Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія світ людини

Екзистенційний та есенційний підходи до витлумачення людини і світу

Чи обмежується питання про сутність людини "суперечністю між сутністю та існуванням"? ("Homo sapiens та sapiens- demens")

Вище, коли йшлося про спроби обґрунтувати наявність у людини "першосутності", ми згадували про те, що реальне життя людське складається таким своєрідним чином, що завжди можна відшукати у нім як докази на користь, приміром, переважання розумності над усім, так і докази протилежні. Справді, хіба чорнобильське лихо є підтвердженням розумності людини? А руйнування озонового шару довкіл Землі, тепловий ефект тощо? Людина створила й продовжує витворювати далі таке середовище, до якого сама не може пристосуватися — ні організмічно, ні психологічно (зростає кількість соматичних та нервових захворювань, збільшується імунодефіцит. Усі подібні докази роблять ще більш актуальним вже згадуване твердження Едгара Морена: людина не є ані тільки розумна, ані тільки нерозумна істота, вона поєднує одне з іншим, вона амбівалентна, вона: sapiens-demens ("розумно-нерозумна").

Але тут виникає ось яке питання. Факти, що ми їх тільки-но навели, — порівняно недавнього походження. Проте подібних фактів чимало також у минулому.
Як же те сталося, що така вочевидь надважлива тема — людської нерозумності й безумства (нею переймалися і філософи античності, й східні любомудри, поети усіх країн, класичні моралісти — Монтень, Паскаль, Руссо) — щезла не тільки зі сповненої ейфорією щодо людських чеснот ідеології гуманізму, котра величним жестом виправдовувала завоювання світу sapiens'ом, але й з репертуару антропологічної думки? — запитує Е. Морен. Чому гуманістичний раціоналізм намагався відтіснити безумство sapiens'а до початку історичного шляху людства, записував те безумство на рахунок дитячої недорозвиненості або ж вважав безумство сучасної людини лишень відхиленням від норми?

Окресленим антропологічним орієнтаціям дуже посприяв прогресистський оптимізм, котрий переважав у європейській світоглядовій традиції. Оптимізм був невіддільний від уже схарактеризованого нами вище есенціалізму — від переконаності щодо можливості віднайти за кожним виявом людської своєрідності — єдину для всіх людей першосутність. Але ж якщо така сутність — одна — єдина, то вона уявляється як щось незалежне від розмаїття конкретних індивідуальностей та від їх перебування у певних просторово-часових вимірах. Якщо людська сутність одна — єдина, то вона є однакова й у скіфа, й у прадавнього грека, й у запорізького козака чи сьогоднішнього "нового українця". Себто, орієнтуючись на одну — єдину першосутність, ми можемо піддатися спокусі витлумачувати її як певний ідеал, як "найдосконалішу" субстанцію, котра може лишень частково, з більшою або меншою відповідністю втілитися у конкретнім одиничнім предметі.

Незалежно від того, що є таким предметом, погляд н;і нього крізь "есенційну" призму дуже нагадує... погляд дитини на свого батька. Дитина бачить у батькові ідеал модель для наслідування, богоподібне втілення її власних прагнень, втілення досконалості, мудрості, постійності слави та доброчинності, силу, котра породила її до початку її світу й котра тепер її оберігає й підтримує, те, завдяки чому вона, дитина, існує. Таким же уявлявся Плато нові світ ідей, де, на його думку, перебувають першосутності речей — він їх поіменовує "першообрази". За подібною схемою конструювалось у Платоновій філософії уявлення про ідеальну державу. Як найдосконаліша сутність, така держава залишається незмінною, вона — у "золотім минулім", а будь-який наступний вияв її є лише деградацією, виродженням, загниванням. Проте за усієї зверненості до минулого тут цілком чітко вимальовується зародок історицизму: явища та сутність, що за ними, зіставляються як дві реалії, немовби розділені у просторі й часі (цю обставину ґрунтовно вислідковує Карл Поппер на початку відомої книги "Відкрите суспільство та його вороги").

Але ж історицизм, звернений у минуле, можна, за бажання, спрямувати також на майбутнє. Тоді реальні держави можна розглядати як поступове, але неухильне наближення до ідеальної першосутності держави. Відповідно, реальну людину, сутність котрої шукають, можна сприймати як неповне втілення ідеальної першосутності людини або й поступове наближення до такої першосутності.

Чи не у такім історицизмові й прогресистськім оптимізмові, пов'язанім з есенційним підходом до вивчення людини, — причина слушно підміченої Е. Мореном неуваги антропологів щодо фактів, які не відповідали їхній переконаності у "розумності" людини?

Описана у цій лекції схема уявлень про сутність людини була застосована свого часу К. Марксом для обґрунтування тези про радикальну розузгодженість людського існування із сутністю людини та про можливість подолання такої розузгодженості ("приведення існування у відповідність із сутністю"). Незважаючи на те, що Маркс дуже критикував свого попередника в осмисленні даного питання — Гегеля — за розгляд сутності людини як чогось самосущого, а не такого, що має місце, за твердженням Маркса, лишень у "дійснім людськім існуванні", — Платонів "есенціалізм" дався і тут взнаки.

Аби теоретично забезпечити згадане "приведення" людського існування у відповідність з ідеально-взірцевою сутністю, довелося "вивести" її за межі людського "мікрокосму" та помістити в систему міжлюдських відносин. Наслідком такого переміщення стала недооцінка внутрішньої сутнісної суперечливості людини, а саме ця внутрішня неоднозначність людини "блокувала" ту гармонізацію людського єства та соціальних умов людського здійснення, те "остаточне подолання" відчуження згаданих умов від реальної людини, котрим опікувався Маркс.

Описана нами ситуація — то ще один курйоз в історії людинознавчих пошуків. Річ у тім, що, подібно до А. Шопенгауера, К. Маркс був пристрасним опонентом ідеалістично-раціоналістичного погляду на людину. Він зосередив увагу, передусім, на тих сутнісних властивостях людини, котрі незвідні до свідомості, більше того, вважав останню вторинною щодо так званих ментальних (прихованих) чинників людської життєздатності. І все ж націленість на пошук однієї — єдиної першосутності виявилася утопічною.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua