Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 7
ЧЕРЕЗ ТЕРЕНИ ДО ЗІРОК

Юрген Хабермас
(Нар. 1929)
Німецький філософ, творець теорії комунікативної дії, ви­датний представник так званого другого покоління теоретиків Франкфуртської школи, послідовник Адорно і Хоркхаймера, Юрген Хабермас вивчав філософію, психологію, історію, еконо­мічні науки та німецьку літературу в Геттипгені, Цюріху, Бонні; працював асистентом у Т. Адорно у Франкфурті; на посаді про­фесора Гейдельберзького, потім Франкфуртського університе­тів, а ще пізніше - ректором Інституту дослідження життєвих умов поблизу Мюнхена. В останній час Ю. Хабермас обіймає по­саду професора університету Франкфурт-на-Майні, чи гас лекції в CШA, різних університетах Європи і в Москві.

У 60-ті pp. він стає відомим як один з ідеологів «нових лі­вих», від яких відмежувався у зв'язку з поширенням серед членів руху культурно-нігілістичних і лівоекстремістських тенденцій. На думку Хабермаса, в сучасних умовах економічні закономірності капіталізму модифіковані впливом держави, що одержала функції планування й регулювання виробництва

й розподілу (соціалізм). Політично це дозволяє державі досяга­ти класового компромісу в межах існуючих формально-демократичних структур. Отже, джерело суспільних криз перейшло з економічної у адміністративно-управлінську сферу. Тому со­ціальні кризи тепер мають соціокультурний характер: управ­ління, що базується на принципах раціональності, вступає у конфлікт з реально пануючими у суспільстві ірраціональни­ми мотивами поведінки.

Основними роботами Ю. Хабермаса є: «Теорія і практика», «До реконструкції історичного матеріалізму», «До питання про логіку соціальних наук», «Революція, що запізнилась», «Текс­ти і контексти», «Включення Другого. Основи політичної теорії» та ін.

Сучасний світ Ю. Хабермас трактує як украй суперечливий, що виявляється у «системній кризі», яка веде до порушення со­ціальної інтеграції і особистої ідентичності членів суспільства. Це однаковою мірою стосується як «капіталізму», так і «соціа­лізму». Вихід із ситуації, на думку філософа, знаходиться в переході від «інструментальної діяльності» до «комунікатив­ної дії» — до такої взаємодії індивідів, яка упорядковується взаємно прийнятими (узгодженими) нормами. Комунікативна взаємодія, за Хабермасом, розгортається такими основними на­прямами: стратегічним, норморегулятивним, експресивним (драматургійним) і комунікативним.

Важливу роль в аналізі теорії комунікативної взаємодії Ю. Ха­бермас надає поняттю «життєвий світ», через який формується комунікативний контекст і який одночасно є своєрідним резер­вуаром («ресурс інтерпретацій»), з якого можна було б почерп­нути ті чи інші норми (зразки) для досягнення консенсусу.

Провідною темою соціальної філософії Хабермаса стала проб­лема активної, «політично функціонуючої» громадськості. Фі­лософ звертається до проблематики міжлюдської взаємодії — «інтеракцій» (комунікацій), зосереджуючись на проблемі від­мінності істинної комунікації від хибної. Протиставлення соціокультурного «життєвого світу» інституціональним структурам суспільства, а також інтерсуб'єктивного розуміння «практич­них питань» інструментальній маніпуляції, «технічним питан­ням» створює суперечності, що породжують кризу легітимації сучасного суспільства, яке саме по собі неспроможне через інституціональні структури реалізувати творчий потенціал людини. Відповідно до двох типів інтеграції, у сучасному суспільстві Хабермас визначає два типи поведінки стосовно вирішення жит­тєвого питання про взаємозв'язки людей, комунікацію: кому­нікативну й стратегічну.

Із самого початку концепція матеріалістичного розуміння історії викликала у Хабермаса, як власне і в багатьох інших фі­лософів, неоднозначне ставлення. Одні вчені захоплювались її логікою і витонченою однозначністю, інші категорично не при­ймали як таку, що схематизує історичний процес і орієнтує про­летаріат на руйнацію викристалізованих суспільством спокон­вічних підвалин життя. Саме це зумовило історичну долю марк­систської концепції суспільного розвитку: з моменту виникнення і до наших днів з нею пов'язували надії на побудову соціально справедливого комуністичного майбутнього; її звинувачували у збоченні від загальноцивілізаційних засад суспільного розви­тку людства.

Своєрідне ставлення до матеріалістичного розуміння історії формується у наш час. Цілковите захоплення одних і заперечувальний пафос інших теоретиків поступаються місцем тверезо­му, науковому аналізу марксистської концепції. Це дає можли­вість виявити як її надбання, так і суттєві хиби, визначити її місце в системі еволюції наукових поглядів на історію, еврис­тичні можливості щодо її пояснення.

Теорія соціальної еволюції відомого німецького філософа Ю. Хабермаса є найбільш обґрунтованою із спроб теоретичного переосмислення марксистської концепції історії. За висловом одного з представників Франкфуртської школи А. Вельмара, «теорія Хабермаса, критично сприймаючи Маркса, намагаєть­ся за допомогою Маркса вийти за межі Маркса. Вона виходить з нових історичних обставин і спрямована на ревізію Маркса» (Цит.: Гайда А. В. «Материалистическое понимание истории и теория социальной эволюции» Ю. Хабермаса //Филос. науки. — 1983. — №1. — С. 85). Які ж нові заперечення проти марксизму знаходить Ю.Хабермас і що у зв'язку з цим він пропонує?

Насамперед вчений звинувачує існуючі варіанти марксизму у неспроможності розкрити специфіку сучасного капіталістич­ного суспільства. На його думку, марксистська теорія принци­пово не може пояснити ряд його соціальних явищ. До них, зок­рема, Ю. Хабермас відносить: факт існування нових — некласових відносин між базисом і надбудовою; втрату відчуження товаровиробника від продукту його праці; зникнення пролета­ріату як носія майбутньої соціальної революції, через що «будь-яка революційна теорія втрачає за цими обставинами свого адресата»; своєрідність соціалістичних реалій як таких, що прин­ципово не вкладаються в концепцію матеріалістичного розумін­ня історії.

Замість традиційно-марксистської інтерпретації соціальних процесів і явищ Ю. Хабермас пропонує теорію соціальної ево­люції як найбільш адекватної концепції історії, що суттєво ви­дозмінює історичний матеріалізм, долає його однобічність.

Головну ваду марксистської концепції історії вчений вбачає насамперед у розумінні К. Марксом феномена праці. До специ­фічно людських форм життєдіяльності еволюція прийшла не лише під впливом праці і, головним чином, не через працю, вва­жає. Ю. Хабермас, а завдяки спілкуванню і мові. Саме мова постає тим надприродним феноменом, який забезпечує рівень соціокультурного розвитку, формування людини як носія загаль­них комунікативних ролей. Лінгвістичний аналіз мови стає для Ю. Хабермаса фундаментом створення загальної теорії еволюції соціального, тому що саме мовна комунікація і мовне розумін­ня створюють передумови для практичного здійснення передба­чуваних форм життя, відповідних форм соціальної дійсності.

Лінгвістичний і соціальний процеси, за Ю. Хабермасом, ідуть паралельно один одному. Деформована комунікація породжує деформований соціум. Хибне розуміння життя негативно відби­вається на суспільстві. Досконала комунікація гарантує мораль­но-духовне вдосконалення особистості, що позначиться позитив­ними змінами на всіх життєвих проявах.

Марксистський аналіз історії розвитку суспільства, як історії становлення відповідних форм праці, Ю. Хабермас намагається замінити історією комунікативних процесів. Категорії «продук­тивні сили» і «виробничі відносини» мають поступитися місцем більш загальним поняттям «праця» і «інтеракція». Під працею філософ розуміє інструментальну дію, або раціональний вибір, поняття ж «інтеракція» охоплює всі комунікативні дії — інституційні кордони, в межах яких здійснюється соціально-культур­не життя.

Інструментальні і комунікативні дії, за Ю. Хабермасом, від­бивають три основні сфери людської діяльності: працю, мову і владу, їхнім співвідношенням визначається вигляд і якість со­ціального. Оскільки зазначене співвідношення історично постій­но змінювалось, всю соціальну еволюцію можна подати як істо­рію суспільних принципів організації, що змінювали один од­ного. Цей процес відбувається на основі проникнення людини в сутність соціального, тобто розуміння, яке досягається навчан­ням, освітою. Таким чином, історичний процес вчений розгля­дає як соціокультурний процес навчання, а фундаментальну основу соціальності — у тому, що кожен повинен навчатися. Відповідно до рівня навчання формуються суспільні принципи організації, зміна їх постає соціальною еволюцією людства від елементарних до розвинутих універсальних форм соціальності.

Виходячи з цього, Ю. Хабермас дійшов висновку про існування чотирьох суспільних формацій людської історії: передвисоко-культурної, традиційної, капіталістичної, посткапіталістичної (державно-соціалістичної). Перехід від однієї до іншої відбу­вається шляхом свідомої заміни принципів суспільної органі­зації, а не через боротьбу і революцію, як вважають марксисти. Саме політична дискусія, що приводить до встановлення опти­мальних форм комунікації, і є тим «чарівним ключем», що від­криває оптимальні рішення щодо лікування безнадійно хворо­го суспільства.

Отже, еволюціоністська концепція Ю. Хабермаса спрямова­на проти основи основ марксизму — вчення про класову бороть­бу як головного джерела суспільного розвитку. Вчений намага­ється довести, що не революція, а еволюція відбиває неухиль­ний поступ людства сходинками прогресу. Він робить спробу переконати громадськість, особливо політичних діячів, що ста­білізацію соціальної системи, розв'язання різноманітних про­блем можна здійснити шляхом вільної політичної дискусії, а не класового протистояння і конфронтації.

Відомо, що коріння теорії соціальної еволюції Ю. Хабермаса містяться у вченні про мовні ігри Л. Вітгенштейна, прагматиці М. Хомського, теорії інтерсуб'єктивності Е. Гуссерля, психоана­лізі 3. Фрейда і особливо — в історицизмі і герменевтиці В. Діль­тея. Ю. Хабермас захоплювався В. Дільтеєм, цінував його істо­ричну концепцію, хоч, звичайно, розвинув її відповідно до соці­ально-наукового досвіду XX ст.

В останнє десятиріччя Ю. Хабермас цікавиться такими про­блемами, як «модерн» і «постмодерн», лібералізм і комунітаризм, проблема демократії і правової держави, адміністратив­ної влади і конституції, теорією мови та мовних комунікацій. По кожному з цих питань Ю. Хабермас висловлює власну точку зору, виважену й обґрунтовану в контексті всієї повноти сучас­ної філософської культури.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua