Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 8. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ

§ 3. Питання сенсу людського буття

Унікальність і призначення людини

Особистість невід'ємно пов'язана з унікальністю і призначенням людини. Унікальність, в перекладі з лат. «унікум», позначає щось єдине в своєму роді, виключне. Призначення — це наперед визначеність людини, її вища роль, місце в світі. Хибне, перекручене розуміння унікальності і призначення людини часто супроводжується помилковим розумінням своєї участі в тому, що відбуваєть-ся. Помилки виникають через ототожнення унікальності з претензійною значимістю, обираністю, а призначення з приреченістю, згубою. Через небажання бути «білою вороною» люди вдають, що не виділяються з загалу і невблаганно змішуються з натовпом, об'єктивно втрачаючи себе. Або навпаки, вдаючи з себе «месію», беруть на себе відповідальність керувати життєвими шляхами інших людей, автоматично знищуючи себе. Своєю чергою, незгода з визначеністю своєї долі зазвичай супроводжується свавільними діями. Підкора долі робить людину внутрішньо кволою і легкою здобиччю для маніпуляцій. І в першому, і в другому випадку крайнощі приводять людину до конформного стосунку зі світом, затуляючи її істинні здібності бути людяною, тобто моральною істотою.

Унікальність — це втілення людської здатності до трансцендування, до самотворення. Це осмислення себе «не сьогодні», проте і не потім — не колись, а завжди. Унікальність виражає невизначеність людської сутності і необхідність щомиті її стверджувати через подолання відомих накреслень себе.

Проте унікальність людини не обмежується лише її самотворенням. Оскільки людина є осердям і ядром думки, що осягає таємниці буття, вихідним пунктом при тлумаченні будь-яких філософських проблем, питання її унікальності і призначення цікавить багатьох мислителів і філософів. Так, наприклад, Протагор і М. Штірнер бачили в людині критерій істини, Л. Фейєрбах, 1. Кант, М. Унамуно, С. Франк — єдиний, універсальний і вищий предмет філософії, останню мету всієї людської думки. Філософсько-антропологічні сюжети простежуються і в християнському вченні про боголюдство, в аксіології, герменевтиці, в соціальній екології і багатьох інших соціально-філософських течіях. Всі вони так чи інакше прагнуть проникнути в таємницю людини — «вінця природи», «чуда світу», «краси всесвіту», «символічної», «релігійної», «політичної» тварини, істоти «розумної», «умілої», «діяльної», одним словом самої унікальної і загадкової з усіх унікальних і малорозгаданих. Проте сказане не виключає того, що на тлі філософського антропоцентризму є й інші погляди на людину, в яких традиційні філософські уявлення про унікальність людини, його близькості до Бога визначаються як міф чи вигадка. Особливо характерним в цьому плані є погляд Ф. Ніцше, який бачив у людині деградовану, біологічно збиткову тварину, «хворобу Землі», правила життєдіяльності якої зрослися з законами жахливого сну.

Множинність образів людини, їхня безмірна складність і невичерпність зумовили значні труднощі в філософському осягненні, в адекватно-дійсному віддзеркаленні людини. Та все ж таки буття людини — унікальне.

Унікальність людського існування полягає у поєднанні та взаємодії трьох буттєвих вимірів — біологічного, соціального та індивідуального.

Людина народжується як біологічна істота. Основна функція будь-якої біосистеми (її специфічне відношення до навколишнього середовища) — це адаптація, пристосування до змінних умов існування. На цьому рівні людина є біологічним індивідом, представником виду homo sapiens.

Друге народження людини є результатом соціалізації. Людина постає як нормальний член суспільства, який здатний до виконання соціальних ролей. Основна функція будь-якої соціальної системи (її специфічний спосіб відношення до світу) — це перетворення світу на основі власного вибору. На цьому соціологічному рівні людина постає як особистість у вузькому соціологічному значенні цього слова, тобто як індивід, який інтеріоризував суспільні відносини, що були задані на «вході» з набутими властивостями для виконання соціальних ролей «на виході».

В індивідуальності є своя неповторність, що характеризує особливий внутрішній світ людини, утворений унаслідок взаємодії його біологічних задатків і впливу соціальних умов життя. Але який власний спосіб існування цього внутрішнього життя? Чи можна вважати, що наша психологія є лише функцією соціального і біологічного, а її власна функція зводиться до вироблення адекватних програмбіологічної і соціальної поведінки? Генетично це так. Проте третє народження відбувається тоді, коли внутрішнє психічне життя із засобу переростає у самоцінність, і людина творить, мріє, переживає, згадує, медитує і т.д. не лише тому, що це дає їй змогу стати більш здоровою і успішно перетворювати світ, а й тому, що це все стає вищою необхідністю людини. На психологічному рівні функція людини — самоцінне внутрішнє духовне життя.

Отже, цілісність і унікальність людини полягає в єдності біологічно здорового індивіда, відповідального і надійного члена суспільства, та індивідуальності, націленої на самоцінну духовність.

Призначення є втіленням людського сенсу. Це осмисленість того, що відбувається, яка пронизує позитивним, належним. Призначення — це споконвічний сенс людини бути. І бути динамічною, інтегративною, а не відбувати життя. При цьому призначення - це не відносний сенс, адже несе крізь себе апріорну налаштованість, прагнення людини бути прямим учасником, особливим, неповторним носієм сенсу. Призначення — це моральний процес усвідомлення Абсолюту і торкається аксіологічного аспекту сенсу. Тому істинне призначення людини — жити і всім життям спрямовуватись до добра. Через своє життя, саме своїм життям людина пізнає себе і світ, стверджує майбуття.

Призначення людини як шлях до належного не дається їй раз і назавжди, а є що миттєвим зусиллям укріплювати своє духовне начало. Доля людини — це досконале прагнення недосконалого. Граничний, остаточний момент відкриття свого місця в світі і відповідний (конструктивний) образ діла людини. Призначення, як одкровення сенсу, втілення неможливого — є доброчесністю. Воно стверджує божественне начало в людині і, огортаючи собою марноту, виступає шляхом її подолання.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua