Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія світ людини

Антропологічні ідеї та тенденції розвитку в історії західноєвропейської філософії

Філософські науки про людину. Основні засади, ідеї та принципи
Гуманістичний аспект філософського знання знайшов яскравий вияв у його структурі та в історичній зміні такої структури, яка складається з центру й периферії, а елементи останньої утворюють певні науки. В античному світі до центру належала метафізика, а до периферії — логіка, психологія, етика, естетика, політика, економіка. Вони мали назву «філософських наук». Згодом сюди приєдналися антропологія, феноменологія, філософія права, філософія історії. Так виникла розгалужена «Енциклопедія філософських наук» Гегеля, в якій місце метафізики посіла «Наука логіки» — перша частина «Енциклопедії», другою стала «Філософія природи», третьою — «Філософія духу». Остання була послідовним розкриттям властивостей і особливостей людини, хоча й у перевернутому вигляді: в реальній людині дух є її властивістю, у Гегеля ж навпаки: абсолютний дух є субстанцією, основою всієї дійсності, людина ж — її проявом, акциденцією. Оскільки окремі філософські науки були науками про людину, можна побачити, які з них на тому чи іншому етапі розвитку філософії несли переважмо антропологічне навантаження.

У греко-римській філософії такою наукою є етика — вчення про мораль. Першим виокремив її саме як науку Аристотель. Можна сказати, що він створив її, як і логіку, метафізику та деякі інші науки. Аристотель пропонує досить розгалужену класифікацію наук і обґрунтовує місце в ній етики. Він розподілив усі різновиди знання (epis- teme) на три групи: теоретичні (умоглядні), практичні і творчі. До перших належали «перша філософія», математика і фізика; до других — етика й політика, до третіх — мистецтва, ремесла й прикладні науки. Він перший дав класичне визначення людини як соціально-політичної (полісної) істоти. Етика й політика і вивчають людину — або як окрему особу, або як громадянина: в обох випадках їхнє завдання аналогічне — виховання доброчесності та формування звички жити доброчесно для досягнення індивідуального і суспільного щастя. Він вважав, що поліс — найвища форма об'єднання людей, яка сприяє досягненню щастя, тобто життя, узгодженого з доброчесністю. Остання — основна категорія і в етиці, і в політиці Аристотеля, тому моральна точка зору має тут велике значення і для сфери політики.

Внаслідок цього класифікація наук Аристотеля була спрощена і зведена до трьох основних: фізики, етики і логіки (або діалектики). Діоген Лаертський бачив різновиди цієї тріади у Платона й Аристотеля, Епікура і стоїків. Тому сам Діоген цей потрійний поділ вважає універсальним: «одні філософи називаються фізиками — за вивчення природи; другі — етиками, за міркування про звичаї; треті — діалектиками, за хитросплетіння речей. Фізика, етика й діалектика суть три частини філософії; фізика вчить про світ і про все, що в ньому міститься; етика — про життя і властивості людини; діалектику ж цікавлять доводи і для фізики, і для етики. До Архелая (включно) існував лише один рід — фізика; від Сократа ... бере початок етика; від Зенона Елейського — діалектика». Це — загальний поділ, а, починаючи зі стоїків, Діоген Лаертський його конкретизує як поділ на фізику, етику й логіку, причому залежно від наукових інтересів, одні мислителі ставили на перше місце логіку, інші — фізику, ще інші — етику.

Але в усіх випадках видно, що етика вивчає життя людини та її властивості, а відтак є антропологічною дисципліною.
Надалі відбувається посилення даної тенденції. Це можна бачити в давньоримській філософії, на прикладі найбільш видатних її представників — Цицерона, Епіктета, Марка Аврелія. В середньовіччі моральна форма духовності стає одним з основних компонентів цілого світогляду — релігійного, з його центральними категоріями добра та зла, уособленими в образах Бога та диявола, а через релігійне світобачення мораль набуває онтологічного значення. Розуміння пізнання, об'єктивної дійсності, людини — все набуває моральнісного змісту й забарвлення. Вище ми вже підкреслювали, що це не випадково, позаяк кореляція «людина — Бог» стає тут основною, людина не існує без Бога і Бог втрачає сенс існування без людини. Мораль постає як суттєвий зміст релігії.

Водночас вони не тотожні, як видно з попередніх стадій розвитку і з наступного поступу пізнання людини. Щоб фіксувати таку двоїстість, слід визначати розглядуваний феномен як релігійно-моральнісний. Домінуючою формою свідомості середньовіччя є релігія, і, отже, особливим видом знання про людину буде релігійна або релігійно-моральна антропологія, на відміну від власне моральної антропології в античності.

Мораль залишається основною антропологічною наукою і в добу Відродження, хоча й зазнає істотних змін. Збереження моральної настановленості пояснюється трьома обставинами. По-перше, відбувається засвоєння стародавньої культури, перш за все, її гуманістичних розділів, звідки й «гуманізм» як назва світогляду й самого часу. По-друге, зберігаються моральні надбання середньовіччя, бо релігія в цілому не відкидається, а переосмислюється. По-третє, зростає значущість людини у світогляді, відповідно зростає значення галузі знання, яка традиційно була знанням про людину, тобто етики.

Що стосується змін, то вони є такими. Насамперед, це зміна самої загальної парадигми світогляду: релігійний геоцентризм поступається місцем антропоцентризму. При цьому Бог не відкидається, а отримує новий ціннісний зміст, стає мірилом величі людини. Остання завдяки своїй необмеженій здатності до пізнання світу і творчій діяльності може стати сумірною Богові, піднестися до його рівня. Водночас виникає інше ставлення до природи як до прекрасного і величного творіння Бога, загалом культ природи як феномена естетичного, до прикрашання й удосконалення якого стає причетною і людина. Це одночасно підносить і Бога й людину, але відбувається переорієнтація в їхньому осмисленні: якщо в середні віки людина була образом Божим, то тепер, навпаки, скоріше Бог є образом людини. Тому світогляд Відродження двоїстий, так би мовити, двоцентровий; саме такий сенс має ідея про сумірність Бога і природи.

З іншого боку, етика, яка залишалася основною гуманітарною й антропологічною наукою і в епоху Відродження, значно розширюється та поглиблюється. Вона обіймає не лише загально-філософську теорію моралі, а й так звану «громадянську етику», яка виникла внаслідок створення і розвитку нових, ранньокапіталістичних форм суспільного життя в містах Італії XIV — XV століть. Оскільки ж дана епоха була надзвичайно динамічною й новою за змістом, суспільний поступ став предметом спеціального дослідження: з'являються історичні твори Л. Бруні, П. Браччоліні, Н. Мак'явеллі, Г. Гвіччардіні, в яких розроблялися морально-політичні концепції. Нарешті, поряд з такими історичними розвідками виникла зовсім інша наука — філософія історії, засновником якої став італійський мислитель Дж. Віко (1668—1744), останній представник Відродження. Його «Нова наука про загальну природу націй» вийшла першим друком 1725 року.

Отже, ми бачимо, що питома вага філософських досліджень людини значно зростає порівняно з попередніми епохами — античністю і середньовіччям. Звернімо увагу на такий факт: в античності етика й політика як науки про людину були тісно пов'язані, але історія чи історіографія стояли осторонь. В епоху ж Відродження історична наука входить у розширене коло моральних наук, а гуманітарні студії (studia humanitatis) містили риторику, мовознавство та інші науки. Зазначені студії були назвою розширеного варіанта етики Відродження, об'єднували в собі антропологічні знання епохи.

З переходом до Нового часу повторюється рух від природи до людини, притаманний античності. Головні твори стародавніх мислителів мали, як правило, назву "Про природу". В них викладалися натурфілософські ідеї та вчення. Аналогічне спостерігаємо і тепер. У "Діалозі про дві найголовніші системи світу — Птолемееву і Копернікову" (1632) Г. Галілея, в "Трактаті про світ" Р. Декарта та інших творах основним об'єктом пізнання стає природа. Але оскільки йдеться про наукове її пізнання, а для нього потрібні відповідні методи, то найпершою майже для всіх філософів Нового часу стає проблема методу. За нею — природа, надалі — співвідношення "людина — природа". В загальному вигляді антропологія, вчення про людину, стає наслідком розвитку наукового природознавства. Людина лише поступово стає об'єктом природничо-наукових досліджень. На початку вони незначні, й тому Р. Декарт в своєму "Міркуванні про метод" (1637) у розділі "Порядок фізичних питань" зауважує: "Від опису тіл неживих і рослин я перейшов до опису тварин і особливо людей. Але, оскільки я не мав ще достатніх пізнань, щоб говорити про це таким же чином, як і про інше, тобто логічно, виводячи наслідки з причин та показуючи, з яких зачатків і яким чином повинна створювати їх природа, я обмежився припущенням, що Бог створив тіло людини цілком подібним до нашого...". Тобто в питанні походження людини він прийняв релігійну точку зору.

Це було надолужено наступними філософами. Першими творами Т. Гоббса стали "Людська природа" і "Про політичне тіло" (1650), а вся його система складається з трьох частин: "Про тіло" (1655), "Про людину" (1658), "Про громадянина" (1642). Основний твір Б. Спінози "Етика" (1675) присвячений переважно людині, діяльність, властивості й призначення якої виводяться із загально-філософського вчення про субстанцію, атрибути й модуси, афекти, рабство і свободу людини. Добре відомо, що людина є головним предметом філософських роздумів Б. Паскаля (1623—1662).

Основною тенденцією стає, особливо у XVIП столітті в творах Гольбаха, Гельвеція, Ламетрі та інших, розгляд людини як природної істоти, що існує в природі, підпорядкована її законам, не може звільнитися від неї, не може — навіть у душі — вийти з природи. Людина постає переважно як фізична, матеріальна істота, духовна ж людина — похідна від неї. Тут ми маємо природничо-наукову антропологію, яка визначається розвитком класичної механіки, фізики, інших природничих наук.

Термінологічно ж продовжують панувати мораль, етика. "Мало існує наук, які б не мали відношення до етики", — писав К. А. Гельвецій7. Гольбах називає свій головний твір "Система природи, або про закони світу фізичного і світу морального", останній — це людський світ. У XVIII столітті етику розуміють так само широко, як і в XVII столітті Спіноза. Тому протягом багатьох століть не поставала проблема специфічності моралі — це пояснюється тим, що вона виконувала функції антропології, загальної філософії людини. До неї зараховують і психологію, механіку поведінки особи, етико — політичні принципи побудови суспільства, інші галузі знання.

Термінологічне оформлення розглядуваної науки про людину сталося в німецькій класичній філософії, у І. Канта, Г. Гегеля та Л. Фейєрбаха.
Протягом багатьох років І. Кант читав курс лекцій, а 1798 року видав їх під назвою "Антропологія з прагматичної точки зору". Вона складається з двох частин: "Антропологічної дидактики" та "Антропологічної характеристики". Першу присвячено розглядові всіх тих трьох здібностей, які становлять зміст трьох "Критик" — пізнавальної (розсудок, здатність судження, розум), задоволення й незадоволення, здатності бажання. Друга частина відсутня у всіх трьох критиках і звичайно входить до психології особи або психології народів. Усі перелічені здібності аналізуються під зовсім іншим кутом зору, ніж у "Критиках", які містять теоретичну філософію Канта: "Антропологія" — то популярна, емпірична філософія людини. Людини в її повсякденному житті, роботі, у спілкуванні з іншими людьми, в її зусиллях, спрямованих на виховання себе й інших, людини, що пізнає, бажає, зазнає вдоволення чи невдоволення.

Щодо місця антропології в своїй системі Кант висловився так: "Відповідно до давно наміченого мною плану роботи в галузі чистої філософії мені належало вирішити три завдання: 1) що я можу знати? (Метафізика); 2) що мені належить робити? (Мораль); 3) на що я смію сподіватися? (Релігія); за цим мало постати четверте завдання: що таке людина? (Антропологія; з цього предмета я вже понад 20 літ щорічно читаю курс). У відповідній праці "Релігія у межах самого розуму" я намагався вирішити третє завдання мого плану". В "Логіці" Кант, перелічивши чотири питання і науки, що їм відповідають, робить висновок: "Але по суті все це можна було б звести до антропології, бо три перші питання належать до останнього"'. Таким чином, антропологія у Канта є основною філософською наукою, а інші "по суті" зводяться до неї.

Якщо виходити з чотирьох питань Канта і його творів, що на них відповідають, то філософська антропологія Канта надзвичайно оригінальна. Коли обмежитися лише четвертою працею, ця оригінальність значно менша: "Антропологія з прагматичної точки зору" за матеріалом — твір переважно психологічний і суттєво не різниться від такого твору, як "Про людину" Гельвеція. Кант лише заднім числом усвідомив значення четвертого питання — про людину — і не встиг розробити його як частину своєї і трансцендентальної філософії.

Але він має великі заслуги принаймні в розробці філософії людини. З одного боку, Кант уперше відокремив антропологію від моралі. Це видно з того, що її викладено в окремому творі, тоді як мораль — у "Критиці практичного розуму". З іншого боку, якщо, на думку Канта, перші три питання й твори, що їм відповідають, можна звести до питання "що таке людина", то антропологія стає більш широкою та власне філософською наукою, оскільки і пізнання ("Критику чистого розуму"), і мораль він аналізує як філософські науки та з філософської точки зору. Остання є провідною і в третій критиці, предмет якої — теорія доцільності технічної діяльності й мистецтва. Про це свідчить також той факт, що Кант розрізняв два види антропології: фізіологічну та прагматичну. Перша розглядає здібності людини залежно від природи, друга аналізує їх такими, які вони є в повсякденному, практичному житті. Об'єктом Кантового дослідження є саме остання, прагматична антропологія. Вона, а не природничо-наукова, фізіологічна антропологія, становить частину його філософії.

Філософською дисципліною є "Антропологія" Гегеля — перша частина його "Філософії духу" (1817). Гегель розглядає антропологію як науку про здібності людини, котрі визначаються природою. Сукупність їх він називає душею. "Початок нашого розгляду повинен складати безпосередній дух; але це є природний дух, душа... Ми маємо... починати з духу, який ще полонений природою, ще пов'язаний зі своєю тілесністю... Ця основа людини є предметом антропології". Інші форми духу вивчаються феноменологією, психологією, мораллю і правом тощо, вони розвинуті й менше залежать від природи, а, навпаки, стоять в опозиції до неї. Але всі вони притаманні людині, тому "Філософія духу" — розгалужена система антропології. Власне ж "Антропологія" є лише її частиною, чи фрагментом. Проте важливо, що Гегель відокремив її від інших людинознавчих наук, виявив її загально-філософський зміст. Її специфічний об'єкт — співвідношення душі й тіла, а це генетично найпростіша форма одного з основних фундаментальних питань філософії — питання про співвідношення фізичного (природного) та духовного.

Завершенням антропологічних уподобань німецької класичної філософії стало вчення Л. Фейєрбаха (1804— 1874). Він уперше сформулював одну з основних тенденцій розвитку новочасової філософії: "Завдання Нового часу — перетворення теології на антропологію". Фейєрбах виокремлює два його етапи: 1) перетворення Бога на розум; 2) перетворення розуму на людину. Перше чиниться від Декарта до Гегеля. Друге здійснює Фейєрбах після 1839 року, коли пориває з ідеалізмом. Його вчення — не лише завершення німецької класичної, але й усієї новочасової філософії.

Принципами вчення Фейєрбаха стали положення: "таїна теології є антропологія" та "ідеалістична філософія є раціоналізована теологія". Зміст ідеалізму й релігії — той самий, антропологічний, хоча форма їхня відмінна: поняття й фантастичні образи. Переосмислюючи цей зміст, отримуємо вчення про людину.

За своїм походженням антропологія Фейєрбаха є філософською дисципліною. Вона виникає внаслідок розвінчання релігії та ідеалізму, з їхнього змісту, очищеного від різних нашарувань. Це різнить Фейєрбаха від попередніх мислителів, у яких антропологічні уявлення ґрунтувалися на матеріалі психології, фізіології, механіки та інших спеціальних галузей знання. Дані таких наук він використовував, але своє вчення про людину свідомо виводив із форм світогляду — релігії та філософії. Тому в нього "антропологія" — синонім нової філософії взагалі, інша назва для неї. Поняття "ідеалізм", "матеріалізм" та інші крайнощі він заперечує.

Виникнення антропології з теології пояснює живучість останньої. Сам Фейєрбах намагався створити нову релігію, принцип якої: "людина людині — Бог", а їхній головний зв'язок — любов. Ще один його принцип "Я і Ти" — діалог, діалогічна діалектика, яку він обґрунтував на противагу монологічній діалектиці Гегеля. Цей принцип пізніше дуже плідно використано в "діалогічній антропології" М. Бубера.

Окреслене виникнення антропології з теології засвідчує ту обставину, що релігія за своїм змістом, почасти прихованим, є антропологією. Такою ж є філософія: кореляція "природа — дух" найбільш розвинута саме в людині. Такий органічний зв'язок релігії, філософії, антропології вияскравлює цікаву обставину: розвиток антропології не знімає існування двох перших. На всі ці форми уявлень про людину є практичний попит. Для освіченої людини філософія відіграє таку ж саму роль, як для неосвіченої — релігія. В обох випадках — той самий антропологічний зміст, але в різних формах. В релігію вірять не стільки тому, що вона вчить про Бога, скільки тому, що вона вчить про людину. Та й сам Бог, вважав Фейєрбах, — то людина, але абсолютизована.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua