Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія світ людини

Людина у самотності та комунікації

Самотність як предмет Вивчення психології та екзистенціальної антропології
Вище ми окреслили форми вияву самотності, назвавши їх зовнішньою та внутрішньою самотністю. Тепер виникає потреба прояснити, які з наук досліджують ці вияви і чим відрізнятимуться аспекти, а також способи їхнього розгляду феномена самотності. На перший погляд, видається слушним висунути таку гіпотезу: якщо дослідженням зовнішньої самотності зайнята психологія, то внутрішня самотність виступає філософською проблемою. Спробуємо довести чи спростувати її.

Передусім слід зазначити, що, вивчаючи феномен самотності, психологія, як правило, прагне з'єднатися із соціологією, стати соціально-психологічним дискурсом. У цьому плані характерною є назва дослідження Ю. М. Швалба та О. В. Данчевої, присвяченого феномену самотності: "Самотність: соціально-психологічні проблеми". Дійсно, якщо феномену самотності протистоїть феномен комунікації, то природним є залучення соціології для опису та аналізу проблеми.

У своєму дослідженні Ю. М. Швалб та О. В. Данчева дають лаконічне визначення самотності. «Відсутність духовного єднання, — пишуть вони, — переживається як самотність». Таким чином, мова йде не просто про зовнішню та випадкову самотність — відокремленість, а про самотність, яка може бути і в комунікації, і як наслідок комунікації. Автори чітко усвідомлюють це, говорячи про багатовимірність самотності.

Таким чином, ми доходимо висновку, що наша попередня гіпотеза повинна бути доповненою — психологія досліджує передусім зовнішню самотність, але, як і філософія, може звернутися й до феномена внутрішньої самотності. Однак, напевно, психологія та філософія розглядають різні аспекти внутрішньої самотності. Психологія досліджує вияви внутрішньої самотності в психічному житті людини, тоді як філософія розглядає їх у людській екзистенції.

Для того, щоб довести справедливість такого поділу, треба зрозуміти, чим відрізняються поняття "психіка" та "екзистенція" і ті реальності, що стоять за ними. Поняття психіки відображає наші внутрішні стани (переживання та реакції), пов'язані із взаємодією свідомості та позасвідомого. Поняття екзистенції значно ширше, воно виражає єдність переживання реальності й життя в реальності — виражає повноту людського буття.

З іншого боку, в екзистенції постійно ставиться і розв'язується питання про сенс свого буття і буття взагалі. Це відбувається тому, що екзистенція є результатом граничного зусилля людини, коли їй відкривається її неповторна присутність у бутті.

Поняття екзистенції виражає повноту людського буття в його граничних станах, у тих станах, коли воно стає особистісним існуванням, буттям у мені, самобутністю. Більше того, поняття екзистенції виражає принципову здатність людини бути на межі своїх можливостей і бажати вийти за цю межу. Однак такий вихід може означати відокремлення і відчуження від соціуму. Саме тому проблема самотності глибино пов'язана з природою екзистенції, а внутрішня самотність виринає з глибин людської екзистенції.

Безперечно, поняття психіки також може описувати граничні стани людського "Я", а реальність психіки включатися до них. Однак це є включенням у стані екстазу і трансу, тоді як екзистенція є метаморфозою, що приводить до граничного буття, звільняючи від буденності. Можна навіть припустити, що певною мірою екзистенційне є метаморфозою психічного, мета — психічним станом людського "Я". Адже психіка виступає характеристикою внутрішнього світу людини переважно у буденному бутті. Чи не через цю обставину вихід за межі буденного буття людини для психології виступає чимось парапсихічним, а для цілого ряду психологічних напрямів — і пато-психічним? Тому не дивно, що дослідження можливостей трансцендування людини за межі буденного буття трансформує психологію або в парапсихологію, або в патопсихологію.

Філософське ж розуміння буття людини за межами буденності стає мета — психологічним феноменом, мета — психологією. Говорячи про філософію екзистенції як мета — психологію, ми використовуємо це поняття у дещо іншому сенсі, ніж це робив 3. Фрейд. Ідеться не про методологію психологічного знання, а про вихід цього знання на принципово новий рівень як за своєю внутрішньою формою, так і за предметом.

Філософія екзистенції є вченням про сенс буття і набуття сенсу. Як учення про сенс буття вона стає філософією людського буття, адже лише в людському бутті виникає питання про сенс; саме осмисленість людського буття виступає його фундаментальною ознакою. Таким чином, філософія екзистенції з необхідністю стає екзистенціальною антропологією (цей термін був використаний сучасним українським дослідником Б. А. Головком для означення позиції О. Ф. Больнова; як ознака тенденції вітчизняних філософсько-антропологічних досліджень використовується В. Г. Табачковським). Екзистенціальна антропологія є такою онтологією людини, в якій центральним є вчення про сенс людського буття і можливості його осягнення та досягнення; саме тому філософія екзистенції виходить за межі буденності — питання про сенс завжди є надто фундаментальним, тому — поза буденним. У цьому плані дуже показові слова М. Гайдеггера: "Будь-яка онтологія, що має будь-яку багату і міцно з'єднану категоріальну систему, залишається в основі сліпою і спотворенням самого свого призначення, якщо вона перед тим достатньо не прояснила сенс буття і не сприйняла це прояснення як своє фундаментальне завдання.

Таким чином, внутрішня самотність постає передусім як категорія екзистенційної антропології.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua