Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія світ людини

Метафізична та постметафізична доба у європейській гуманістиці

Становлення метафізичної парадигми європейської культури
Питання історичної долі людини, її буттєвої закоріненості й перспективи пронизують усю європейську культурну традицію. Коли ж говорити про теоретичний бік справи, то тут виникає питання буттєвого статусу та буттєвої визначеності людського розуму, питання про інтелект як спосіб самовизначення людини у світі. Це питання має кілька зрізів. Центральний із них — про онтологічні підвалини людського існування, у центрі якого — питання про метафізичне обґрунтування способу людського буття.

Буття тут розуміється не як сукупність речей і процесів, а в його значущості для людини — як те у речах, процесах і подіях, що є сенсоутворюючим, що наповнює життя людини смислом і робить її діяльність і поведінку розважливою і вмотивованою.

Початок епохи метафізики датується філософією Сократа і появою творів Платона й Аристотеля. Проте і до-сократична філософія не оминала питання про буття як буття людини. Просто вона підходила до цього питання по-іншому. Йшлося про те, що вищою цінністю для людини є не розум у його чистому, спрямованому на прояснення граничних засад людського існування вигляді, не свідомість, логос як єдність слова і смислу, а інтелект, занурений у буттєву сферу як складову самого виру життя. До сократична філософська думка виходила в осмисленні сенсу і вищих цінностей людського буття із руху за схемою: від життя, його бурхливого потоку та його переживання — до інтелекту, котрий вписаний у цей потік і спирається на інстинкт життя. Лише на такій основі відбувається просування людини до відчуття повноти щастя. Відповідно розміреність, оформленість (аполлонівське начало) не переважає над вільною грою життєвих сил (діонісівське начало), а урівноважена з нею. Отже, під час осмислення у до сократичній філософії картини буття на передній план висувається людське життя у його першовитоках, тобто взяте таким, яким воно є у його безпосередності, у його повноті, цілісності й не розчленованості.

Класична ж антична метафізика, тобто вчення про граничні прикінцеві витоки буття, світ ідеальних сутностей як першооснови усього речового, сущого, склалася завдяки зусиллям Сократа, Платона, Аристотеля. І вибудовувалася вона за схемою: від розуму — до доброчесності і щастя. Слід сказати, що виникнення класичної метафізики було не випадковістю, а цілковито закономірним мислительним і загально-цивілізаційним кроком. Цей крок був спричинений антропокультурно — тими процесами самовідособлення людини у сфері сущого, які рано чи пізно мали дати про себе знати. Така вже людська природа, що, спочатку виникнувши як невід'ємна складова суспільної організації, сім'ї, потім — роду, племені, людина повинна була перейти, зрештою, через цей бар'єр, перетворитися на самосвідомого суб'єкта життя і суспільного поступу. Вперше у своїй класичній формі це сталося у стародавній Греції з переходом від полісного устрою до перших демократій. Саме тут виникає вільна людина, яка відособлюється від родового і племінного устрою і починає відчувати себе, хай і не у пізнішій самосвідомій формі (як у Новий час), як самість, як самостійний суб'єкт суспільної організації.

Це і спричинило у кінцевому результаті ті інтенсивні пошуки не просто ідеальних речей і процесів, а ідей, ідеалів істини, добра, краси, справедливості, упорядкованості, щастя тощо у їх максимальній абстрагованості й чистоті. Означені ідеали та ідеї і склали гой світ ідеальних сутностей, котрий подвоював світ реальних речей, але вони уявлялися стародавнім грекам не меншою, якщо не більшою реальністю, аніж речі навколишнього світу. Світ безтілесних сутностей, ідей є вищим знанням і стоїть, за Платоном, осторонь і вище емпіричної реальності. Він може дозволити собі лише спускатися до останньої і перетікати у неї. Згідно ж з Аристотелем, у системі наук мають місце науки про природу (так звана "друга філософія", або "фізика"). Але найбільш цінною з наук, котра являє собою не засіб, а мету людського життя і джерело насолоди, є наука про засадничі підвалини буття як такого і про першовитоки і причини усього сущого. Вона є першою за значенням і цінністю.

Середньовічна філософія визнавала метафізику вищою формою раціонального осягнення світу, але підпорядкованою тому знанню, котре міститься у релігійному одкровенні. Водночас слід мати на увазі, що у середні віки було зроблено помітний крок у розвитку метафізичної проблематики, спричинений особливою увагою до внутрішнього життя особистості (наслідок прийняття християнства). Зокрема, у середньовічній схоластиці вперше розроблено учення про трансценденталії, тобто найбільш універсальні роди буття, котрі виходять за межі, переступають їх. Серед останніх особливо помітним був аналіз таких трансценденталій, як єдине, істинне, добро, а також понять "випадкове" і "необхідне", "дійсне" й "можливе".

Великий внесок у розробку та обґрунтування класичної метафізики зроблено у Новий час. Це пов'язано з остаточним само-відособленням людини у структурі сущого, зі становленням суверенного суб'єкта суспільної життєдіяльності, пізнання і перетворення світу.

Якраз тут виникає самостійний душевний світ, — звідси бере початок інтенсивне внутрішнє життя особистості як необхідна складова соціокультурного облаштування людського буття. На зміну авторитетові богослов'я прийшла наука, котра підпорядкувала собі метафізику і задала парадигму пізнанню світу. Відтак основною рисою метафізики Нового часу є зосередженість на питаннях гносеології, перетворення її у метафізику, передовсім — пізнання.

Визначальним виміром новоєвропейської культурної парадигми, успадкованої німецькою класичною філософією, є теза про самосвідомість як стрижневу характеристику світобудови. Це логоцентризм, моністичність світосприймання, необмежена віра в науку та суспільний поступ, у торжество просвітницьких ідеалів свободи, рівності, братерства, впевненість у їх остаточній реалізації. Зрештою — це віра у самосвідомого індивіда і можливість раціонально довершеного облаштування буття. То була епоха історичного оптимізму. Вихідні орієнтири розуму і розумного облаштування світу стверджувались не інакше як історичні апріорі. Тобто як само собою зрозумілі, вихідні, самоочевидні істини.

Етапними тут є постаті Декарта, Канта, Гегеля. Спочатку Декарт робить принциповий методологічний крок, поклавши в основу раціонального облаштування світобудови принцип cogito — прозорого, внутрішньо достовірного досвіду індивідуальної свідомості, котра, будучи внутрішньо пов'язаною з постійними сумнівами і рефлектуючи над собою, постає як самосвідомість. Індивід, як самосвідомий і здатний до постійної рефлексії, стає основою всієї соціокультурної моделі облаштування буття. Такою є основна тенденція епохи модерну, котра простяглася від початку Нового часу до середини XX століття.

Наступний крок на цьому шляху здійснив Кант. Він переорієнтовує метафізику як науку про витоки буття — у метафізику як умоглядну картину світу, котрій властивий специфічний методологічний інструментарій. Виокремивши і розвівши розсудок і розум, він показав, що похибки старої метафізики полягають у некритичнім винесенні діяльності розсудку за межі можливого досвіду. Кант зробив значний внесок в осмислення самих витоків метафізики. Він показав антиномічність, внутрішню суперечливість розуму, що виявляється у спробах його застосування під час створення синтетичної картини світу. Особливо вагомим стало розкриття багатства інструментарію трансцендентальної філософії — можливостей самого способу трансцендування як винесення за межі, котре має величезну значущість під час розгляду найпринциповіших питань теоретичного й практично-духовного освоєння світу. Глибоко евристичним виявилося розрізнення метафізики природи та моральної метафізики. Кант показує, що суперечності розуму знаходять в останній своє практичне розв'язання.

Апофеозом ствердження класичних метафізичних підходів стала філософія Гегеля у контексті її принципу тотожності мислення та буття. У межах даної тотожності істина являє собою поступальний розвиток розуму, а суперечність — необхідний момент цього розвитку. Гегель зробив розум носієм істинного пізнання, а діалектику — методом осягнення суперечностей і розвитку понять.

Розсудкову ж діяльність віднесено до конечних визначеностей, сфера розгляду яких і є полем діяльності метафізичного методу.
Водночас, поряд із розрізненням двох методів пізнання, Гегель потрактовував свою філософію як істинну метафізику, як науку наук, вершину пізнавального досвіду людства. Система його була завершеною і різноплановою, а праці його вражають своєю глибиною, оригінальністю спостережень та відшліфованістю думки, філігранністю в роботі з поняттям. І все ж класична метафізика зазнає критичного переосмислення.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua