Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія світ людини

Антропологічні ідеї в історії української філософії

Основні періоди й відповідні їм ідеї
Отже, на першому етапі філософування в Україні антропологія об'єднує всі інші напрями думки — натурфілософію і космологію, мораль, історію, сама ж вона осмислюється в контексті релігії. Ключовим тут є відношення "людина — Бог", а вся філософія, оскільки вона тут є, це — релігійно-моральнісна антропологія. Філософія відіграє функцію способу життєдіяльності, мудрості, а не суто об'єктивного знання, відокремленого від людини. Зі становленням професійної філософії в XVI—XVII століттях в Україні даний синкретизм розпадається. Це є наслідком освіти, спеціального вивчення філософії, освоєння ідей Ренесансу і Реформації, подальшого поступу власного змісту під впливом соціальних і наукових зрушень у Західній Європі і в Україні. Неправильно, що весь перший період (XI—XV ст.) є більше історією навчання філософії, аніж історією філософії, як вважав Д. Чижевський. Дійсне навчання відбувається в Острозькому освітньому центрі, в братських школах, Києво-Могилянській академії. Філософія саме тепер стає професією і як така підпорядковується розподілові праці — розчленуванню синкретичної думки на складові частини, які утворюють певні дисципліни.

Становлення нового світогляду охоплює великий проміжок часу, від зародження ідей гуманізму (XV— початок XVI ст.), їх утвердження (друга половина XVI — початок XVII ст.) разом з реформаційними ідеями до розвитку ренесансних та просвітницьких ідей в діяльності Києво-Могилянської академії (друга половина XVII — перша половина XVIII ст.). Хоча чітких періодів Відродження, Реформації і т. д. тут немає, але існує тенденція переважання тих чи інших настановлень — ренесансних, Нового часу, просвітницьких. А загальна змістова тенденція полягає у тому, що філософія поступово все більше зосереджується на проблематиці людини, як переконливо показано у книзі "Філософія Відродження на Україні" та інших працях.

Під час розгляду даного періоду слід мати на увазі загальну закономірність: великі відкриття, зроблені в XVI— XVIII століттях, стосувалися природи і спершу вони вплинули на світогляд, основу якого становить відношення "людина-світ", а лише потім — на техніку й технологію, взагалі на матеріальну культуру. Але найбільшим відкриттям було нове відкриття природи і людини, звільнення їх від міфологічних та релігійних нашарувань. Відкриття Коперника, Галілея, Декарта, Ньютона були окремими його проявами. В творах українських гуманістів Ю. Рогатинця, К. Т. Ставровецького, Д. Наливайка, 3. Копистянського, Л. Зизанія та інших розробляється комплекс ідей про рівність людини Богові, про людину як найвищу цінність, про її фізичну і духовну довершеність, розум і волю як джерело її творчої діяльності, про насолоду красою світу і життя, пошуки щастя на землі, а не на небі тощо. Ці настановлення стають провідними в мистецтві (в живописі портрет стає основним жанром), моралі, метафізиці й фізиці.

Символічним тут є положення з етики Й. Кононовича-Горбацького: "Нічого немає на землі великого, крім людини, і нічого великого в людині, крім розуму". Й. Кроковський, Ст. Яворський розглядали натурфілософію як головний розділ своїх філософських курсів. Поняття природи стає основним у тлумаченні природи і світу в цілому. Якщо підсумувати думки з цього приводу в названих мислителів (Г. Кониського, Т. Прокоповича, М. Козачинського та інших), то отримаємо цілий ланцюг: людина — частина природи, а душа — частина цієї істоти; інтелект і воля — найголовніші здібності людини, за допомогою яких вона пізнає й діє; пізнання природне за своїм походженням, бо його предметом є природа, а носієм — людина як природна істота; у людини також природне прагнення до добра, природна схильність до спілкування, а своєю діяльністю вона вдосконалює себе і прикрашає світ. Професори академії засвоюють і розвивають основні ідеї Ю. Ліпсія (1547—1606) та Г. Гроція (1583—1645), які заснувати нове вчення про право, державу, суспільство, серед них ідеї "природного права" і моралі, "природного закону", про розум як природу людини, "суспільний договір", "право народів", при цьому до основних належать права недоторканності особи, свободи совісті, приватної власності. Діяльність людини завдяки розвиткові науки, філософії, освіті стає фактором суспільного поступу.

Підкреслимо, що, на відміну від синкретичної антропології середньовіччя, в даний період курси філософії складаються з чітко розподілених дисциплін — натурфілософії, етики, психології, логіки тощо, але всі вони зорієнтовані на принцип природи — у зовнішньому світі, в людині, в її пізнавальній, виробничій, моральній, правовій і державницькій діяльності.

Нові антропологічні ідеї народжує XIX століття, яке називають століттям історії. Кореляція "людина і природа" доповнюється іншою — "людина й історія"; починаючи з Кирило-Мефодіївського товариства, виникає багато історіософських концепцій — М. І. Костомарова (1817-1885), М. П. Драгоманова (1841-1895), І. Я. Франка (1856-1916), М. С. Грушевського (1866-1934), В. К. Винниченка (1880—1951). В цих концепціях міститься чимало антропологічних думок, а всі вони орієнтовані на буття людей та їхнє благо. На відміну від тих напрямів історичного дослідження, в яких переважали опис і аналіз великих політичних і культурних діячів, державних устроїв, ці вчені зосередили свою увагу на народі як рушійній силі суспільного поступу. Життя народних мас, їхній побут, духовність, способи вияву радощів і печалей, тобто живі люди в конкретних обставинах, стають найважливішим об'єктом досліджень. Це нагадує одну з основних засад "Школи анналів", про яку згадувалося вище. Значне місце посіло уявлення про специфіку різних народів, перш за все українського та російського, оскільки царизм всіляко намагався знищити своєрідну культуру й мову України, зберегти її провінційність. З цього приводу Костомаров написав статтю "Дві російські народності" (1861) — яскравий приклад етнічної та історичної антропології, як усі твори цього вченого.

Ідея самостійності народу поглиблюється у Драгоманова. В "Передньому слові" до "Громади 1878 р." він доводив, що тільки самі мужики, трудящі люди можуть собі допомогти, звільнитися від гноблення — поступовим об'єднанням у громади, товариства. Завдання громадівця — допомогти найбільшій частині мужицтва зрозуміти, як йому взяти справи у свої руки. Вихідною для формування громад є лінія знизу вгору, від людини — особистості, а не навпаки. Оскільки об'єднання громад і є його уявленням про соціалізм, останній виходить з особи, її потреб і прагнення до щастя. На цій ідеї базується і його філософія історії: кінцева її мета — "безначальство" — своя воля кожному і вільне громадство людей і товариств. Тобто і соціальні погляди, і філософія історії Драгоманова є висновком з антропологічних ідей про людину як самоцінну, в ідеалі вільну істоту, як рушійну силу суспільного життя та його вдосконалення. В основу всього закладається природа людини, яку вбивають можновладці — "самовольники та нівечники натури чоловічої". Сам він надавав антропології першорядного значення в історичній науці. В статті "Стан і завдання науки стародавньої історії" Драгоманов виокремлював такі "систематичні рамки" явищ, що входять в історичні твори: а) матеріал, з якого складаються суспільства: індивідууми і народності; б) форми суспільств: сім'я, клас, союз державний, союз міждержавний; в) продукти суспільної діяльності — матеріальні й моральні. На його думку, все те, що входить у перший відділ, розпадається на дві науки: антропологію і етнологію, які зв'язують науки суспільні й природничі.

Подібні ж соціально-політичні погляди розвинув і Франко. їхню загальнотеоретичну основу складає його філософсько-історична концепція, а серцевину останньої — ідея єдності людини і природи. В роботі "Мислі о еволюції в історії людськості" (1881) він виклав концепцію нової, демократичної і народної історії, в якій царі й князі відходять на задній план, на їхнє місце стає народ, його економічні відносини, праця і розвиток. "Виказуючи всюди єдність природи, єдність її законів у всіх найрізнорідніших проявах, науки природничі підтягли й чоловіка, й суспільність людську під ті самі закони, навчили його вважатись за одне з природою, її прямим твором, фазою в розвитку загально-природного життя. Наука про розвиток, яка стала таким сильним двигачем в природознавстві, перенесена тепер і в історію, і, конечно, двигне й її наперед. Чоловік яко твір природи, — пояснював Франко, — стався предметом окремої науки, антропології, котра слідить за всякими проявами його тіла і духа. Чоловік яко звір суспільний стався предметом другого ряду окремих наук — соціологічних, котрі слідять його в зв'язку суспільнім, слідять розвиток суспільної праці, думок, вірувань і прочої культури. Всі ті науки, з одного боку, безпосередньо примикаючи до наук природничих, з другого боку, безпосередньо притикають до історії і почасти входять в її обсяг".

Підставою ідеї про народ як основний об'єкт історичної науки був не лише демократизм наших учених, але й стан державності. Оскільки Україна протягом століть не мала власної державності, виникла думка, що внутрішній зв'язок історичного поступу лежить не в політичних формах, а в спадкоємності поколінь. Останні є фактом, бо принаймні починаючи з IX століття він не переривався, а тому історія Київської Русі є історією України, а не Росії, як вважали М. Кармазін, М. Погодін та інші. Людський, антропологічний фактор став ключем до вирішення цього питання. Це — одне з основних положень історіософської концепції М. С. Грушевського, викладеної в його фундаментальній "Історії України-Руси".

Ті ж фактори дали можливість В. К. Винниченку розв'язати питання про державну незалежність України. Ще П. Орлик на підставі поразок у визвольній боротьбі за часів Хмельниччини та невдач І. Мазепи дійшов висновку, що Україна власними, внутрішніми силами нездатна забезпечити політичну незалежність і побудувати свою державу, що для цього потрібна допомога ззовні.

Свої надії він покладав на Швецію, як свого часу Хмельницький — на Росію, а пізніше Грушевський — на німецьке військо.
Ідея про необхідність такої допомоги стала традицією для багатьох учених і політиків. Цій традиції Винниченко протиставив і обґрунтував думку, згідно з якою український народ цілком здатний сам себе визволити, але за однієї суттєвої умови — якщо визволення народу буде всебічним, тобто коли поєднати гасла національного і соціального визволення. Ця думка — стрижнева в його "Заповіті борцям за визволення" (1949).

Таким чином, можна говорити про певну тенденцію об'єднання історичної та антропологічної засад українських учених.
У межах філософії, української історії, художньої літератури простежується й інша антропологічна тенденція, яка дістала назву "філософія серця". До її представників Д. Чижевський зараховує Г. С. Сковороду, П. Д. Юркевича, П. О. Куліша, М. В. Гоголя. Це досить багатоаспектне явище, яке було спеціально проаналізоване у праці Юркевича "Серце і його значення в духовному житті людини". Концепція, викладена тут, має філософсько-антропологічний характер. Дійсно, здавна сутність людини вбачали в єдності душі й тіла. На ній Гегель, як ми бачили, побудував свою "Антропологію" — складову частину "Філософії духу". А в чому коріниться дух? У широкому розумінні — у всьому тілі, навіть за його межами — у спілкуванні між людьми. Але його природними органами є мозок і серце: перший — орган свідомої діяльності, другий — найбільш глибинних шарів душевності й духовності. Юркевич і розкрив значення серця як визначальної фізичної і духовної основи людини. Тілесним органом душі, вважав він, є людське тіло. А оскільки серце поєднує в собі всі сили цього тіла, то воно являє собою найближчий орган душевного життя людини, осереддя багатоманітних почуттів, хвилювань і пристрастей; воля і почуття не є видозмінами мислення, як вважали багато філософів; настрої душі, які визначаються її загальним почуттям, є останньою, найглибшою основою наших думок, прагнень і справ; дерево пізнання не є деревом життя, світло знання має стати теплом і життям духу. Праця Юркевича й сьогодні вражає тонкістю і багатогранністю спостережень.

Попередником Юркевича в цьому питанні був Сковорода, у філософії якого пошуки щастя, самопізнання людини є центральними. Хоча, на відміну від Юркевича, Сковорода не має спеціального твору про серце, однак до нього філософ постійно звертається як до остаточної інстанції під час розгляду будь-яких етичних проблем, особливо ж названих. Показовими тут є діалоги "Начальная дверь ко христианскому добронравию", "Наркисс. Разглагол о том: узнай себе", "Разговор путников об истинном щастьє в жизни". Самопізнання йде від тіла до думки, мислення, від нього — до серця. "Людиною є не зовнішня або крайня плоть, як народ міркує, а глибоке серце... Втаємничена думок наших безодня і глибоке серце — все — одно... Глибоке серце — сутність і зерно наше, і сила, в якій полягає життя... Мислення, дух, серце — це є людина". Лише заглибившись у нього, можна збагнути й знайти щастя — його становить душевний мир.

Гоголь багато уваги приділяв таким питанням. Розробляючи сюжет "Мертвих душ", він писав: аби пізнати природу росіян, "слід узнати краще природу людини взагалі і душу людини взагалі... З цього часу людина і душа людини стали більше, ніж будь-коли, предметом моїх спостережень. Я залишив тимчасово все сучасне; я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, за якими рухається людина і людство взагалі. Книжки законодавців, душезнавців і спостерігачів за природою людини стали моїм читанням".

У зв'язку з цим слід зауважити, що мистецтво взагалі — скульптура, художня література тощо — містить величезний масив знань про людину. Про кожен значний художній твір можна сказати те, що сказав Гоголь про свою книгу "Вибрані місця з листування з друзями "Найбільш справедливим було б назвати цю книгу вірним дзеркалом людини".

У "Вибраних місцях" досить ретельно розглядається ієрархія людських здібностей — від поверхових до більш глибоких, і ця послідовність така: розсудок ("ум") виконує поліцейські функції — впорядковує все те, що є, сам він — не творча здібність, його рухають пристрасті; ще більш висока — розум, який набувається через приборкання пристрастей, через внутрішнє виховання, але і він обмежений; найвища здатність — мудрість, яку дає людині релігія. Найбільшою вадою Гоголь вважає гординю. "Ніколи ще не зростала вона до такої сили, як у дев'ятнадцятому столітті". Це призвело до того, що на місце розуму поселилась одна злоба. Цій гордині розуму письменник протиставляє любов до людини, добро.

Розглядувана тенденція — звернення багатьох філософів, учених, митців до серця як осереддя духовності, до душі, мудрості — не випадкова, вона відображає не лише індивідуальні риси її представників, а й певні особливості духовного світу українського народу. На цьому питанні зупинялися неодноразово видатні діячі культури. М. І. Костомаров звертав увагу на те, що українцю притаманний сердечний порив до духовного, незнаного, таємничого і радісного світу. П. О. Куліш розрізняв у людині внутрішнє і зовнішнє начала, їхню боротьбу, яку він простежує в усьому світі людини, в усій історичній і сучасній реальності України. "Виходячи з... фундаментального дуалізму внутрішнього, "сердечного", і зовнішнього, чужого і ворожого, й розробляє П. Куліш ідею України, що стверджується через низку антитез минулого і сучасного, народної мови (мови серця) й мови штучної, хутора і міста, України і Заходу, жіночого і чоловічого начала тощо". Д. Чижевський до рис українського народу відносив емоціональність і сентиментальність, чутливість і ліризм, і вважав, що саме ці риси знайшли відображення у "філософії серця". Інакше кажучи, ця антропологічна філософія випливає не лише з релігійних настанов, які часто виступають проти розуму, його гордині, стверджують необхідність більш живої духовності, що підіймається із самих глибин серця людини, — вона також є наслідком етнічних рис народу.

У XX столітті не менше значення, ніж "людина — історія", набуло відношення "людина — природа". Останнє, на відміну від попередніх епох, носить всезагальний характер і виражається у сукупності глобальних проблем. Його втіленням є феномен ноосфери, теорію якого розробив наш співвітчизник В. І. Вернадський у 20—30-х роках минулого століття. Про ноосферу буде спеціальна лекція. Зараз же зауважимо, що послідовність етапів розвитку антропологічних ідей і в Західній Європі, і в Україні не означає, що перехід до наступного етапу відкидає попередній. Скоріше тут відбувається накопичення, акумуляція набутих ідей та концепцій, їх співіснування, а за певних умов попередні парадигми можуть виходити на перший план, як це має місце з відношенням людини до природи. До цього напряму належить і теорія людського щастя, розроблена В. К. Винниченком у філософському трактаті "Конкордизм" (від лат. concordia — погодження), основними принципами якої є закон погодження всіх елементів буття кожної людини (багатства, слави, розуму), злагода або рівність між людьми, рівність з усіма живими істотами на землі, з усією природою. Філософська утопія Винниченка споріднена з "ноосферою" Вернадського.

Зберігання й накопичення стосується й інших форм антропологічного поступу, особливо релігії. Розвиток науки і філософії не знімає релігійного світогляду, а надає йому нових рис і забарвлень. Під час розгляду антропології в Західній Європі ми пояснили вже причину цього явища: релігія залишається переважною формою народного світогляду, бачення світу, людини та їх взаємодії. Але й люди, які володіють науковим знанням та філософією, бувають у той же час віруючими. І, можливо, їх кількість не зменшується. Це пояснюється тим, що саме наука в матеріально-технічному втіленні призвела до глобальної кризи людства на сучасному етапі його розвитку. Вона виявилася руйнівною силою щодо природи та людини, хоча без неї людство вже існувати і не зможе. Наука в позитивному аспекті постала фактором негативним матеріально, а тому і духовно. Внаслідок цього стають ширшими і більш інтенсивними пошуки для заповнення духовної ніші, яка утворилася, а також пошуки засобів, форм реального життя, які могли б усунути або оминути вади науки і технології. За таких обставин міцніє потік філософських, релігійних, містичних учень зі Сходу, і чим більш вони темні й незрозумілі, суперечать розуму, тим більшим попитом користуються. Це за масштабами — Відродження, але не античної розумової духовної культури, а тіньових глибин і аспектів духовності стародавньої, середньовічної, Нового часу, яка поступом науки була відсунута на другий план, а то й зовсім забута. Дж. Віко назвав би цей процес третім поверненням варварства, але його зумовлюють не примхи, а потреби людей у духовній підтримці й реальному спасінні від переможного руху розуму. В стародавні часи людина врятувалася від загибелі за допомогою розуму, тепер вона хоче врятуватися від його надмірного розвитку. Тому всі зазначені пошуки мають глобальний антропологічний зміст.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua