Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія світ людини

Людина у самотності та комунікації

Вихід за межі самотності у внутрішню комунікацію: феномен толерантності
Міркуючи про внутрішню комунікацію, обов'язково треба скористатися терміном, який іде ще від Гегеля — буття для Іншого (Sein fur ein Anderes). Буття для Іншого припускає можливість взаємності, яка виводить за межі самотності як замкненості.

Буття для Іншого навряд чи може бути прояснене нами лише через поняття "самості" (Selbst). Самість як причина наслідок самотворення несе у собі лише можливість буття для Іншого. Поруч із поняттям "самості" треба поставити поняття "самісність".

Самісність є радикально відкрита самість, відкрита співтворенню, в якому і може дійсно реалізуватися буття - для-Іншого. Аналізуючи сенс самісності серед інших екзистенціалій людського буття, можна висловити таке припущення: якщо самість екзистенційно визначає таку реальність як само буття, то самісність є екзистенційною передумовою спів буття.

Спів буття є не тільки буттям для Іншого, але й буттям з Іншим. Це буття поруч із Іншим. Воно виступає не просто жертовним віддаванням себе Іншому, альтруїстичним і монологічним запереченням своєї самості; ні, це створення разом із Іншим самісності, що є продуктивним діалогом із Іншим. У результаті, спів буття як комунікативне віддавання органічно стає надбанням.

Самісність як самість, що відкрита співтворенню, в стихії якого виникає спів буття, не тільки припускає взаємність, але й рано чи пізно отримує її. Проте взаємність — не як мертва абстракція, а як цілком жива й конкретна річ — можлива лише у формі толерантності — передусім як припущення, що співрозмовник, Інший, також має право на Істину і своє бачення Істини.

Ідея толерантності ґрунтується на тому, що будь-яка людина заслуговує на комунікативну повагу вже тому, що здатна мислити, висловлюватися та діяти. Практика ж толерантності вимагає не тільки абстрактної поваги до Іншого, але й відповідальності за нього і за долю комунікації. Саме на цьому шляху самотворення по-справжньому розгортається до співтворення, а самобутність прямує до спів буттєвості. Лише відповідальна людина може дочекатися Відповіді від Буття, яка звільняє від страждання самотності, адже народжує спів Буття як внутрішньо спільне Буття — результат внутрішньої комунікації.

Сенс толерантності для сучасного французького філософа П. Рікера полягає у виході особистості за межі егоцентризму. Така відкрита особистість може розраховувати на взаємність у спілкуванні — ту силу, що унеможливлює страждальний характер самотності. Найвищий дар толерантності — взаємність, яка наповнює життям дружбу та любов.

"Диво взаємності полягає в тому, що особистості визнаються незамінними одна для одної в своєму обміні, — пише П. Рікер. — Ця взаємність незамінних є секретом турботливості. Взаємність є повною лише у дружбі, де один поважає іншого як самого себе".

Толерантність приводить до персоналізації людини. Глибинні можливості людської особистості як самості розкриваються в акті поваги до іншого і наповнюються новими сенсами — сенсами діалогу. Це сенси спів — розмови, спів — дії, спів — розуміння, які ведуть до справжнього порозуміння. Дійсно толерантна комунікація є самісною комунікацією, саме самісною, а не самотньою. Вона є внутрішньо самісною, актуалізуючою, а не зовнішньо-прагматичною, маніпулятивною. Це надає по-справжньому толерантній комунікації можливість внутрішнього єднання особистостей.

П. Рікер у роботі "Завдання політичного вихователя" підкреслює надзвичайну важливість толерантної комунікації перед "анонімністю та дегуманізацією стосунків між особистостями в індустріальному суспільстві".

При цьому мислитель зазначає, що в наш час, як ніколи, розвиток культури комунікації, культури спільності можливий лише за всебічного сприяння розвитку особистості. "Варварські форми урбанізму, в які ми поринули, — пише він, — нівеляція смаків та талантів техніками споживання та відпочинку вказують нам, що треба боротися на двох фронтах: з одного боку — збирати людство, яке завжди перебуває під загрозою розпадання на суперницькі угруповання; а з іншого — врятувати кожну особистість від анонімності, в якій вона перебуває в сучасній цивілізації".

У толерантності з'єднуються персональне і комунікативне начала людського буття. В їх з'єднанні — запорука життєздатності й персони, і суспільства. Надзвичайно актуальною для сьогоднішнього світу виступає ідея толерантної комунікації як персоналістичної комунікації.

В результаті досвід толерантності виступає досвідом рівноцінності персони і комунікації персон.
Вище ми побачили, що самотності протистоїть співбуття. Досить часто ми означуємо спів — буття як соборність. Під соборністю можна розуміти згуртованість людей навколо якоїсь ідеї. У цьому — висока піднесеність і небезпека соборності. Адже у своїх витоках ідея належить одному. Решта — її споживачі, виконавці, котрі у межах соборного відношення до світу фанатично віддаються служінню їй. У цьому служінні — найвища наповненість їхнього буття. На такому запереченні самотності оперта оргіастичність тоталітарних культур і туга за ними у світах пост тоталітарних.

Чи можлива творча соборність, з'єднання, в якому синтез не нівечить оригінального пориву? І навпаки, чи є творча самотність одвічною? Чи завжди вона є безумовною цінністю?
Ці питання є глобальними. В них — найвищий трагізм світу культури, таємниця її величі та недосконалості. Треба мати не лише розуміння, але й мужність, щоб відповідати на них. Це мужність вибору тої чи іншої світоглядної орієнтації. Міркуючи над цими питаннями, можна, наприклад, стати на позиції персоналістичної філософії, що була характерна для вітчизняної філософської думки від Сковороди до Кульчицького. Персоналістична філософія приймає онтологічиість трансцендентного й, водночас, причетність до трансцендентного людської особистості. У річищі персоналістичної традиції єдність творчих самотностей може мати лише мета-історичний, мета-культурний та мета-антропологічний сенси, в іншому вона є абсурдною.

Той тип свідомості, який витлумачує трансцендентне лише як історичний символ, залишає окреслені вище питання без відповіді. Про це свідчить екзистенційний і творчий досвід Ф. Ніцше, Ф. Кафки, А. Камю. У своїх текстах вони створюють трагічну галерею самотніх, що принципово нездатні з'єднатися з іншими самотніми, — від Заратустри Ніцше до Стороннього Камю.

Без сумніву, Фауст Й. В. Гете є також самотній, тільки ж ця самотність позбавлена безвиході й безумства, він інтимно близький трансцендентному в усій різноманітності його виявів, а тому має силу прилучитися до всезагальності самотностей, співзвучних його трансцендентному. Це трансцендентне стає інтерсуб'єктивним завдяки своїй піднесеності — реальній, а не символічній. Самотня людина Фауст поєднується з одвічно самотньою не людиною Мефістофелем у творчу співдружність, сповнену гри та самоіронії, тому що над ними є реальність трансцендентного християнської культури — реальність Бога та безсмертя душі.

Самотній же Заратустра сам обертається на Мефістофеля тому, що неспроможний увійти у спілкування з ним. Його дух, ув'язнений у тілесному, еволюційному "Я" і наповнений бажанням війни та поневолення, а також творчості, перебуває під владою перших двох стихій. Розгорнути спільну свободу творчості він не може. Надлюдська самотність переходить у надлюдську тугу, а воля до самотності — у волю до безумства.

Спілкування Фауста з Мефістофелем не є творчою соборністю, але воскресаючий Фауст уже здатний до неї. Й. В. Гете вклав у образ Фауста безмежну здатність людини до творчої комунікації з усіма силами Універсуму. Ця творча комунікація несе в собі можливість просвітлення навіть метафізичного зла.

Підводячи підсумок сказаному, можна стверджувати, що у ході розгляду проблеми ми прийшли до понять "творча комунікація" та "творча соборність". Як вони співвідносяться між собою? Чи не є синонімами? Видається слушним запропонувати таке визначення: творча соборність є абсолютно відкритою творчою комунікацією.

Та хіба можлива замкнена творча комунікація? Коли ми починаємо міркувати над цим питанням, то доходимо висновку, що комунікація творчих особистостей також може бути зовнішньою, замкненою та відчуженою. Це має свої психолого-антропологічні й соціальні причини.

Останні дуже характерні для тоталітарних та посттоталітарних суспільств. "Ресентиментна" (заздрісна) ненависть до творчої самотності завжди прихована у несвідомому пересічної людини таких суспільств. Під маскою захвату і байдужості вона очікує свого часу. Звідси — бажання об'єднати творчі самотності у цех професіоналів. Подібне бажання намагаються поширити на процес творчості, а ще краще — то є потаємне бажання пересічної людини! — на побут і на особисте життя. Відчуття причетності самотнього творця до власних пороків, стирання його несхожості до рівня "не гірший за інших" дає обивателеві незрівнянну ні з чим насолоду.

Така насолода — сублімація власної не самодостатності. І якщо в демократичних суспільствах вона є або гнаною уявою, або поодинокими випадками реалізації збочення, то у тоталітарних суспільствах, стаючи масовим та нормативним феноменом, вона може призвести (і призводить!) до необоротного травмування культури.

В результаті ми дійшли висновку: творча соборність у своїх внутрішніх та конструктивних формах є творчою толерантністю. Творча толерантність є таким соборним єднанням творців, котра набуває смислу лише як взаємна терпимість до творчості кожного, відкритість до Іншого. Творча толерантність базується на відчутті того, що самотня людина, хоч би як глибоко вона занурилася у себе та у світ, не може мати Абсолютну Істину, Істина виступає лише результатом комунікації творців.

Отже, творча толерантність органічно включає в себе особистісно-самісне та спільнісне начала. На цьому шляху долаються як індивідуальна, так і колективна форми самотності.
Однак цього замало для того, щоб вийти за межі тієї самотності, що постійно відтворюється бівалентністю людського роду — чоловічої та жіночої самотності.

Розмірковуючи на цю тему, ми приходимо до феномена, щодо якого толерантність є лише передумовою і в якому вона може виходити за свої межі. Йдеться про феномен любові.
Проте для того, щоб осягнути природу цього феномена, слід звернутися до буттєвої специфіки чоловічого та жіночого, "патріархального" й "матріархального" начал. Це ми зробимо у наступній лекції.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua