Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія світ людини

Філософська антропологія та спеціальні науки про людину

Феномен людського у світлі природничо-наукового аналізу
Оскільки вперше "людина" у своїй сукупності (зі своєю сутністю) постає як предмет дослідження у біології (якщо, звичайно, вишикувати природничі науки у порядку зростання їхньої всезагальності), то ми й звернемося до порівняльного методу біології. Дійсно ж, ні фізика, ані хімія, наприклад, не містять у собі "людину" як предмет, хоча вона також входить до предметного поля цих наук, оскільки є тілом у просторі, комплексом хімічних зв'язків та процесів; в той час як предмет біології — внутрішньо диференційоване поле живого буття, в систематично та еволютивно розчленованому цілому якого існують відмінні одна від одної "точки", одна з котрих і має назву "людина" (homo sapiens).

Вже на рівні компаративно-класифікаторської діяльності природничо-наукового визначення людського у світі виявляється, що масштаб особливості, завдячуючи якій людина відокремлює себе від своїх біологічних родичів, суттєво перевищує звичайну міру відмінності між спорідненими видами, що актуалізує питання онтологічної незвідності людського до органічного, виявляючи певну "виключеність" людини з біологічної та природничої тематизації. Першою чергою, в дуже узагальненому вимірі, це "виняткове" положення людини у тваринному світі виявляється за трьома напрямами: а) морфологічні особливості людини; б) винятковість онтогенетичного положення; в) "дивацтва" власне людської поведінки.

Перший із названих напрямів реалізується у рамках біологічного знання як тема анатомо-морфологічної "недосконалості" людини як природно-органічної істоти. Всі особливості анатомо-морфологічного плану, відомі з аналізу процесу антропогенезу: пряма хода, S-подібний вигин хребтового стовпа, відповідне розташування місця з'єднання його з головою, зміна структури передніх і задніх кінцівок (формування руки і ноги), зміни морфології обличчя, "розмикання" лоба — все це, зрештою, в рамках законів біологічного світу свідчить про "ослабленість" homo sapiens (Cro-Magnon-Menschen), яка набуває у натурфілософських дослідженнях досить різноманітного тлумачення: від розуміння цього факту як засади для ствердження універсальності людської істоти та побудови відповідної діяльнісно-матеріалістичної концепції людини як суспільно-історичної за своєю суттю істоти до ідеї людини як "недосконалої істоти" у біологізованій метафізиці (А. Гелен).

Іншим напрямом, у якому висвітлюється особливість положення людської істоти у внутрішньо диференційованому полі живого, є напрям онтогенетичний. Виняткове онтогенетичне положення людини прояснюється, перш за все, у такому важливому переломному пункті процесу життя кожної живої істоти, як народження — перехід від захищеного та забезпеченого життя у материнській утробі до наявного буття як "висадженої" у світ істоти. Всі вищі ссавці, як відомо, мають термін виношування дитини, який триває відповідно до різних специфічних рівнів розвитку. За такою "арифметикою визрівання" у людини цей період мав би тривати десь близько 21—22 місяців. У чому ж річ? Що є причиною "прискореного" дозрівання людської дитини? Чи, може, справа не в прискоренні? Зі свого боку, на це питання проливає світло інший факт онтогенезу: майже для всіх тварин кінець виношування збігається із закінченням визрівання здатностей, необхідних для самостійного життя, і швидкість дозрівання, яке ще триває, потім спадає дуже різко. Проте визрівання нейром'язової організації маленької людини (немовляти) триває зі швидкістю, що не змінюється ще близько року. Тобто можна справді говорити про "позаматочний рік ембріона" (А. Портман).

Безпосереднє значення цієї "аномалії" полягає в тому, що культурно-соціальне формування немовляти проникає всередину й, відповідно, вглиб — до стадії "ембріональної" неготовності. В цей період одночасно формуються такі важливі характеристики людської істоти, як пряма поза, початкова мова, використання знарядь. У жодного з вищих ссавців не може бути нічого подібного, бо вони проживають вирішальні фази своєї нейром'язової організації в тілі матері, де будується міцна і непорушна організація (система) інстинктів удалині від усіх контактів із зовнішнім світом.

Перш ніж зробити певні висновки щодо того, яке значення все це має для філософської антропології, відзначимо коротко й етологічну особливість живої істоти "людина". Головна власне поведінкова відмінність людини від тваринної поведінки полягає, напевне, у тому, що людину треба спочатку навчити, яка поведінка в окремій ситуації буде осмисленою, в той час як тварину цьому вчити не потрібно — вона вже "знає", тобто діє так, начебто вона знала про це завжди. Звичайно, це має місце, якщо говорити принципово; тобто виокремлення такої особливості етології людини зовсім не виключає, що поведінка тварин також може визначатися факторами, котрі не є природними, — це особливо стосується вищих хребтових, поведінкова система яких "стимул — реакція" аж ніяк не проста і складається як з підсистеми інстинктів, так і з навчання.

Однак безперечним фактом науки залишається те, що поведінка тварин у певних ситуаціях виявляється повністю або значною мірою видовою і визначається незалежно від досвіду, і при цьому тільки на благо індивіда, його групи та його генетичного потенціалу. В численних випадках організм відповідає на певну, біологічно значущу (зовнішню) ситуацію подразнення без будь-якого попереднього досвіду, без проб та помилок, одразу ж, специфічним способом, що, напевне, зберігає вид, і в цьому плані є осмисленим. Прив'язка певних конфігурацій чуттєвих даних до певних способів реагування уможливлює в кожній ситуації оптимальний шанс "правильної" дії.

У людини ж перевага елементів, що визначають поведінку, рішуче переноситься на бік навчання, власного розуміння й традиції, і тим самим змінюється принципово вся структура поведінкових детермінацій. Автоматичне і негайне поєднання стимулу (stimulus) та реакції (response) гальмується дією міркування, що спрямована в протихід розгальмівній функції стимулу. Різні заготовки поведінки ("інстинкти"), включаючи й відповідні їм об'єкти, перестають бути достатньо цілісними комплексами. Разом з тим руйнація прив'язки певних конфігурацій чуттєвих даних до певних способів реагування парадоксальним чином оптимізує шанс "неправильної" поведінки (дії), завдяки чому людина зрештою стає здатною на те, щоб об'єкти, які вона зустрічає, сприймати не лише як комплекси стимулів, а розуміти їх у їхньому власному бутті, "пройнятися їхнім суверенітетом". Здатність до такої поведінки націлена на мету, що перевершує цілі само- та видозбереження: людина здатна відмовитися від розмноження і навіть від життя заради справи, яку вважає важливою.

Таким чином, діалектична єдність філософсько-антропологічного та природничо-наукового знання зумовлена власне єдністю людини і природи. В глобальному вимірі цю проблему визначив П. Тейяр де Шарден. Проблема людини в її цілісних виявах важлива для природничих наук тим, що людина є вершиною еволюції і "зрозуміти людину означає в сутності спробувати дізнатись, як формувався світ і як він повинен продовжувати формуватись". Важливо також те, що людський розум силою свого впливу на природне середовище призвів до поступового перетворення біосфери в ноосферу як світ людини. В. І. Вернадський зауважував, що еволюція видів, котра була основою еволюційного процесу, переростає в еволюцію біосфери. Не лише еволюція Землі та біосфери приводить до виникнення людини як виду, але й поява та вдосконалення людини впливають на розвиток Землі та біосфери. Постійне зростання впливу "людського світу" на характер біологічних, фізико — хімічних процесів дає змогу нам говорити про буттєву значущість антропологічної проблеми в природничо-науковому пізнанні Подекуди розвиток природничого знання неможливий без ґрунтовного прояснення філософсько-антропологічних проблем. Однобокість і теоретична необґрунтованість призводять інколи до абсолютизації певних виявів людського. Зокрема, прикладом може слугувати соціобіологія, спроби котрої розглянути процеси культурної та органічної еволюцій в їхній єдності могли б бути досить продуктивними. Соціобіологія має на меті цілком по-новому підійти до проблем моралі, свободи, егоїзму, агресії та інших виявів людського. Найважливіше місце в соціобіології належить аналізові можливості меж використання аналогій між поведінкою тварин та людини. Основна увага приділяється принципам і поняттям дарвінізму, зокрема проблемам природного відбору. Висновки, отримані під час дослідження біологічних особливостей тварин, переносяться на поведінку людини. Методологічно соціобіологію можна визначити як біологічний та молекулярно-генетичний редукціонізм — антропологія тлумачиться з точки зору біології, а остання — як молекулярна генетика.

На думку соціобіологїв, принципові зміни в уявленнях про природу людини повинна внести теорія генно-культурної коеволюції. Йдеться про те, що процеси органічної (генетичної) і культурної еволюції людини відбуваються разом. Але провідну роль відіграють в еволюції все ж таки генетичні механізми. Вони визначаються як першочергові причини багатьох людських вчинків. Саме тому людина інтерпретується перш за все як об'єкт біологічного знання. Лідер соціобіології Е. О. Уїлсон визначає мету соціобіології як "вивчення біологічних основ усіх форм "соціальної" поведінки усіх тварин, людини зокрема". На його погляд, у людини не може бути "трансцендентальних" цілей, які б виникли за межами її біологічної природи. Власне і сама свідомість людини розглядається як інструмент лише виконання біологічних функцій. "Людська свідомість, — на думку Уїлсона, — є засобом для виживання і відтворення, а розум є лише одним з інструментів для біологічного відтворення". Безумовно, ідея коеволюції є продуктивною для розуміння природи людини. Але соціобіологія може бути прикладом того, як відмежування від суто антропологічних проблем (у даному разі співвідношення біологічного та соціального в еволюції людини) призводить до методологічно непродуктивних висновків панбіологізму.

Сказаним не применшується значущість антропології як спеціальної науки, що посідає проміжне місце між біологічними та гуманітарними дисциплінами.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua