Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія світ людини

Антропологічні ідеї та тенденції розвитку в історії західноєвропейської філософії

Класична і післякласична філософська антропологія
Фейєрбахом завершується класична філософія і починається післякласична. Для розуміння останньої важливо знати, чим нова епоха різниться від попередньої. Перший, хто поставив завдання визначити загальну її характеристику, був слов'янофіл І. В. Киреєвський.

На його думку, основна особливість XIX століття полягає в зближенні духу з дійсністю. В людині починають переважати такі якості, як "холодність, прозаїзм, позитивність і взагалі потяг до практичної діяльності". Потяг до життя спостерігається в поезії, науках, філософії. "Така ж потреба зближення з життям помітна й у світі європейської освіти. Всюди панує напрям суто практичний та діяльно позитивний. Всюди справа бере гору над системою, сутність над формою, зміст над умоглядністю. Життя й суспільство стають прямішими та простішими в своїх відносинах, яснішими й природнішими у своїх вимогах". Головний характер просвіти в Європі був раніш "поперемінно поетичний, історичний, художній, філософічний, і лише в наш час міг стати суто практичним. Людина нашого часу вже не дивиться на життя як на просту умову духовного розвитку; але вбачає в ньому і засіб, і мету буття, верхівку й корінь усіх галузей розумової та сердечної освіти".

До цього слід додати й інший фактор: класична "філософія розуму" була абстрактною. Реалізація "розуму" внаслідок французької революції 1789—1793 років засвідчила його обмеженість, він, як у науці, так і в житті, втратив кредит. Почалася всебічна критика розуму, вироблення нових засад світогляду, які й визначили всю післякласичну думку взагалі і тлумачення людини зокрема не лише в XIX, але й у XX столітті.

Така критика здійснювалася у кількох напрямах. По-перше, розум поступився місцем несвідомим шарам людської істоти (передусім волі). По-друге, системи й будь-які загальності поступилися місцем перед індивідуальною людською істотою, особистістю. По-третє, умоглядне філософування потіснила позитивна філософія, людська практика тощо. Перший напрям почав формуватися ще у Ф. Шеллінга: несвідома діяльність є одним з основних уявлень у його "Системі трансцендентального ідеалізму" (1800), хоча й урівноважується діяльністю свідомою; 1809 року Шеллінг дійшов висновку, що в людині міститься вся міць темного начала і в ній же — вся сила світла ("Філософські дослідження про сутність людської свободи"). А 1818 року з'явилася праця А. Шопенгауера "Світ як воля й уявлення", в якій світле начало в світі та к людині було відкинуте, їх основним визначенням стала темна воля до життя. Ця ідея знайшла продовження у «Філософії несвідомого» Е. Гартмана (1869), в психоаналізі 3. Фрейда (1856—1939), у вченні про архетипи К. Юнга (1875-1961). Ф. Ніцше (1844-1900) перетворив "волю до життя" на "волю до влади" і започаткував парадигму бачення світу і людини, яка виявилася пророчою, розквітла в філософії, художній літературі (Ібсен, Достоєвський) і в тоталітарній соціально-політичній практиці й теорії.

Що дала така переорієнтація філософії для розвитку філософської антропології? Перелічимо найважливіше: 1) ескіз її в працях Шеллінга, побудований на понятті "темного та світлого начал"; 2) "песимістичний гуманізм" Шопенгауера; 3) вчення марксизму, антагоністичного стосовно розуму просвітників та орієнтованого на волю — предметно-практичну й революційну діяльність; 4) ніцшеанська антропологія з її основним принципом "волі до влади"; 5) політична антропологія тоталітаризму XX століття.

Другий напрям післякласичної філософії започатковано С. К'єркегором (1813—1855). Найбільшого розвитку він набуває у XX столітті у так званій філософії існування. В Росії її уособлюють Л. Шестов і М. Бердяев, у Німеччині — М. Гайдеггер, К. Ясперс, М. Бубер, у Франції — Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, Г. Мерло-Понті, А. Камю та інші. Близьким до екзистенціалізму є релігійно-філософський напрям персоналізму (Е. Муньє, Ж. Лакруа), німецької діалектичної теології (К. Барт, П. Тілліх, Р. Бультман).

Третій напрям критики німецької класичної філософії — критицизм щодо її "відірваності" від життя, позитивного пізнання, практики. Такий критицизм притаманний позитивізмові О. Канта і Г. Спенсера; філософії життя Г. Зіммеля, В. Дільтея, А. Бергсона, "раціовіталізмові" X. Ортеги-і-Гассета та іншим; найрадикальніша переорієнтація на практичну діяльність властива марксизмові. Симптоматична також думка Ф. Енгельса, що з усієї попередньої філософії самостійне існування зберігає лише вчення про мислення та його закони — формальна логіка та діалектика; все інше входить до позитивної науки про природу й історію. Певну схожість можна побачити й у концепціях Г. Ріккерта та В. Віндельбанда, які на місце філософії історії ставлять теорію історичного пізнання. Всі ці течії багато в чому перегукуються, бо відображають певну своєрідну епоху, водночас багато чим і різняться.

Що це дало нового для людинознавчих досліджень? Була створена антропологія як природнича наука. Творцями її стали К. Фохт ("Людина і місце її в природі"), Ч. Дарвін ("Походження людини і статевий добір", 1871), Е. Геккель ("Походження людини").

За аналогією з біологічною, або природничою, антропологією виникла історична антропологія. Ще німецький романтик Ф. Новаліс називав історію прикладною антропологією. Вона має давню традицію, починаючи з опису й пізнання різних народів у стародавніх істориків та письменників. Епоха великих географічних відкриттів стала також відкриттям нових людей, народів, культур. Це не могло не вплинути на уявлення про природний стан суспільства, про природну людину, релігію, право, їхній зв'язок з цивілізацією — йдеться про систему поглядів історико-антропологічного і філософсько-антропологічного спрямування. У XIX столітті на окресленому ґрунті виникає антропологія типу Е. Тейлора ("Первісна культура", 1871); "Антропологія (вступ до вивчення людини і цивілізації)", 1881), Д. Фрезера ("Золота гілка") та інші.

"Критика історичного розуму" (скористаємося назвою твору В. Дільтея) стала також певним витлумаченням людини, яка в пізнанні, спілкуванні спирається на переживання і вживання, а не на чистий розум.
Яскраві елементи історичної антропології знаходимо у К. Маркса, особливо в його ранніх творах, де відчутний вплив Фейєрбаха.
Значного розвитку набула історична антропологія у працях М. Блока (1886—1944) та заснованої ним з Л. Февром історичної школи ("Школи анналів") в 1929 році. Її імперативом є писати історію, в якій діють живі люди, а не схеми й манекени.

Особливий статус у післякласичній філософії має філософська антропологія, створена зусиллями М. Шелера, X. Плеснера, А. Гелена. Шелер розробив програму, в якій передбачав розгорнути філософське вивчення людини у всій повноті її буття, реалізуючи для цього ідеал синтезу конкретного знання з філософським осягненням. Цей синтез виражено вже назвами основних творів мислителів: "Становище людини в космосі" (1928) Шелера, "Ступені органічного й людина" (1928) Плеснера, "Людина. Її природа і становище у світі" (1940) Гелена.

Всі вони були противниками німецької традиції метафізичної спекуляції, намагалися розробити вчення про людину, які б спиралися на спеціально-наукові спостереження. Шелер при цьому виходив з "відкритості людини світові" — не закріпленості її в будь-якому навколишньому середовищі; Плеснер вбачав особливість людини в її ексцентричності (знання людиною себе як центру та водночас перебування поза собою); Гелен — розглядав її, услід за Гердером та Ніцше, як недостатню й невстановлену істоту. З цих особливостей, кожний по-своєму, вони й виводили весь світ людини, її життєдіяльність, культуру тощо. Тому філософська антропологія не є "чисто" філософською наукою, а певним синтезом її зі здобутками природничо-наукового, особливо біологічного знання.

Цією спрямованістю на конкретну живу людину пояснюється критичне ставлення одного із засновників філософської антропології до М. Гайдеггера, "Буття і час" (1927) якого є філософською аналітикою людини. Плеснер вважав, що "немає шляху від Гайдеггера до філософської антропології". Відмінність і справді чимала, бо вчення Шелера та інших поіменовують також філософсько-біологічною антропологією. У Гайдеггера ж — це суто філософське бачення людини.

Завершуючи дану лекцію, зазначимо, що всі форми і види антропологічних пошуків на своєму місці і в певному зв'язку мають сенс і значення, бо кожна з них досліджує якісно вельми істотні, дійсні властивості людини, а найповніше уявлення про людину дає вся сукупність антропологічних учень.

Висновки
В історії західноєвропейської думки з антропологічної точки зору можна виокремити три періоди: філософія розуму, пізнання й свідомості — від античності до Гегеля включно; період позитивізму, марксизму, філософії життя — з 30-х років XIX століття; період філософсько-біологічної та власне філософської антропології — у 20-х роках XX століття.

Загальною тенденцією, або закономірністю першого періоду є рух від філософії природи до філософії людини і навпаки. Протягом історії склалася певна система у вигляді енциклопедії філософських наук. Функція вчення про людину належала різним з них — етиці, історії та філософії історії, історичній та етнічній, біологічній антропології тощо.

До німецької класичної філософії основною з них була наука про мораль, яка містила низку наук про дух. У Канта й Гегеля мораль уперше відокремлено від інших духовних сфер і, окрім того, тут виділено антропологію як дисципліну, що стає у Фейєрбаха серцевиною філософії. Саме тому Фейєрбах є "перехідною ланкою" від класичної до після класичної філософії.

На кожному з етапів сформувалися свої ідеї та принципи, які в сумі, в сукупності, з різних сторін і всебічно розкривають людську істоту: ідеї доброчесності та щастя, ідея розуму як визначального в пізнанні та діяльності, принципи волі до життя й волі до влади, людини як частини природи і т. д.

У загально-світоглядному відношенні переломною стала епоха Відродження, коли сформувався принцип антропоцентризму, притаманний також світо відношенню сучасної людини.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua