Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія посібник

Тема 8. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ

§ 2. Про сутність та існування людини

Людина і особистість

Акт самотворення, який робить людину особистістю, — це не низка оперативних, таємничих характеристик, які підносять людину в ранг виключної істоти, а просякнутість живим почуттям неосяжного, що представляє людину незбагненою істотою. Особистість, з лат. «persona», позначає в європейській культурі людину, що виконує певну роль щодо інших осіб, а згідно з християнською традицією, людину як образ Божий, вільну, розумну істоту, що має джерело свого існування не в собі, а в Бозі. Згідно з нормативним визначенням особистість - аспект внутрішнього світу людини, що характеризується унікальністю та відкритістю. В сучасній антропології виділяють два базові типи визначення особистості: персоналістичний підхід та імперсоналістичний. Перший схильний вбачати, що особистість людини полягає в свободі, що немає укоріненості в її природі. Персоналісти вважають, що людина є щось унікальне, що виявляється у творчому бутті. Виходить, що не кожна людина особистість. Другий підхід стверджує, що особистість - відображення суспільного життя, або сукупність усіх суспільних відносин (Маркс), або індивідуальне буття суспільних відносин (Дюркгейм). Імперсоналісти вважають, що кожна людина — особистість з винесеним поза себе джерелом існування. Приватне життя стає несуттєвим.

Точне розуміння особистості можливе через опис співвідношень індивіда — індивідуальності — особистості.

Індивід (індивідуум) — це окрема людина, частина природи, суспільства. Визначальним для індивіда є тілесно-натуралістичне начало. Індивід є «частиною виду» (Бердяєв) і здійснює себе лише як родова істота. Він ніколи не говорить від себе і є «тілоподібним» (Лосєв). Тому індивіда, через належність масовій свідомості, можна визначити як звичайну істоту.

Індивідуальність — поняття, в якому фіксується індивідуально-суб'єктивне, внутрішній стан людини. Індивідуальність — це насамперед те, що відрізняє одну людину від іншої зсередини. Це явлення душі, «зародок безкінечності» (Ляйбніц). Через невдоволення собою як частиною світу виникає потреба вийти за межі обмеженого, емпіричного світу у світ вічності, і так народжується індивідуальність. Людина як індивідуальність опиняється між земним і надземним, тілесним і духовним і визначається як почуття розмежованості, конфронтації, а разом з тим як феномен самотності. Це дає змогу стверджувати, що людина в межах індивідуальності - трагічна істота. Трагічне підносить людину над загальним, родовим, об'єктивованим світом і прояснює її мужність (Ібсен).

Особистість — передусім наділяє людину духовною сутністю. Особистість не перемінний пошук своїх підвалин, а наперед встановлене діяння на власній підставі, висока якість людини, в якій відображається образ і подоба Божа (Мень). Особистість формується відразу, повністю, без змістовних вимірів людини, тому її неможливо порівнювати, підміняти. Точно говорячи, особистість не виховують інші люди, в ній є самовизначення і самозростання (Бердяєв). Здатність впорядковувати світ (творити його) наявна в людині сама собою.

Через те, що особистості неможливо навчити не випливає, що споконвічна сутність людини оманлива, агресивна чи нахабна. Людина просто сама вміє бути особистістю, повноцінною істотою, яка є розумною, бо пізнає світ не хаотично, не інстинктивно, а на підставі абсолютного закону, тобто зв'язуючи звичне з незвичним природно, безпосередньо. Опора на абсолютне в собі дає здатність осмислювати те, що відбувається, належно, тобто так, як здатна тільки людина — автономно, від себе, а отже, морально. Це підтверджує позитивність, доброчинність спрямувань людини, яка на певних етапах становлення діє активно, несвідомо, недоладно, проте постійно звільняється від свого явного, умовного пошуку і змінює світ абсолютно.

Буття особистості відображає не тільки унікальність, а ще й призначення людини, її сенс, трансцендентальний горизонт. Ствердженням особистості є прорив причинно-наслідкового зв'язку звичайного світу. Особистість, як «внесення в світ новизни» (Бердяєв) на підставі естетичного почуття безкінечності долає стан трагічності і виходить в структуру прекрасного, доброчинного. В такий спосіб виконує божественне призначення і діє як помазаник Божий, реалізовує безсмертну справу. Особистість визначає людину як прекрасну, вселенсько-врівноважену, доброчинну істоту.

Особистість — це символ таїни людської сутності. Особистість ніколи не є результатом творчих здібностей людини, вона є умовою, простором здобуванням сенсу, намаганням не втратити себе, «збутися» (Табачковський), спромогтися бути собою. Особистість — це своєрідне місце для зберігання належного, могутнього для наступників без ознак, натяків, позначок на місцезнаходження головного скарбу людини. Тому особистість не дається і не приходить за покликом душі, вона завойовується безупинним і однорідним прагненням віддавати себе Іншому і так творити себе, як світову реальність.

Особистість, не маючи відношення до поглинання, безальтернативно спрямовує людину на дух і, покладаючи її проти наявного світу, з'єднує з Вищим світом. Це, з одного боку, обертає людину не противсіх, а лицем до всіх, а з іншого - звільняє людину від марноти, порожняви, роблячи «все» її первинним ціннісним орієнтиром. Сказане сигналізує про внутрішній світ особистості, чи то її образ, як завершений і самобутній досвід (лик), подолати який неможливо через власну само-достатність, креативність через послідовне віднесення у майбуття.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua