Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 9. ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

§ 3. Зміст і спрямованість історії

Траєкторії історії в епоху Відродження

За доби Відродження з'являються нові ідеї історичного коловороту та поступу, які конкурують між собою. У цей час ідея коловороту була представлена італійцем Д. Віко, який у праці «Підстави нової науки про загальну природу націй» спробував відокремити людську історію від історії Божої, земну — від небесної. Д. Віко пов'язував зміст історії з природною необхідністю, тобто з постійно повторюваним порядком причин і наслідків.

Усі народи проходять єдиний шлях, що включає три епохи: божественну, героїчну і людську, які відповідають дитинству, юності і зрілості людства.

Мислитель вважав, що такі етапи у своєму розвитку проходять культура, мова й усе, що пов'язане з життєдіяльністю людини і люд-ства. Пройшовши коло, країни і народи починають нове — ті самі три названі вище епохи. При цьому Д. Віко не заперечував ролі Божого провидіння, що приборкує людські пристрасті.

Принагідно зазначимо, що моделі коловороту виявилися досить впливовими і живучими. їхнім прибічником був російський мислитель Микола Данилевський (1822-1885), який залишив своєрідні думки з філософії історії у книзі «Росія і Європа».

Загальнолюдської цивілізації, твердить Данилевський, не існує. На історичній арені впродовж існування людства були лише різні культурно-історичні типи, такі як єгипетський, китайський, асиро-вавілоно-фінікійський, єврейський, грецький, римський. Із цивілізацій свого часу Данилевський найбільшу увагу приділяє германо-романському і слов'янському типам, які, на його думку, не просто конкурують, а взаємно виключають один одного. Другий має замінити собою перший.

Теза про перемогу слов'янського типу над германо-романським є наріжним каменем його філософії історії, на якому ґрунтується вся композиція книги.

Основні риси цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються цивілізації іншого типу. Мислитель указує на різні періоди, що переживає та чи інша цивілізація: період зростання, квітування і плодоносіння, а також останній період, коли її життєві сили вичерпуються раз і назавжди.

За Данилевським, у середині XIX століття прийшов час для створення слов'янським культурно-історичним типом самобутньої цивілізації, у вигляді Слов'янської федерації на чолі з Росією.

Освальд Шпенглер (1880-1936), німецький філософ, автор найбільш відомого європейського добутку в галузі філософії історії, точніше філософії культури, «Занепад Європи», пророкував загибель західноєвропейської цивілізації.

Філософія історії Шпенглера основана на запереченні єдиної загальнолюдської культури. На його погляд, історія людства — це вісім окремих культур, рівноцінних за рівнем зрілості: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, греко-римська, західноєвропейська, культура майя. До них він додає російсько-сибірську культуру, що тільки починає пробуджуватися. Усі вони, незалежні у своєму розвитку, є виявами єдності життя у Всесвіті. Культура є певним «організмом», який проходить вікові ступені окремої людини. У кожної є своє дитинство, юність, змужнілість і старість, з якою настає занепад.

Важливе місце в теорії Шпенглера посідає співвідношення культури і цивілізації. У розвитку культурно-історичного індивідууму («організму») він виокремлює такі сторони:

— духовність;

— мистецтво;

— політика.

Кожна зі сторін проходить свої фази розвитку. У таблиці «одночасних» духовних епох Шпенглер наводить порівняльні фази індійської, античної, арабської, західної культур. Незважаючи на різночасність їхнього розвитку, вони проходять ті самі фази:

— «Весна». Ландшафтно-інтуїтивна стихія. Могутні утвори, що пробуджуються, обкутані снами душі. Надособистісна єдність і повнота;

— «Літо». Свідомість, що дозріває. Перші паростки цивільно-міського і критичного руху;

— «Осінь». Інтелігенція великих міст. Кульмінація розумової творчості;

— «Зима». Початок космополітичної цивілізації. Згасання щиросердної творчої сили. Саме життя стає проблематичним. Етико — практичні тенденції іррелігійного і неметафізичного космополітизму.

Повний цикл духовної епохи триває упродовж тисячі років. Мають свої фази епохи мистецтва і політики: глибока стародавність, культура і цивілізація. Відбувається сходження культури, але розвивається і цивілізація. Сходження культури завершується перемогою цивілізації. Останню стадію цивілізації Шпенглер характеризує такими словами: «Дозрівання остаточної форми: приватна і сімейна політика окремих государів. Світ як видобуток. Єгиптицизм, мандаринство, візантинізм. Позаісторичне закінчення і безсилля імперського механізму на тлі хижацької радості юних народів чи чужоземних завойовників. Повільне випарювання первісних станів у високоцивілізованих життєвих умовах».

Класифікація епох Шпенглера вплинула на теоретичне осмислення історії всіма наступними дослідниками як на Заході, так і на Сході. Однак не всі поставилися до теорії Шпенглера позитивно. Зокрема, російсько-американський соціолог Пітірім Сорокін, попри шпенглерівське очікування кінця, бачить перспективу, а «їхня уявна смертна агонія» — не що інше як «гострий біль народження нової форми культури», що супроводжує визволення нових творчих сил». Сам він не лише обґрунтував неперервну еволюцію культури через процеси флуктуації, а й прогнозував процеси конвергенції, до яких прийде людство у процесі свого соціокультурного розвитку.

Арнольд Тойнбі (1889 — 1975) є одним з визнаних стовпів філософії історії XX століття. Його 12-томне «Дослідження історії» стало результатом усього попереднього розвитку філософії історії. Він намагався примирити, здавалося б, непримиренні в рамках наявної філософії історії концепції локальних цивілізацій і єдності людської історії. У вченні Тойнбі просторово-тимчасове поле — та основа, на якій відбувається зміна станів людського суспільства і тим самим ви-являється зміст історії.

Крім того, корені єдності історії полягають у «вічній людині», її родовій природі, що має такі відмітні риси: свідомість, волевиявлення, розрізнення добра і зла, релігія. Загалом же суспільний розвиток має природничо-історичний характер як поєднання волі і необхідності.

Основною одиницею розподілу історичного буття в Тойнбі є цивілізація, а не культура. Остання посідає важливе місце в розвитку цивілізації, репрезентуючи собою наукові і моральні цінності.

З огляду на те, що Тойнбі вживає термін «суспільство» у понятті «цивілізація», тільки останнє — це розвинуте суспільство, на відміну від примітивних суспільств. А справжній предмет історії — життя суспільства, узяте як у внутрішніх, так і в зовнішніх його аспектах. Цивілізоване суспільство розвивається в єдності трьох напрямів - економічному, політичному, культурному — і має хоча б невелику частину населення, яка не є залученою до економічної діяльності.

Тойнбі зазначав, що кількість відомих цивілізацій невелика — їх усього 21, а цілком незалежних цивілізацій — усього близько 10. Вони мають свої історичні фази існування: виникнення, зростання, надлам, занепад, розкладання.

Якщо перші дві фази пов'язані зі сходженням за рахунок енергії «життєвого пориву», то наступні три фази характеризуються «виснаженням життєвих сил». Однак не всі цивілізації проходять свій шлях до кінця, деякі з них через внутрішні чи зовнішні обставини гинуть під час проходження тих чи інших фаз, не досягнувши свого природного кінця. Таким чином, кожна цивілізація має свій унікальний життєвий шлях.

Виникнення цивілізації та її розвиток, за Тойнбі, визначається законом виклику і відповіді.

Історична ситуація в єдності людських і природних чинників кидає людям «виклик», на який вони мусять дати адекватну «відповідь». Якщо необхідна відповідь суспільством не знайдена, то відхилення від норми, що виникають, поступово накопичуючись, призводять до «надламу», який може закінчитися занепадом.

Адекватну «відповідь» на «виклик» історичної ситуації виробляє «творча меншість», це є її соціальна функція. Ця «творча меншість» є носієм «життєвого пориву» як універсальної рушійної сили історії. Еліта протиставляється пасивній більшості, яку вона покликана згуртувати. При цьому на еліту випадають постійне відновлення громадського життя, реакція на нескінченні «виклики», вона мусить запобігти застійним явищам та розкладанню.

Зміст історії Тойнбі бачить у єдності людства та його гуманістичній природі.

Для філософа характерне переконання, що західна цивілізація перебуває в стані глибокої кризи, яка викликана втратою християнського фундаменту. У цей час у Європі панують постхристиянські ідеології: націоналізм, індивідуалізм, комунізм.

Чи можливий порятунок людства і західної цивілізації? Так, відповідав філософ, але тільки на базі релігії, що є однією з істотних рис людини. Однак ця релігія мусить бути новою, здатною згуртувати людство. Це має бути пантеїзм, який замінив би релігію іудео-християнського монотеїзму та постхристиянську неатеїстичну віру в науковий прогрес.

Світська філософія історії прогресистського напряму починається з епохи Відродження, коли звільнення від диктату теології у ставленні до людини і культури повною мірою виявилося і в галузі створення соціально-політичних теорій. Людина, її право на волю, щастя і рівність були проголошені вищою цінністю земного життя, а держава — тією організацією, що може її забезпечити. Тому центром соціальних теорій філософів того часу стала держава, зобов'язана забезпечити прогрес.

Це загалом стало відображенням радикального перегляду місця людини у світі. На зміну Боголюдині, людині, яка перебуває в центрі світу тільки завдяки наявності в неї божественної благодаті, приходить Людинобог — людина, яка посідає центральне місце вже за самим фактом свого існування.

Ніколо Макіавеллі (1469 — 1527) і Жап Боден (1530 — 1596), спираючись на природний характер людини, її земні інтереси і потреби, обґрунтували необхідність для розвитку суспільства сильної державної влади, у підпорядкуванні якої повинна перебувати релігія.

У руслі гуманізму в XVI ст. з'явилися утопічні вчення про соціалізм і комунізм, що відображають ідеї соціальної рівності людей, які виникли ще в період раннього християнства. Такі мотиви, зокрема, характерні для поглядів Томаса Мюнцера, Томаса Мора, Томазо Кампанели. Суть їхніх утопічних і комуністичних творів полягала в необхідності вважати головною рушійною силою історії людину, а головним змістом історії - боротьбу за справедливість і рівність. Поступово ці ідеї усе більше звільнялися від релігійного змісту, набуваючи світського характеру.

Подальший свій розвиток філософія історії, що припускає прогрес у розвитку історії, одержує у Новий час.

Англійський філософ Томас Гоббс (1588 — 1679) висунув і обґрунтував теорію «суспільного договору». У своїй праці «Левіафан» він так описує походження держави на його основі: «для встановлення спільної влади необхідно, щоб люди призначили одну людину чи збо-ри людей, які були б їхніми представниками; щоб кожна людина вважала себе довірителем стосовно усього, що носій спільноти буде робити сам чи змусить робити інших з метою збереження спільноти й безпеки, і визнав себе відповідальним за це. Це більше, ніж згода чи єдність. Це реальна єдність, втілена в одній особі за допомогою угоди, що пов'язує кожну людину з кожною іншою таким чином, ніби кожна людина сказала кожній іншій: я уповноважую чи цю людину, чи ці збори осіб і передаю їм моє право керувати собою за тієї умови, що ти в такий самий спосіб передаси їм своє право і санкціонуєш усі їхні дії. Якщо це сталося, то безліч людей, об'єднана в такий спосіб, називається державою... Таким є народження того великого Левіафана, того смертного Бога, якому ми під пануванням безсмертного Бога зобов'язані своїм миром і своїм захистом».

Отже, Гоббс прагне знайти природне пояснення походженню й існуванню суспільства і держави.

Подальший свій розвиток ця теорія отримала у працях Пьєра Гасенді, Бенедикта Спінози, Джона Локка, Жана-Жака Руссо та ін. У XVIII столітті до змісту і напряму історії почав складатися підхід, характерний для епохи Просвітництва. Зміст історії при цьому пов'язувався з прогресом людського розуму, а історія людства, таким чином, ставала сходженням щаблями прогресу.

Вольтер, як ми зазначали вище, уперше ввів термін «філософія історії». Як прихильник теорії суспільного договору він стверджував, що в основі суспільства і держави лежить мовчазна угода, що ставить за обов'язок верховній владі діяти на благо своїх підданих, гарантувати дотримання їхніх «природних» прав. Найважливішими з них, за Вольтером, є воля, рівність перед законом і право власності на результати своєї праці. Саме дотримання цих прав дає змогу говорити про прогрес. Бути вільним, на думку Вольгера, і є природним життям людини. Він розробляє і наполегливо намагається впровадити в життя концепцію «освіченого правління», де освічений монарх, спираючись на філософів, може створити для своїх підданих умови життя, гідні людини. Однак якщо монарх відкидає такий шлях перетворення суспільства «згори», то можлива революція, яку здійснить народ.

Найбільш яскравим представником французької філософії історії після Вольтера і Руссо є Жан Антуан Кондорсе (1743 — 1794), який обґрунтував погляд, що прогрес суспільства полягає в русі до істини і щастя.

Головною ідеєю основної праці Кондорсе «Історична картина прогресу людського розуму» є ідея прогресу. На його думку, розвиток людства - це процес, що відбувається під впливом причинних взаємозв'язків. Він досить різко засуджує релігію і піднімає розум людини. Саме розум, стверджує філософ, є рушійною силою людського прогресу.

Кондорсе рішуче виступав за республіканський лад на основі приватної власності. Він твердо вірив у можливості і здатність людства йти шляхом прогресу, який полягає у знищенні нерівності між націями, рівності між різними класами одного народу, а також справжнє вдосконалення людини. У своїх сподіваннях мислитель спирався на необмежені, на його погляд, здібності людини до безмежного удосконалення, запорукою чого є її розум.

Великий внесок у розвиток філософії історії здійснив німецький філософ — просвітитель Йоган Готфрід Ґердер (1744-1803). На основі вчення про розвиток у природі Ґердер у своїй роботі «Ідеї до філософії історії людства» розвинув теорію прогресу в історії, що є спробою обґрунтувати прогресивний рух людства до гуманізму, що досягається вдосконалюванням розуму і звичаїв.

Історичний розвиток, за Ґердером — це продовження попереднього космологічного процесу. Далі між людиною (мікрокосмом) і природою (макрокосмом) відбувається координований розвиток за законом аналогії. На думку філософа, стихіям ми зобов'язані усім, що нам належить. Цілком природно, що, якщо історія природи у своєму розвитку визначила історію людства, то географічне середовище виявилося ареною людської історії. Тобто Ґердер у своїй теорії ґрунтувався на географічному детермінізмі — напрямі, уперше введеному у філософію історії французьким просвітителем і філософом Шарлем Луї Монтеск'є (1689 — 1755).


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua