людською можливістю впорядкувати своє усвідомлення світу та змінити самий цей світ.

Отже, значна частина сучасних філософів вважає, що в історичного процесу немає і не може бути мети. Мету ставить перед собою і суспільством людина. Відповідно до цієї мети вона визначає для себе й зміст історії.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua