Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія світ людини

Проблема «Я - Інший» як осереддя антропологічної рефлексії

Справедливість, законність, толерантність, повага до "Іншого" — предикати правової держави

Вище ми мали змогу переконатися, що відношення "Я — Інший" має, як мінімум, три взаємопов'язані складові.
Перша — загально-світоглядна. Вона стосується ставлення людини до інших людей та до світу загалом, взаємовідносин людини з природою, взаємодії природи й культури, а також ставлення одна до одної різних культур, різних типів цивілізації. Звичайно, це ставлення акумулюється передусім у міжособистісних контактах — чи то в межах одного типу культури, однієї спільноти, а чи в межах відмінних типів.

Саме тому загально-світоглядні орієнтації, усвідомлювані або ж неусвідомлювані, стають регулятивами людської поведінки у конкретних життєвих ситуаціях. Найчастіші вони набувають вигляду певних моральнісних уподобань.

Проте самих по собі моральнісних уподобань для регуляції буденно-стосункової сфери людської життєдіяльності не досить. Доводиться дбати про те, аби моральнісні настанови набули вигляду певних правових приписів, дотримання котрих може бути контрольоване, позаяк воно втілюється у відповідних учинках. (Адже саме останні є свого роду об'єктивацією нашого внутрішнього "Я", наших душевних станів, — об'єктивацією, звісно ж, відносною, оскільки чужа душа, кажуть — таїна. Та й душа власна не є прозорою після того, як Зиґмунд Фрейд віднайшов у ній аж три інстанції: свідоме Я, підсвідомо-інстинктивне Воно та позаіндивідуальне По над-Я.)

Переконливим аргументом на користь того, що моральнісні уподобання людей мають бути доведені до статусу правових приписів, є доля такого наріжного регулятивну міжлюдських стосунків, як ідея справедливості.
Справді, згадаймо, як часто ми вважаємо справедливим те, що прийнятне для нас, а несправедливим — те, що нам не сприяє. Песимістично ж налаштована людина взагалі схильна кваліфікувати вчинки будь-кого іншого щодо себе як несправедливі. Польський письменник Юліан Тувім якось запропонував таке іронічне визначення егоїста: це — той, хто дбає більше про себе, аніж про мене. Проте досить поглянути на подібну ситуацію не з позиції буденних взаємин між приватними особами, а з позиції стосунків, приміром, державного службовця, зобов'язаного піклуватися про малоімущих, та цих останніх, і розглядувана ситуація переходить у вимір далебі не тільки етичний.

Наведений приклад наштовхує на думку, що наші уявлення про справедливість поперемінно опиняються то на боці моральнісних чеснот, то на боці правових взаємин, де ідея справедливості набуває зовсім іншого звучання. Сучасний французький філософ Поль Рікер убачає причину такої подвійності в тім, що саме питання про справедливість виникає для нас "у формі скарги", нарікання на несправедливість. Сенс несправедливості є більш гірким, більш дошкульним. Адже справедливість — най частіш те, чого бракує, а несправедливість — те, що панує, й люди мають більш ясне бачення того, чого бракує їхнім стосункам, аніж того, яким чином ті стосунки правильно зорганізувати. (Звернемо увагу читача на промовисту деталь: слово "правильно" однокореневе зі словами "право", "правовий". Таку ж етимологію має і слово "справедливий". Водночас, спільні за походженням перелічені слова також зі словом "правда", а відтак — з вкрай важливою світоглядною дихотомією "Правда — Кривда", крізь яку ми сприймаємо життя, починаючи з перших кроків його усвідомлення — з дитячої казки.)

В етико — світоглядному вимірі кваліфікація чогось як "справедливого" тотожна поняттю "доброго". У вимірі ж правовому вона набуває змісту "законного".
Недостатність тільки першого зі згаданих вимірів пов'язана з тим загальновідомим фактом, що розуміння доброго пов'язане з орієнтацією на "добре життя", через що стає невизначеним. Бо ж орієнтація на "добре життя" надає певного сенсу людським прагненням. З іншого ж боку, вона не забезпечує достатнього консенсусу міжлюдським стосункам, більше того — обертається відсутністю консенсусу[1]. Надійнішим є поняття законного, яке робить консенсус можливим.

Чи не тому предикат законності став відмітною ознакою сучасної правової держави — форми самоорганізації суспільного життя, в якій органи влади, службові особи та усі громадяни діють на засадах конституційності й законовідповідності, де, отже, суспільні відносини регулюються завдяки загальнообов'язковості правових норм, а також їхній точності й формальній визначеності. Правова держава забезпечує юридичними засобами максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини. Юридичні приписи, що ними керується правова держава, відображають визнання певної самоцінності кожної людини, а також визнання необхідності виживання людського роду. В такий спосіб забезпечується правова регуляція взаємовідношення "Я — Інший" на рівні стосунків між індивідами, етнічними й соціальними спільнотами, між різними культурами, а також між людством та природою.

Одне з найважливіших завдань правової держави — юридичне забезпечення умов, які сприяють установленню суспільної злагоди.
Але ж у суспільстві часто зіштовхуються інтереси різних прошарків населення. Чи не є ідея суспільної злагоди добрим, проте утопічним сподіванням?

Це питання активно обговорюється у сучасній політичній антропології. Смисловим осереддям такого обговорення є, зокрема, співвідношення державної влади та громадянської злагоди. Німецько-американський філософ Ганна Арендт акцентує на тій обставині, що влада незвідна до насильства, вона існує тільки там, де будь-яка спільна дія регулюється загальновизнаним інституційним зв'язком. "Владі над" передує "влада — могутність у, серед" (громадян). Найнадійнішою владною інстанцією є влада - авторитет, яка ґрунтується не на насильстві, а на посередництві. Саме така влада відповідає здатності людини діяти, й до того ж діяти злагоджено, на основі консенсусу. Оскільки ж у суспільнім житті стикаються часом протилежні інтереси, вже згадуваний нами П. Рікер обґрунтовує таке важливе політико — антропологічне поняття, як "конфліктний консенсус", котрий визначає тип толерантності, який стає конкретним опертям правової держави[2]. Окреслений тип толерантності передбачає передусім стриманість від приневолення. Один зі словників, що на нього посилається цитований нами дослідник, витлумачує здатність толерантно ставитися до чого-небудь як настанову не забороняти й не вимагати, коли це можливо, визнаючи за "Іншим" право на існування відмінностей, його манери вчиняти й мислити інакше, ніж ти сам (аж до визнання права "Іншого" на помилку). Дуже важливі розмірковування як для політичного діяча державника, так і для кожного з нас, звичайних громадян, чи не так?
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua