Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 9. ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

§ 2. Філософські проблеми періодизації історії

Три трактування цивілізації

Наприкінці XIX — початку XX століття виник новий культурологічний підхід до розуміння ходу історії. Він був розроблений у працях М. Данилевського, О. Шпенглера, пізніше А. Тойнбі. Вони висунули ідею цивілізаційної структури громадського життя. За їхніми уявленнями, основу громадського життя становлять більш-менш ізольовані один від одного «культурно-історичні типи» (Данилевський) чи «цивілізації» (Шпенглер, Тойнбі), що проходять у своєму розвитку низку послідовних стадій:

Зародження — розквіт — старіння — занепад

Для всіх цих концепцій характерні такі особливості:

- відмова від європоцентристської, однолінійної схеми прогресу суспільства;

- висновок про існування безлічі культур і цивілізацій, для яких характерна локальність і різноякісність;

- твердження про однакове значення всіх культур в історичному процесі.

Що ж таке цивілізація? Зараз це слово часто використовують, причому, не тільки як іменник, але і як прикметник, тому зрозуміло, що значень цього терміна безліч. Найпоширенішими у вітчизняних джерелах є три трактування:

- цивілізація — це синонім культури, у марксистській філософії вживається також для позначення матеріальної культури;

- рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури;

- ступінь суспільного розвитку, що йде слідом за варварством (Л. Морган, Ф. Енгельс).

До зазначених слід додати поняття, розроблені філософами XX століття:

- цивілізація — визначений ступінь розвитку культури народів і регіонів (А. Тойнбі, П. Сорокін);

- цінність усіх культур, яка має загальний характер для всіх народів (К. Ясперс);

- кінцевий момент у розвитку культури того чи іншого народу або регіону - його «захід» (О. Шпенглер);

- високий рівень матеріальної діяльності людини, знарядь праці, технології, економічних і політичних відносин та установ (М. Бердяєв, С. Булгаков).

Однак у сучасній соціальній філософії під цивілізацією частіше розуміють великомасштабну соціокультурну спільність людей і народів.

Теорія цивілізацій має безліч позитивних рис, які допомагають розкрити механізми історичного розвитку, виявити його шляхи та особливості. Її прихильники особливу увагу приділяють безперервності, еволюційності суспільного процесу. Звідси, до речі, випливає висновок про те, що революції — це вимушений, небажаний акт.

Цивілізаційний підхід допомагає побачити в історії поліваріативність, не відкидаючи деяких варіантів, що не відповідають критеріям певної культури. За його допомогою можна виділити низку соціально-культурних розходжень сучасних східної та західної цивілізацій.

Якщо послідовники К. Маркса майже цілком заперечували роль особистості в історії, мовляв, «незамінних людей немає!», то у теорії цивілізацій аналіз ролі особистісного чинника набуває особливого значення. При цьому робиться висновок, з яким важко не погодитися: в історії бувають такі періоди, коли роль однієї людини у вирішенні певних історичних проблем може бути більшою, ніж роль інших чинників, навіть узятих разом.

Але і цивілізаційний підхід до розуміння історичного процесу не позбавлений деяких недоліків. Зокрема, у ньому не враховується зв'язок між різними цивілізаціями, не осмислюється феномен повторюваності.

Які етапи в розвитку суспільства і, відповідно, типи суспільств виділяє сучасна соціально-філософська думка?

Звичайно, це: Давній світ, Середні віки, Новий і Новітній час, для кожного з яких характерний свій спосіб виробництва, тип культури і т. ін.

З цією періодизацією, виходячи із сучасних даних, не згодні насамперед багато істориків. Зокрема, відзначимо позицію французького історика Жака Ле Гофа (нар. 1924 р.), котрий у 1991 році в передмові до російського видання книги, присвяченої дослідженню середньовічної західної цивілізації, писав: «Сьогодні я наполягав би на розширенні тимчасових меж, на «довгому» Середньовіччі, що охоплює епоху, яка починається з ІІ — ІІІ-го сторіччя, пізньої Античності і не завершується Ренесансом (ХV-ХVІ ст.), зв'язок якого з Новим часом, на мій погляд, перебільшений. Середньовіччя тривало, по суті, до XVIII ст., поступово відмираючи перед обличчям Французької революції, промислового перевороту XIX ст. і великих змін століття двадцятого. Ми живемо серед останніх матеріальних та інтелектуальних залишків Середньовіччя». За всієї парадоксальності висновків Ле Гофа, він має багато прихильників, що бажають уточнити прийняту періодизацію історії суспільства. Сучасна філософська думка пішла убік укрупнення виділених етапів. Так, найбільш використовуваним у західних підручниках є підхід, коли виділяють;

— традиційне суспільство (докапіталістичне)

— капіталістичне суспільство (охоплює ранню, перехідну форму індустріального суспільства, що зародилася у XVII — XVIII ст. у Західній Європі, а також індустріальне, починаючи із середини XIX ст.),

— постіндустріальне суспільство (з 60-х рр. XX ст.).

Так, людство проходить немовби три «хвилі» цивілізації. У традиційному суспільстві переважало сільське господарство, в індустрі-альному — промисловість, у постіндустріальному — сфера послуг, у якій визначальну роль відіграє інформація.

Термін «індустріальне суспільство» з'явився у філософській літературі завдяки основоположникам соціології — О. Конту і Г. Спенсеру. Поняття «постіндустріальне суспільство» увів до наукового обігу американський учений Д. Бел. Відмінність індустріального і постіндустріального суспільств, як вважає Д. Белл, полягає в тому, що «осьовим інститутом» індустріального суспільства є приватна власність, а постіндустріального суспільства — творче знання.

Більш як третину століття була широковідомою і знайшла багатьох прихильників концепція британського вченого Болта Ростау (нар. 1916 р.), названа ним «теорією стадій економічного зростання». Ростоу виділяє п'ять «стадій» у розвитку суспільства:

— традиційне суспільство;

— стадія створення передумов для підйому;

— стадія зрушення;

— стадія зростання;

— період високого рівня масового споживання.

В. Ростоу пояснює, що в остаточному підсумку розходження між традиційним і сучасним суспільством, на його думку, полягає у тому, чи є рівень капіталовкладень низьким стосовно приросту населення. Виходячи з попередньої періодизації історії суспільства, можна зрозуміти, що таке традиційне суспільство, але інші стадії, виділені В. Ростоу, вимагають уточнення. «Суспільство в процесі переходу» — це період, коли створюються умови для «зрушення», тобто накопичуються умови, необхідні для переходу до індустріальної цивілізації. Період (стадія) зрушення — це період промислової революції, що була пов'язана зі зміною методів виробництва. Стадія зростання — «це стадія, коли економіка демонструє, що в неї є технічні і підприємницькі можливості робити, якщо не усе, то майже усе, що вона воліє робити».

«Теорія стадій економічного росту» дуже близька до розподілу всесвітньої історії на традиційне, індустріальне та постіндустріальне суспільство. Одна з причин цього полягає в тому, що в основу періодизації покладено розвиток знарядь праці.

Близькою до концепції Ростоу є теорія інформаційного суспільства американського соціолога та філософа Олвіна Тофлера (нар. 1928). Тофлер вважає, що історична еволюція не може мати лінійного характеру, вона здійснюється через конфлікти з певною періодичністю. Соціальний розвиток відбувається через взаємодію чотирьох сфер: техно-, соціо-, інфо- та психосфери, але визначальну роль відіграє перша. Зараз світ перебуває під впливом третьої хвилі технологічних і соціальних трансформацій. На відміну від індустріального суспільства, головною рушійною силою історичного процесу стає інформація, творчість та інтелектуальна технологія.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua