Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 7
ЧЕРЕЗ ТЕРЕНИ ДО ЗІРОК

Мішель Фуко
(1926-1984)
«Людина — це лишень недавній винахід, формовитвір, якому немає й двух століть, невеликий пагорб у полі нашого знання.., який зни­кне, як тільки воно прийме іншу форму»

Французький філософ, історик і теоретик культури, видат­ний представник сучасного французького структуралізму є інте­лектуальною постаттю європейського і світового рівня. Його творчість починається із середини 50-х років XX ст. Спектр на­укових інтересів мислителя — філософія, психіатрія, соціоло­гія, історія культури.

Серед найвідоміших його робіт слід назвати: «Психічна хво­роба та особа», «Божевілля і культура: історія божевілля в епо­ху класицизму», «Народження клініки. Археологія погляду медика», «Слова і речі. Археологія гуманітарних наук», «Архео­логія знання», «Царство мови», «Наглядати та карати», «Істо­рія сексуальності».

У цих та інших своїх роботах М. Фуко намагався створити парадигму сучасного знання, розробити питання аналізу, уза­гальнення та систематизації людської культури, проаналізува­ти сучасні погляди на місце та роль людини у світі, дати сучасну інтерпретацію низки найбільш важливих проблем філософії.

Одним із головних завдань М. Фуко був пошук єдиної концеп­туальної основи для історико-наукового та історико-культурного дослідження. Ця проблема розкривалася ним на різних ета­пах його філософської діяльності по-різному. В «Історії боже­вілля » це дослідження відбувається на феноменологічному рівні досвіду переживання; у «Словах і речах» його місце займають вже незалежні від свідомості стійкі структури — «епістеми»; в «Археології знання» у повній мірі викристалізовується оста­точна відповідь: цариною порівняння різних культурних про­дуктів, вважає Фуко, є сфера «дискурсу», «мови». Саме ці спе­цифічні закономірності дискурсивної сфери філософ ставить на місце Бога, існування якого він, проте, не заперечує, а також на місце людини.

Людина у творчості М. Фуко — це не вінець історії, не остан­ня та незаперечна інстанція. Людина схожа більше на певну ментальну конструкцію, причому не найголовнішу. Правда, че­рез людину розкривається діалектика взаємодії людини й сус­пільства, людини та природи, людини й культури.

Значне місце у творчості Фуко належить аналізові людини у сучасній пізнавальній ситуації. Філософ наголошував, що саме особливості пізнавальної ситуації, яку ми переживаємо у даний час, та, звичайно, особливості культурно-історичного процесу висувають проблематику людини на одне з чільних місць. Ана­лізом проблеми людини, зазначає Фуко, займалися різні філо­софські системи. Вони ставили й по-різному вирішували, як правило, традиційні питання: про взаємовідносини людини із оточуючим світом, із природою, із своїм духом. По-різному ста­вилися також і питання людського пізнання. За Фуко, ці форми мислення — класичні за своїм типом — були функціональні тіль­ки до XVIII ст. Осягнення суті «дійсної людини» вони не досяга­ли. Останнє можливе лише через індивідуалізацію пізнання людини, що під силу тільки «археології» знання про людину, запропоновану ним самим.

М. Фуко створює концепцію «антиантропології», яка озна­чає, перш за все, не відмову від людини як суб'єкта культурно-історично процесу, а відмову від абсолютизації антропологізованого погляду на історію. Це спроба правдивого, неупередженого аналізу історичних подій, що виходить не із загальної характеристики даного історичного періоду, а з конкретного певного способу поділу існуючих цінностей на «істину» та «не­правду» («Генеалогія влади»). Система вироблених в результаті цього стереотипів усередині даного суспільства називається, за М. Фуко, «політичною духовністю». «Політична духовність» даного суспільства і здійснює всі існуючі механізми влади й ре­гулювання та соціального управління.

Так, Фуко наполягає на тому, що владу, як таку, істину, як таку, знищити не можна. Відбувається тільки трансформація однієї форми влади та знання в іншу. М. Фуко вводить таку ка­тегорію, як «влада — знання», яка поєднує у собі ці дві форми ре­гуляторів суспільного життя. І ступінь зрілості даного суспіль­ства надзвичайно впливає на те, щоб у періоди соціальних криз суспільство не знищувало бездумно та варварськи вже існуючі форми людської окультуреності, як це дуже часто відбувається в історії, а свідомо трансформувало їх у нові форми структури «влада — знання». Таким є, власне, «структуралістський» підхід М. Фуко до проблем соціально-політичних революцій, соціаль­ного вибуху, соціальної реформи, еволюції. Можливо, на прак­тиці це й означало б безкровне й конструктивне вирішення ба­гатьох проблем соціальних революцій, якими так багата сучас­на історія.

Значну увагу М. Фуко приділяє проблемі моральної пробле­матики, техніці самовдосконалення та самовиховання особис­тості. У роботах «Користування задоволеннями» та «Турбота про себе» він детально аналізує теорію сексуальності, проводить дум­ку про здатність людини до саморефлексії й узгодженості з сус­пільними обов'язками цієї, здавалося б, надто інтимної сфери буття.

На думку М. Фуко, нормативні практики, звернені індивідом на самого себе, є не лише чинником дисципліни, але й чинни­ком індивідуалізації особистості, чинником формування особис­того стилю життя, навіть при умові розпорошеності духовного середовища й суспільної моралі.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua