Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Філософія світ людини

Переднє слово

Коли Бог створив за законами мудрості світ, він зажадав, аби був хтось, хто б оцінив сенс такої великої роботи, любив би її красу, захоплювався її розмахом. Проте не було нічого потрібного ні в прообразах, із яких можна було витворювати нових нащадків, ні в коморах, що їх творець подарував би у спадок новому синові, ані на лавах небосхилу, де воссідав сам споглядач Всесвіту. Все вже було завершене, все розподілене щодо вищої, щодо середньої, а чи нижчої сфери.

І ось, замисливши людину, Бог вирішив, аби той, кому він не міг дати нічого власного, мав спільним з іншими все, що було властиве окремим творінням. Пристав Бог на те, що людина - творіння невизначеного образу, й, поставивши її у центрі світу, сказав: «Не даємо ми тобі, Адаме, ні власного місця, ні певної подоби, ні особливого обов'язку, аби місце й подобу, і обов'язок мав ти за власним бажанням, згідно зі своєю долею та власним рішенням. Подоба інших створінь визначена в межах установлених нами законів. Ти ж, не скутий ніякими межами, визначиш свою подобу за власним рішенням, на волю якого я тебе полишаю. Ставлю тебе у центрі світу, щоби звідтіль тобі було зручніше оглядати все, що є довкілля. Я не зробив тебе ні небесним, ані земним, ні смертним, ані безсмертним, аби ти сам, свобідний та славний майстер, сформував себе у подобі, якій віддаси перевагу. Ти можеш переродитись у нижчі, нерозумні істоти, але можеш за велінням власної душі переродитися у вищі, божественні».

У людей, що народжуються, було, отже, вкладено зародки найрізноманітнішого життя, й залежно від того, як кожен про них дбає, вони виростають і дають у нім свої плоди...
— Так сформулював думку, що стала своєрідним кредо ренесансного світорозуміння, італійський філософ — гуманіст Джованні.

Піко делла Мірандола у «Промові про достоїнство людини». То мало бути вступне слово на римському диспуті філософів усієї Європи 1487 року.
Диспут тоді не відбувся. Проте відлуння наведених уболівань щодо людської подоби проймає філософську гуманістку відтоді й донині.

Але ж ... сплинуло п'ять віків, і ось знову, як тоді, на зламові віку - ба, нині ще й тисячоліття - ми вже вкотре повертаємося до того ж питання. Світ змінився й людина змінилася, вона чимало скоїла, побачила й почула. Чимало спізнала, але якось дивно те робила: що більш пізнавала, то менше вірила у себе. То чи ж варто посилатися на якісь там ренесансні сподівання, вони ж бо — оптимісти — хіба могли уявити наші негаразди, сумніви та манівці?

А мабуть — таки варто, бо ж у сподіваннях, котрі ми навели на початку розмови, чи не більше важать застереження щодо ницості, аніж зачарованість «величчю» людини.
Погодьтеся, вельми своєрідною виглядає ота гуманістична ейфорія, що нею так докоряє «модернові» - «постмодерн», якщо вслухатися у квінтесенцію Пікових міркувань: «і що то за чудо - людина! Найщасливіша з усіх істот і гідна всезагального захоплення — може бо сягнути найвищого злету або впасти у найглибшу прірву. Хіба не дивовижні її хамелеонство, мінливість подоби й химерність характеру!» (наведені кваліфікації «розкидано» по тексту вже згаданої промови). Самовихваляння тут чи щось складніше, драматичніше, а то й трагічніше? Чи то, була, не Кантова нездоланна суперечність (антиномія) вже визирає з-за ренесансного плеча? Чи не отакі драматичні, а то й трагічні суперечності становлять суть новоєвропейського гуманістичного дискурсу, ледь-ледь сховану за шатами антропоцентричного оптимізму?

За кожною ж подібною антиномією проглядається вкрай фундаментальна жага людська - бути у злагоді зі світом та з самою собою. Збувається те надто вже рідко. Надто - сьогодні. І все ж ... Ще один італієць, наш сучасник Італо Кальвіно витворює промовистий художній образ людини доби «постмодерну». Вона перебуває у злагоді... з незлагодою (!) інших, себе й цілого світу. Здавалося б - повна протилежність ренесансному світовідчуванню. Проте придивимося пильніше: адже «злагода із незлагодою» є все-таки злагодою, котра порятовує людину серед безлічі житейських незгод. Зачекаймо, а чи не був оптимізм ренесансного гуманізму також своєрідним способом віднайти «злагоду з незлагодою світу»? Можливо, він був, за фрейдівською схемою, «заміщенням» незлагоди (себто переведенням безсвідомих, неприйнятних для людини бажань у прийнятну подобу). Хоч би як там було, маємо справу, отже,

з разючими відмінностями — та водночас із виразною спадкоємністю найфундаментальніших антропологічних потреб, котрі зберігають свою значущість упродовж тисячоліть. Відповідно й уявлення про людину, модифікуючись стосовно нових умов життя, також зберігають певну інваріантність.

Даною обставиною наснажень - задум пропонованого навчального видання з філософської гуманістики.
Як навчальний матеріал провідні мотиви нашого посібника використовуються вперше. Досі вони становили зміст дослідницьких пошуків, які розпочалися не вчора. Відтак хочемо привернути увагу читача до цікавої культурно-інтелектуальної історичної паралелі.

Західна думка минулої доби знає два помітних повороти до проблем антропології. Перший - це кінець 20-х років. З'являються філософсько-антропологічні праці М. Шелера та Г. Плеснера, майже водночас із ними - напружені роздуми М. Гайдеггера, присвячені співвідношенню антропології та нової онтології (вони задають вектор переходу від «Буття і часу» до подальших праць щодо контроверз європейського гуманізму). Паралельно маємо початок величезного спалаху досліджень у галузі екзистенціальної (М. Бубер, К. Ясперс, Г. Марсель), трохи згодом — персоналістичної (Е. Муньє), а ще трохи поготів сартрового різновиду екзистенціальної антропології.

Другий етап антропологічної зацікавленості — кінець 60-х — початок 70-х років, коли у Мюнхені друкується п'ятитомна «Філософська антропологія сьогодні» (О. Больнов та інші). Помітною ціхою даного етапу, його продовженням стала інтенсивна взаємодія філософської антропології та герменевтики (семитомне видання «Нової антропології» за редакцією Г. Г. Гадамера та П. Фогелера).

На вітчизняних теренах сильний антропологічний сплеск репрезентований культурно-філософським явищем 20-х років, котре дістало згодом найменування «розстріляного відродження» (Микола Хвильовий з його ідеєю поєднати переваги Фавстової людини та східний інтравертизм, Володимир Юринець та інші). Другий етап — то очолений Володимиром Шинкаруком «антропологічний поворот» в українській філософії, котрий розпочався у 60-ті роки: центрація предмета філософії на проблемах людини, розгляд усього комплексу філософських зацікавлень як «перекладу на теоретичну мову» смисложиттєвих, світоглядних питань. Додамо, що напередодні 60-х років наш співвітчизник Олександр Кульчицький, працюючи в Українському Вільному Університеті (м. Мюнхен), видав там фундаментальну працю «Основи філософії філософічних наук», пройняту ідеями світоглядно-антропологічної переорієнтації філософії, а 1973 року — «Введення у філософічну антропологію». Враховуючи відносність пропонованих паралелей, неминучу з огляду на відмінності тогочасної політичної й духовної атмосфери у даних регіонах, сподіваємось, що ця паралель усе ж засвідчує принаймні ту обставину, що ми у царині філософсько-антропологічних пошуків — «не чужі люди».

Доречною є ще одна паралель. В 1995-96 роках став світовим бестселером роман для юнаків норвезького філософа Юстейна Гордера «Світ Софії» (перекладений українською 1997 року), де найперші філософські питання: хто я, що є людина, що було до мене і буде після того, як мене не стане, що таке Всесвіт, звідкіль він - також належать смисложиттєвій сфері.

Починаючи з 60-х років людинознавчий пошук здійснювався нами у напрямі почасти «нової онтології», почасти - екзистенціальної антропології. Відмітна її тенденція - погляд на людське буття не взагалі (як буття роду чи виду homo sapiens), а в його особистісній самобутності — як буття кожного з нас (В. Шинкарук). Кінець 80-х - початок 90-х років ознаменувався критичним переглядом низки ідеологічних стереотипів, які штучно обмежували діапазон дослідницьких програм, і початком інтенсивного переосмислення наріжних концептів філософської гуманістики. Наслідки такого переосмислення ми намагалися якнайповніше відобразити у данім навчальнім посібникові.

Чи не найважливіший серед таких концептів - то уявлення про сутнісні властивості людини. Традиційно вони мислилися здебільшого як втілення усіляких чеснот. Натомість ми акцентуємо на сутнісній неоднозначності, амбівалентності людини. У зв'язку з цим у сучасних вітчизняних дослідженнях співвіднесено два різновиди антропологічних розмірковувань — «позитивні» та «негативні». Відповідно переглянуто платонівське-моністичне бачення людської сутності. Його вадою є субстанціалізація всезагальних властивостей людини, нехтування її віковою, статевою, етнонаціональною та іншою специфікою.

Через осмислення мови як «домівки буття» ми виходимо на фундаментальні питання етноантропології. Критично переглядаючи «пан соціологізм» у витлумаченні людини, ми співвідносимо такі її взаємопов'язані «екзистенціалії», як коммюнітарність та самотність.

Уперше в нашій літературі ми акцентуємо на утопічності просвітницьких сподівань наскрізної розумності людського світу, зокрема показуємо незвідність «антропосфери» — до «ноосфери». Не розглядалося досі у вітчизняних розробках також питання про сублімативність людини та її світо-відношення, як і чимало інших смислових сюжетів, котрі зацікавили авторів даного посібника.

За всього цього ми намагалися обстояти розважливий погляд на людину, ствердити таку її життєдайну рису, як спроможність стала мудра настанова Макса Шелера. Просимо Читача сприймати її як наше світоглядно-методологічне кредо:

«...Навчити тому, як людина може стерпіти себе саму, — не переоцінюючи саму себе у манії величності, але й не впадаючи у хибне самоприниження».
Що більше працює дослідник над вивченням філософсько-гуманістичної проблематики, то частіш пересвідчується: найабстрактніші, здавалось би, розмірковування про людину дуже дотичні до екзистенціальних спостережень над багато чим, що заважає нормальному людському життю. Чого варта хоча б згадана вже раніш двоїстість, амбівалентність людини. Адже вона живить діаметрально протилежні політичні орієнтації — як антитоталітаризм, так і тоталітаризм, орієнтації культурні — приміром, креаціонізм та традиціоналізм, етичні - егоїзм та альтруїзм тощо. А той же принцип переспрямування суспільно небажаних потягів (замість виснажливої й малоперспективної боротьби з ними)? Або принцип «зустрічі» як рятівний щодо особистості з погляду педагогічної антропології? Чи «педагогіка миру», котра активно розробляється на теоретичних засадах педагогічної антропології?

Прикладів, коли антропологічний дискурс постає як переплетення вектора теоретичного з етичним, педагогічним, політичним, правовим, можна навести безліч. Найбільше, що він концентрує в собі, — це можливість збагнути органічне поєднання в кожній конкретній людині максимальної самоцінності, індивідуальності, унікальності — та водночас універсальності, вселюдності.

Коли розмірковуєш над таким поєднанням, пригадуєш досить влучне антропологічне спостереження Германа Гессе: «Кожна людина - то не тільки вона сама, а ще й те єдине, з певного погляду, зовсім особливе, щоразу важливе й пречудове перехрестя, де перетинаються явища світу саме таким чином — один лиш тільки раз і більш ніколи. А відтак історія кожної людини є істотна, є вічна, є божественна, а відтак кожна людина, допоки живе та слідує природній волі, є чудесною і гідною всілякої уваги. У кожній набув подоби дух, у кожній страждає живе створіння, у кожній розтинають Спасителя». Ці слова, сказані німецьким письменником напередодні першого антропологічного «буму» на Заході, не втрачають своєї слушності. Вони мають особливу значущість для України, виснаженої століттями підлеглості, які супроводжувалися національними та соціальними чорнобилями. Не забуваймо їх, створюючи ринкові відносини...

Чи не означає все сказане, що антропологічний розмисел опинився сьогодні віч-на-віч з необхідністю якнайсумлінніше співвідносити унікальність і самоцінність кожної людини з унікальністю інших людей, далі - живих створінь, ще далі — з самоцінністю будь-чого сущого поряд із людиною? «Ми з Тобою однієї крові — Ти і Я», — казав Кіплінгів Мауглі кожній живій істоті. «Ми з Тобою - однієї долі», — каже сьогодні усьому сущому антрополог.

Ця ідея дуже співзвучна прадавній екофільності українського менталітету.
Вдивляючись у себе, людина бачить Всесвіт, а вдивляючись у безкрай світу - бачить, глибше розуміє себе саму. Такою є наріжна ідея, що її намагалися обґрунтувати автори кожної з пропонованих лекцій.

ЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua