Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія світ людини

Багатомірність людського буття та сутності людини

Суперечливість уявлень про сутність людини в епоху постмодерну. Ідея "втрати суб'єктивності" (М. Фуко, Ж Дерріда, Ж. Дельоз). Антропоморфність постмодерну (П. Козловський)
Визначення постмодерного образу людини пов'язане з багатьма складностями. По-перше, будь-які спроби розглянути історичні типи людського завжди були своєрідними спробами (осмисленими, а інколи й прихованими) оцінити сучасність. Це не лише ускладнює визначення поняття постмодерну, а й дає змогу подекуди ототожнювати постмодерн та сучасне. Окрім того, серед теоретиків культури продовжуються дискусії: чи можна взагалі постмодерн розглядати як осмислення тих процесів, що відбуваються в культурі сучасного? Чи, можливо, постмодерн є лишень реакцією на кризу модерного світосприйняття? Але в будь-якому разі відчутні соціокультурні зміни дають змогу говорити принаймні про не модерність світу. Пошук нових мистецьких форм, соціальних практик, наукових та філософських теорій свідчить, зокрема, про епістемологічне розмежування зі світоглядними засадами, які були характерні за часів модерну. Безумовно, подібне розмежування не було одноманітним; це, власне, падало можливість відомому культурологу П. Козловському визначити в межах постмодерну окремі етапи. Зокрема, пізній модерн чи трансавангард, тобто своєрідну естетику передмайбутнього, коли переваги нового вимагають від модерну подолання самого себе. Окрім того, своєрідним виявом постмодерну є анархізм, котрий втілив себе не лише на рівні суспільного життя, мистецтва, літератури, але й, наприклад, у методології науки.

Вищезазначене сприйняття постмодерну викликало прагнення синтезувати безперечні досягнення модерну та звільнити їх від утопічних нашарувань (зокрема у П. Козловського це набуло форми постмодерного неарістотелівського есенціалізму). Саме тому ми можемо почасти розглядати постмодерний образ людини як своєрідний тип самооцінки сучасної людини, але самооцінки, котра ґрунтується значною мірою на протиставленні цінностям та стереотипам епохи модерну; в той же час, постмодерн є певним проектом майбутнього, проектом, не позбавленим утопізму, боротьба з котрим завжди сутнісно-вирізняла постмодерн.

Що ж саме сучасні дослідники визначають як особливість постмодерного світобачення? Адже важко не погодитись: якщо постмодерн є не лише мистецьким та філософсько-критичним стилем, то він втілює в собі особливий образ світу та образ людини з характерним для неї світовідчуттям. Власне, теоретики постмодернізму вказують на особливий тип постмодерної чуттєвості як менталітет сучасної людини.

В чому ж відмінність постмодерної чуттєвості? Як зазначалося вище, раціональність світу в епоху модерну усвідомлювалась як панування причиново-наслідкових зв'язків з відповідними ідеалами наукового знання, віри, образності і т. ін. Руйнування ідеалів модерну (характерне для Європи кінця XIX — початку XX ст.) створило ситуацію пізнавальної та світоглядної невпевненості. Саме в цей час виникає ідея нового "інтуїтивного поетичного мислення" з характерними для нього образністю, метафоричністю та асоціативністю. Зокрема, теоретики постфмодерну вказують на Ніцше та Гайдеггера, котрі розглядали поетичне мислення як адекватний світові спосіб його розуміння. Але навряд чи можна було б говорити про особливу постмодерну чуттєвість, обмежуючись лишені, теорією поетичного мислення в гуманітарних науках. 15 епоху постмодернізму "поетичне мислення" займає місце імперативу "здорового глузду" епохи Просвітництва, ви ходячи таким чином за межі гуманітарного знання, охоплюючи сферу природничих наук, впливаючи на повсякденне людське життя та формуючи певні світоглядні цінності та стереотипи сучасної людини. Зразком може слугувати заувага теоретика фізико — хімічних систем І. Пригожина, котрий зазначав, що серед різноманітної множинності пізнавальних практик його наука посідає унікальне місце поетичного прислуховування до світу.

Але, попри все, проблеми постмодерного бачення світу та особливостей людського буття були найбільш актуальними для теоретиків постструктуралізму та прихильників деконструктивістських концепцій літератури, а також для практики сучасного мистецтва. Власне, характерною для постмодерну є ідея "втрати суб'єктивності", на противагу панівним концепціям суб'єктивності в епоху модерну. Відомі теоретики постмодерну (зокрема М. Фуко, Ж. Дерріда, Р. Варт, Ж. Дельоз, Ю. Крістєва та ін.) розглядали модерні уявлення про самодостатність та абсолютність людського, про безмежність свободи волі лишень як наслідки модерного утопізму. На їхню думку, реальність культури дає змогу говорити лишень про залежність свідомості індивіда від соціальних та психофізичних структур. Тому і набула особливої популярності ідея "смерті людини" Мішеля Фуко: "людина зникне, як обличчя, намальоване на піску". Ідея смерті людини була для М. Фуко своєрідним пізнавальним принципом, котрий уможливлював осмислення сучасного образу людини. В своїй праці "Слова та речі" М. Фуко, вказуючи на особливість сучасності, зазначає: слова та речі поєднані між собою складним опосередкованим зв'язком; праця, життя та мова існують не в просторі людської уяви, а як самостійні системи. Це, власне, і загрожує єдності людини й унеможливлює питання про її сутність.

Людина вмирає — залишаються структури". Цей принцип надовго став гаслом сучасного постструктуралізму.
Але М. Фуко завжди усвідомлював, що ідея смерті лютий є лише відображенням змін у людському бутті, що відбувалися в XX столітті. В іншій своїй праці "Археологія знання" М. Фуко зазначає, що теоретично ця проблема виникла як своєрідне "відсторонення суб'єкта" щодо законів свого бажання (зокрема в психоаналізі), щодо мовних форм (у лінгвістиці) і щодо міфів і правил поведінки (в антропології). На його думку, відтворити образ людини в сучасній культурі означає лише встановити реальну міру залежності людини від соціальних, духовних та матеріальних умов, у котрих вона існує. Зокрема, М. Фуко (як і постструктуралізм в цілому) стверджував залежність людської свідомості від мовних ідеалів і стереотипів сучасності. М. Фуко вводить поняття епістеми, тобто своєрідного проблемного простору культурної епохи. Епістема втілюється в мовних практиках сучасників як визначений мовний код або ж певна мовна норма. Саме пануючі мовні норми і визначають свідомість окремої людини: сучасність вирізняється тим, що людина немовби розчиняється в існуючих мовних структурах. Тобто "мовні коди", визначаючи характер людської свідомості, здійснюють своєрідний контроль над людиною. Таку ситуацію М. Фуко оцінює як "тотальність влади" та "всепіднаглядність", характерні для буття сучасної людини.

Дещо іншу позицію щодо проблеми людської суб'єктивності займав французький дослідник Жиль Дельоз. Не поділяючи ідею щодо підвладності людського життя існуючим мовним практикам, Дельоз висуває ідею "всевладдя бажання". Сила бажання (або в поняттях психоаналізу "лібідо") пронизує всі сфери людського існування як на рівні психофізичної, так і на рівні економічних, історичних, політичних сфер. Це дає змогу Дельозу говорити про обмеженість та підпорядкованість людської волі. На думку Дельоза, підсвідомий характер бажання, формуючи норми, обмеження, цінності людини, дозволяє визначати людину сучасного як "бажальну машину".

Але навряд чи можна ототожнювати ідею "смерті людини" з панівним у культурі постмодерну образом людини. Адже навіть серед теоретиків постмодернізму помітне певне повернення до проблем цілісності людського. Зокрема, М. Фуко завжди усвідомлював, що ідея смерті людини повинна мати свої теоретичні межі, інакше зникає сама проблема людини. Визнаний лідер постструктуралізму Ж. Дерріда, будуючи свою теорію на нищівному запереченні автономності та цілісності людською суб'єкта, в одній зі своїх останніх робіт "Психея: відкриття іншого" намагається повернутися до проблеми "фрагментарної особистості". З цієї точки зору цікавою для нас є теорія П. Козловського, котрий розглядає цілісність людського як справжній вияв постмодерного світосприйняття. На його думку, постмодерний образ людського по винен ґрунтуватися на класичній формулі Гегеля: мисли ти суб'єкт як субстанцію і одночасно — субстанцію як суб'єкт. Аксіомою постмодерну має бути принцип суб'єктивності як неподільної та першоосновної субстанції. Пояснюючи свою позицію, П. Козловський у праці "Постмодерна культура" зазначає: "Культура повинна віднайти такий шлях між утопією автономії та тиском статичної ідентичності, який відкрив би можливість для розвитку індивідуальних форм життя, забезпечував соціальні зв'язки та спроможність відповідного творення власного життя. Це — спроба примирення міркувань про індивідуальну унікальність людини з намаганням побачити сутність людини за арістотелівською традицією". Існування форми постмодерної культури з відповідними уявленнями про людину Козловський розглядає як необхідні перехідні форми анархо-лібералізму. Той постмодерний есенціалізм, що приходить на зміну анархо-лібералізму, є антропологічним у своїх сутнісних виявах: цілісність дійсності пізнається через осмислення людського, саме людина повинна слугувати моделлю для пізнання дійсності. На його думку, антропоморфність постмодернізму полягає в тому, що особливість людського досвіду переноситься на такі форми, як господарство, наука, мистецтво і т. ін. Власне, і філософія епохи постмодерну можлива як філософія суб'єктивності, як те, що можна визначити як філософську антропологію, що осмислює дійсно існуючі життєві форми людського та буттєві структури свідомості.

Козловський вважає, що для епохи модерну характерним був функціональний підхід до сутності людського, тобто людське "Я" розглядалось як певна функція соціального, психічного або ж природного життя. Такий підхід створював відносне та однобоке уявлення про людину. Саме тому постмодерн має повернутися, заперечуючи і долаючи недоліки модерну, до ідеї людського як монади: сутністю людського є єдність як підґрунтя людської унікальності. Ця єдність та унікальність людини не може бути знищена у людському існуванні повністю, адже людина є тією сутністю, що виходить за межі світу. Такий постмодерний проект образу людини можливий лише за умови синтезу набутків минулого та особливостей тієї культурної ситуації, в котрій існує людина. Зокрема, людина сучасного повинна зберегти як безперечний набуток модерну ідеї прав людини, правових свобод та правової держави. Але свобода людини має ґрунтуватися не на ідеї безмежності можливостей вибору, характерній для модерну, а на здатності усвідомлювати суттєвість та буттєву значущість своїх можливостей.

Таким чином, ми можемо лишень зазначити, що образ людини, сформований в епоху модерну, не відповідає соціокультурним реаліям сучасного. Саме це призвело до руйнування якщо не самих уявлень та світоглядних настановлень модерну, то принаймні до руйнування віри в універсальність та самодостатність його ідеалів. Спроби усвідомити постмодерну реальність людського об'єктивувалися в поняттях волі, бажання, мови, гри, підсвідомого. З іншого боку, спроби відтворити цілісний, "монадний" образ людини існують переважно як своєрідні "проекти в майбутнє", не дозволяючи нам говорити про реальність повсякденного людського буття. Чи не тому теоретики постмодерну почасти доходять висновку, що відтворення певного статичного образу людини, як і образу світу в цілому, в епоху постмодерну є утопічною без глуздістю? Проте сама неможливість відтворити статичний та непорушний образ людини епохи постмодерну дала змогу багатьом сучасним теоретикам дійти іншого висновку: багатомірність людських виявів має розглядатися не лише як історична мінливість та плинність людських уявлень та самооцінок; багатомірність є сутністю людського. Образ сучасної людини можливий саме як тлумачення неповторності й багатомірності людського.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua