Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія світ людини

Людина як істота, котра трансцендує

Сенс буття людини: трансцендентні та іманентні аспекти
Слід зазначити, що поняття "смисл" є полісемантичним. Воно має різне змістове навантаження у різних наукових дисциплінах: логіці, психології, лінгвістиці, соціолінгвістиці, семантиці. Інваріант уживання цього поняття пов'язаний із ситуацією розуміння (осмислення) тих чи інших мовних, предметних, культурних реалій. На відміну від значення, в якому репрезентована всезагальна ідеальна форма існування предметного світу, смисл є індивідуальним. Він виникає на перетині суспільно випрацюваного значення, закодованого у знаках, та індивідуального досвіду людини.

На те, що поняття "смисл" щільно пов'язане з ситуацією розуміння, вказує й етимологія цього слова — "з мислею". Будь-яке слово має смисл лише у тому разі, якщо існує відношення до його референта.

Поняття віднесеності може підважити й постановку питання про сенс буття. Мати сенс — значить мати сенс стосовно чогось іншого. Безвідносного, не співвіднесеного з чимось зовнішнім сенсу не буває.
Умова зовнішньої віднесеності є необхідною, але недостатньою для коректної постановки питання про сенс буття. Потрібне ще й усвідомлення цієї зовнішньої віднесеності. Буття, яке має сенс, — віднесене до іншого й здатне до усвідомлення цієї віднесеності.

Виокремлення цих двох формальних умов існування сенсу буття є принциповим. Водночас вони можуть мати різну змістову інтерпретацію. Наприклад, зовнішніми стосовно людського життя можуть виступати потойбічне життя, трансцендентальний суб'єкт. Бог. З такої постановки питання життя людини само по собі з першого погляду видається безглуздим. Отже, чи має життя людини сенс саме по собі — чи є він трансцендентним, а чи іманентним?

Перш ніж відповісти на це запитання доцільно здійснити типологічний аналіз проблеми сенсу буття людини. У найзагальнішому вигляді можна виокремити три підходи до розв'язання цієї проблеми.
Перший підхід: життя не має сенсу. У межах цього підходу є онтологічна й гносеологічна версії. Перша репрезентована позицією французького екзистенціаліста A. Камю: життя безглузде й треба приймати його як безглузде. Друга версія запропонована у працях прагматиста Джемса та екзистенціаліста К. Ясперса. Її суть полягає в тому, що сенс, може, і є, проте він неясний. Так, на думку В. Джемса, ми — як кішки й собаки у бібліотеках.

Другий підхід: життя людини має сенс, який полягає у чомусь зовнішньому стосовно людини. У релігійних концепціях це зовнішнє тлумачиться як потойбічний світ. Життя людини на Землі — лише підготовка до загробного життя. З релігійними концепціями сенсу життя багато в чому змикаються ідеалістичні концепції. Наприклад, для російських філософів — ідеалістів типовим є висловлювання М. О. Бердяєва, що сенс життя не може виринути із самого процесу життя, він повинен підноситися над життям. У західноєвропейській філософській традиції ця думка сягає Платона: людина — це іграшка в руках Бога, саме він являє собою найвище призначення людини. Доглибне обґрунтування сенсу буття людини пов'язане у Платона з його онтологією, ототожненням достеменного буття і блага. Кожна істота прагне блага. Благо, згідно з Платоном, і надає життю сенс. Позаяк різні верстви суспільства прагнуть різних видів благ, то й сенс життя у них різний. В онтології вкорінені витоки розв'язання проблеми сенсу життя і в Аристотеля. Він погоджується з Платоном, що благо наснажує сенс життя. Оскільки ж "благо" конкретизується у Аристотеля в ученні про державу й моральнісніть, а часткове має підпорядковуватися загальному, то сенс людського буття полягає у підпорядкуванні державі. У домарксистській ідеалістичній філософії ця лінія аналізу проблеми сенсу життя простежується аж до Гегеля.

Наріжним каменем третього підходу є теза, згідно з якою сенс життя людини полягає в самому житті. У межах цього, мабуть, найбільш поширеного типу розв'язання проблеми можна виокремити кілька підтипів.
Сенс життя полягає в самому факті життя, який є самодостатньою умовою його осмисленості, що фактично веде до знесмислювання людського життя.

Така інтерпретація сенсу життя спрямована проти його релігійного розуміння, яке позбавляло людину свободи, позаяк сенс її буття був наперед визначений Богом і в кращому разі людина має свободу в реалізації сенсу життя, а не в його виборі. Проте, звільнивши людину від Бога, матеріалізм впадає в іншу крайність — натуралістичний редукціонізм.

З першого погляду, альтернативою (як релігійного, так і натуралістичного тлумачення сенсу життя) є підхід, узасадничений принципом безмежної свободи. "Якщо Бога немає, то я сам Бог", — каже герой роману Ф. М. Достоєвського "Біси". Людина Бог може довільно визначати сенс свого буття. За ціну "великої відмови" від будь-яких обов'язків вона прагне сягнути "ідентичності", "достеменності" свого існування. Обмеженість такого підходу (Штірнер, Ніцше, Сартр), узасадниченого інтерпретацією свободи як "свободи від", була одразу виявлена християнськими мислителями. Вільна особистість може вільно творити себе, але вона позбавлена смисложиттєвого орієнтиру. Таке творіння є, по суті, "осмислене творіння ніщо" (Сартр), докласти свою свободу людині немає до чого.

Отже, крайності збігаються. Якщо у натуралістично-антропологічному варіанті сенс життя вбачається у слідуванні біологічно закодованій програмі, в очищенні від несправжніх потреб і благ цивілізації, то в антропологічно-екзистенціалістському варіанті вважається, що сенс життя виринає з глибин людського "Я" ("екзистенція" Сартра, "метафізична совість" Гайдеггера, "голос трансцендентного буття" Ясперса) й спонукає людину на "автентичне" буття. Як життєве завдання індивіда висувається збереження внутрішньої незалежності, унікальності перед лицем нівелювального впливу соціального. І в тому, і в іншому варіанті очищення від соціального позбавляє людину її достеменного людського змісту.

Враховуючи цей типологічний аналіз, повернемось до питання про те, чи є сенс людського життя чимсь внутрішнім або ж зовнішнім стосовно людини? Якщо поняття "смисл" передбачає віднесеність до чогось іншого, то чи не є людське життя у цьому разі безглуздим? У пошуках відповіді на це запитання на дослідника чатують дві небезпеки: антропологічний натуралізм і абстрактний історизм. Уникнути їх можна за умови розуміння того, що сенс людського буття й сенс людської історії — два боки однієї проблеми. Сенс людського життя реалізується лише через суспільне ставлення до світу, а сенс історії — через діяльність людини. Хибним є шукати сенс життя поодинокого, ізольованого індивіда. Водночас і вказівки лише на суспільні відносини недостатньо під час аналізу сенсу життя конкретної особистості.

Проблема сенсу життя — це не лише теоретична, але й практична проблема. У філософській літературі проблема сенсу життя досліджується здебільшого як категорія свідомості, як етична категорія. Очевидно, що такий підхід є недостатнім. Попри те, що сенс життя може усвідомлюватися людиною, але, як показують дослідження психологів та соціологів, більшість людей не можуть сформулювати сенс свого життя. У зв'язку з цим, закономірним є питання: чи має сенс той, хто його не усвідомлює?

У реальній життєдіяльності реалізація сенсу життя людини часто відбувається неявно, несвідомо. Людина у своєму повсякденному житті рідко звіряється зі своїм смисложиттєвим орієнтиром. Питання про сенс життя починає більше хвилювати її або тоді, коли цей сенс уже загублений, або ж у переломні періоди в житті суспільства. Думка А. Камю про те, що питання про сенс життя виникає в контексті самогубства, не видається такою вже екстравагантною.

Отже, життєдіяльність кожної людини має сенс незалежно від того, чи усвідомлює вона його, чи ні. Ціле-покладання — це не тільки суб'єктивний бік реалізації сенсу життя, але й об'єктивний, це єдність суб'єктивного та об'єктивного. Тут мається на увазі не тільки те, що цілі об'єктивно зумовлені, але й те, що вони можуть існувати неявно. Людина об'єктивно, тобто незалежно від своєї волі й свідомості, ставиться до світу, й у цьому ставленні полягає об'єктивний сенс її буття. Проте життя людини — це ще не сенс, а тільки умова реалізації сенсу. Достеменний сенс буття людини полягає в усвідомленні й слідуванні суспільно значущим цілям, у реалізації загальнолюдських гуманних цілей та ідеалів.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua