Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
ІСТОРИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ ІДЕЙ


800-200 до н.е. — протяжність «осьового часу історії» (К. Ясперс) — часу Конфуція та Лao-цзи, Будди та Заратустри, Гомера та Парменіда, Геракліта та Платона, часу руйнації тисячолітніх культур та зародження практично всіх майбутніх філософських напрямків.

Лao-цзи (прибл. 604 до н.е. - дата смерті невідома) розробив оригінальне вчення про «дао» як організаційний принцип усього сущого, джерело та регу­лятивну константу соціальності та моральних якостей людини.

Конфуцій (551-479 до н.е.) обгрунтував вчення про «жень» — джерело моральних якостей людини, організуючу та інтегруючу силу природи та людського життя, закон, принцип взаємодії людини з іншими людьми: «Чого не бажаєш собі, того не роби людям»; підпорядкував філософію досягненню соціальної злагоди, єдності індивіда та суспільства, краси та добра.

Фалес(бл. 625-бл. 547дон.е.)започаткувавфілософськіроздумипро земні первні людського буття, про душу як активну силу — носія розумності та справедливості.
Піфагор (бл. 570 до н.е,- бл. 497 до н.е.) — перший в історії філософії назвав своє вчення «філософією»; звернув увагу на гармонію числа і дійсності, числа і слова; створив моральну філософію, в основі якої знаходилось свідоме ставлення особистості до суспільних моральних цінностей.

Геракліт (бл. 544-бл. 483 до н.е.) вивищив авторитет мудрості як єдиного способу осягнення світу; свавільній «владі натовпу» протипоставив ідею організованого суспільства, в якому господарюють закони («За закон народ повинен битися, як за свої стіни»),

Парменід (чи то бл. 544, чи то бл. 515 до н.е.-дата смерті невідома) наголо­шував, що істинне знання нам дає лише розум, на почуттях же ґрунтуються невірогідні та суперечливі думки.
Зенон (464-461 до н.е.) — «винахідник діалектики» (Арістотель) як мето­ду спростування суджень шляхом раціональних (логічних) аргументів; автор знаменитих апорій — аргументів «проти руху», розуміння руху як супереч­ності.

Протагор (бл. 490-бл. 420 до н.е.): «Людина є мірило всіх речей».
Сократ (бл. 469-399 до н.е.) розробив комплекс моральних настанов щодо організації життя на засадах раціонального знання; взаємозв'язок моралі та розуму вивищив до рівня провідного принципу організації соціального; утвердив принцип «Пізнай самого себе».

Демокріт (бл. 460-370 до н.е.) порушив питання про матеріальні потреби людей як рушійну силу історії; обґрунтував значення демократії як устрою, який найбільш відповідає потребам людського співжиття в суспільстві.

Піррон (IVст. -початок III ст. до н.е.) заперечував можливість пізнання світу («мудрість», згідно з Пірроном, знаходиться у відомстві богів) і обґрунтовував настанову здобуття людиною незалежності відсвіту, необхідності наслідування традицій та настанов, які склалися; фундатор такого напрямку, як скепти­цизм.

Платон (428/427-347 до н.е.) розробив концепцію «ідеальної держави», в якій справедливість розглянуто як такий стан речей, в якому кожен, займаю­чися своєю справою, отримує належне; описав соціальну структуру суспільства; для підтримання спокою та злагоди запропонував зрівняти влас­ність вищих верств населення й усуспільнити її для середньої верстви — для військових; органічно не приймав демократії (у тому вигляді, в якому її впро­ваджували в тогочасному суспільстві); на противагу «свавіллю натовпу» обстоював монархію та аристократію; обґрунтував потребу суворої регламен­тації індивідуального та соціального життя людини.

Арістотель (384-322 до н.е.) обґрунтував статус людини в суспільстві як «політичної істоти»; існування «рабства» пояснював природними причина­ми; найкращим політичним устроєм вважав «політію» (суміш олігархії та демократії); для збереження злагоди пропонував «усереднити власність» між громадянами; головне завдання держави вбачав у вихованні громадян у дусі моральних чеснот; революційні зміни вважав неприйнятними.

Епікур (341-270 до н.е.) обґрунтовував життєву орієнтацію на досягнення задоволення, але не для насолоди, а для атараксії — незворушності та безтурботності, що включає в себе здоров'я тіла й водночас — спокій та велич духу.

Тім Лукрецій Кар (бл. 95-55 н.е.) обґрунтував настанову на пізнання світу та звільнення від «страху перед богами».
1 сторіччя н.е. — виникнення християнства.
Філон (21 або 28-41 або 49 н.е.) розширив теоретичні засади християнства й постав як його «дійсний батько» (Ф.Енгельс); започаткував філософську інтерпретацію одного з двох головних догматів християнства — догмат про боголюдину та правила наближення до неї засобами праведного життя; обґру­нтував положення про «споконвічність»: «Споконвіку було Слово».

Сенека Луцій Анней (бл. 1 р. н.е.- 65 н.е.) — останній крупний стоїк, який створює низку моральних трактатів пропедевтико — педагогічного спрямуван­ня, спрямованих на виховання «величі розуму», «багатства почуттів» і « незалежності душі від афектів »; автор знаменитого вислову: * Покірного доля веде».

Юстин Страдник (бл. 100-166) відстоював істинність християнського вчення й благоговів перед Платоном; його філософське кредо — християнство та платонізм ведуть до Бога.
Тім Флавій Климент (бл. 150 - бл. 215) намагався здійснити синтез хрис­тиянства з еллінською культурою: історію філософи розглядав як передтечу християнства.

Квінт Септимій Флоренс Тертулліан (бл. 160 - після 220) обстоював ідею всесилля «віри»; для спростування критики християнства через те, що проти­річчя в ньому часто призводять до «абсурду», висунув положення: «вірую, позаяк абсурдно». Істинність віри, вважав філософ, не потребує підсилення розумом, оскільки вона — всесильна.

Оріген (бл. 185-253) намагався поєднати «віру» з платонізмом: християн­ство лише тоді здобуде панівні висоти в духовному житті суспільства, коли вибудує свої теоретичні засади, вважав філософ.
1 сторіччя н.е. — зародження «патристики» — філософського напрямку, спрямованого на обґрунтування, коментування та пропаганду християнства. Перший етап патристики (цей напрямок існував до VIII сторіччя) репрезентований діяльністю апологетів.

І—II сторіччя н.е. — виникнення «гностицизму» — філософської течії, спрямованої проти християнства.
Плотін (бл. 205-270) поглиблює вчення Платона про «ідеї», розвиває вчення про «Єдине», використовує головні положення Платона в полеміці з християнством, розвиває християнське вчення й водночас постає як його теоретичний опонент.

Порфирій (232- 304) коментує й роз'яснює вчення Плотіна, використову­ючи його проти християнства; проповідує принцип помірності у стражданнях (метропатії) та очищення від афектів для уподібнення Богові.

Флавій Клавдій Юліан (331-363) розкриває протиріччя християнського вчення; заперечує головний догмат — вчення про Іісуса Христа, який поєднує в собі божественну та людську природу. (Юліан отримав ім'я «Відступник» і досі згадується церковниками як найбільший противник християнства).

Августин Блаженний (354-430) установив своєрідні теоретичні канони філософії християнства; створив оригінальне вчення про «Град Божий», до якого людина може піднестися лише через віру; олюднив християнство, ввів­ши в нього «людську» проблематику; в теологічному тлумаченні порушив проблему історичності людського буття; ввів у філософію ідею прогресу.

Псевдо-Діонісій Ареопагіт (друга пол. V ст.) — ймовірний філософ, здійс­нив суперечливий синтез платонізму та християнства; обґрунтовував положен­ня про одухотворення людських стосунків шляхом наближення до Бога, його пізнання.

Боецій (бл. 480-524) здійснив спробу втілити освіченість у повсякденну практику незалежно від «релігійної духовності» та офіційних церковних настанов; започаткував відродження аристотелізму.
Марціан Капелла звеличив філософію як науку, яка заспокоює людину, дає духовну втіху.

Іоан Скот Еріугена (бл. 810-877) обґрунтував думку проте, що «розум» не суперечить Святому Письму, а навпаки — дає зрозуміти його адекватно; авторитет народжується з розуму, вважав філософ.
Ансельм Кентерберійський (1033-1109) обґрунтував положення про «віру» як засновок «розуму»: «Вірую, щоб зрозуміти»; здійснив спробу логічного обґрунтування буття Бога, доведення необхідності його втілення в людину.

Ібн Сіна (980-1037) — арабський учений, філософ, лікар, дарує світові знаменитий «Канон врачебной науки».
Аль Фарабі (870-950) — арабський філософ, вчений — енциклопедист здійс­нив спробу представити одвічну філософію і теологію не як протилежності, а як варіанти однієї істини.

Петро (П'єр) Абеляр (1079-1142) обґрунтував протилежне Ансельмовому тлумачення співвідношення «віри» та «розуму»: «Розуміти, щоб вірити»; підкреслював переваги знання перед сліпою вірою.
Роджер Бекон (бл. 1204-1292) намагався поєднати та узгодити «віру», «розум» та «досвід» як три способи пізнання; обстоював ідею подолання протиріч у християнстві шляхом створення «єдиної релігії», що базується на дійсно науковому знанні; закликав до поєднання «духовної» та «світської» влади; перевагу щодо керівництва державою віддавав священикам — вченим — «священикам знань».

Фома Аквінський (1225-1274) обґрунтував буття Бога природним буттям речей; обстоював положення про «надрозумність » релігійних догматів; ратував за взаємодію віри та розуму; обґрунтував положення про «свободу волі», яка має розгортатися на ґрунті релігійних настанов; оптимальною формою дер­жавного життя вважав монархію.

Дуне Скот (1270-1308) всупереч «томізму» доводив, що гармонія між теологією та філософією неможлива, оскільки це різні форми опанування світу, між якими відносини більш складні, ніж просте підпорядкування одне одному; переніс увагу від «змісту» схоластичного знання до розгляду його «методу».

Оккам (бл. 1285-1349) — теолог, логік, політичний філософ — схоласт; обґрунтував ідею абсолютної всемогутності Бога, залежності характеристик речей від нічим не детермінованої (випадкової) волі абсолютного Начала; автор знаменитої тези «Не примножуй сутність», що ввійшла у філософію у значенні «Лезо Оккама».

Кузанський (1401-1464) — філософ, астроном і математик, за вченням якого «бог знаходяться у всіх речах, а вони - в ньому»; пізнання істини досягається не схоластичними роздумами, а на основі досвіду.
XII -ХІІІ сторіччя — початок формування нових духовних пріоритетів — гуманістичної культури; піднесення мистецтвом авторитету особистості, оптимізму.

Данте Аліг'єрі (1265-1321) всупереч релігійній традиції центральною темою поетично-філософських роздумів зробив проблему людини, яка спро­можна забезпечити своє, благо власними силами.
Франческо Петрарка (1304-1374) започаткував процес філософського відродження — повернення до античної філософії з одночасним поглибленим розумінням ролі розуму та людини як центральної філософської проблеми.

Джованні Бокначчо (1313-1375) у центр філософських роздумів поставив «живу», «чуттєву » людину, наділену оптимістичним світоглядом і зорієн­товану на «земні радості».
Mapcіліо Фічино (1433-1499) обстоював думку проте, що філософія є «сес­трою», а не «прислужницею» релігії; філософія є своєрідною «вченою релігі­єю», вона розвиває теологію й підносить її до рівня загальнолюдської мудрості.

Піко делла Мірандола (1463-1494) визначав центральне місце людини у Всесвіті, наголошував на її здатності до самовдосконалення.
П'єтро Помпонацці (1462-1525) спростував віру в чудеса та обґрунтував раціоналістичну теорію пізнання.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) — італійський філософ, художник і математик, який релігії і схоластиці протиставляв досвідний шлях пошуку істини.
Нікколо Макіавеллі (1469-1527) обґрунтував, що життєдіяльність людей ґрунтується на індивідуальному матеріальному інтересі й що приватна власність є рушійною силою суспільного життя; обґрунтував вчення про державу як механізм регуляції інтересів та майнових протиріч; описав прави­ла управління державою.

Томас Мор (1478-1535) створив утопію про ідеальний соціальний устрій, ґрунтований на засадах суспільної власності.
Мартін Лютер (1483-1546) висловив ідею «реформації» релігії.
Жан Боден (1530-1596) у річищі ідей Реформації підносив роль держави.

Томазо Кампанелла (1568-1639) змалював утопічне суспільство, в якому немає приватної власності та індивідуальної сім'ї і яке базується на праці.
Монтень ( 1533-1592)-французький філософ — скептик: змінюються люди, а з ними змінюються думки та оцінки і, оскільки кожна думка плід індивідуального розвитку людини, правильно буде — не надавати їй об'єктивного значення.

Томас Мюнцер (1490-1525) суть реформації тлумачив як перетворення світу на засадах торжества спільних інтересів людей праці.
Жан Кальвін (1509-1564) реформаторство уявляв як «дешеву церкву», «спрощення культу», «мирський аскетизм».

Середина XVI сторіччя — розгортання процесу контрреформації.
Еразм Роттердамський (1469-1536) започаткував гуманістичне переосмислення релігії; узагальнив та об'єднав гуманістичну та реформаторську лінії.

Френсіс Бекон (1561-1626) обґрунтував «реалістичну утопію» ідеального суспільства, побудованого на засадах приватної власності, на досягненнях науки.
Рене Декарт (1596-1650) підніс авторитет розуму («Мислю, отже, існую») та необхідність розумного облаштування суспільства.

Назад Зміст

 

 
© www.SchoolLib.com.ua