Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 7
ЧЕРЕЗ ТЕРЕНИ ДО ЗІРОК

Жан-Поль Сартр
(1905- 1980)
«Можливості приходять у світ через людську реальність»

Видатний французький філософ, письменник і драматург Ж.-П. Сартр увійшов в історію філософської думки як фунда­тор атеїстичного екзистенціалізму — філософського напряму, що заперечував буття Бога й покладав відповідальність за про­цеси, що здійснюються, на саму людину.

Як відомо, екзистенціалісти формували новий світогляд че­рез узагальнення ідей філософії життя, феноменології, релігій­но-містичних роздумів С. К'єркегора та художніх сумнівів Ф. Достоєвського. Головне питання філософії вони вбачали в тому, як жити людині, що втратила прогресивістські ілюзії перед загрозою історичних катастроф.

Людина, згідно з постулатами екзистенціалізму, є зовсім са­мотньою у цьому суперечливому світі. Вона поставлена в ситуа­цію «один па один» з проблемами, які мають випадковий харак­тер. Ніхто не може їй допомогти. Навіть Бог, адже він помер. Ідея смерті Бога — а вона була вихідною у філософських мірку­ваннях Л. Фейербаха, Ф. Ніцше, Ф. Достоєвського та деяких інших мислителів — є визначальною і у екзистенціалістів. Оскіль­ки Бог помер, то відповідальність за життя має перебрати на себе надлюдина. Це — філософське кредо Ф. Ніцше. Екзистенціалі­сти пропонують інший варіант. Смерть Бога, згідно з їхнім переконанням, перекладає відповідальність за своє життя на ко­жну окрему людину: кожен повинен перебрати на себе відпові­дальність за власну долю, за свій автономний вибір. Критерієм ж)е такого вибору може бути власна совість, а не релігійні наста­нови, не традиційні моральні норми, не категоричний імпера­тив чи будь-які інші надособові чинники.

Цю загальну установку екзистенційної філософії поділяв і роз­вивав один з її найбільш яскравих представників Ж.-П. Сартр.
Майбутній філософ навчався у Вищій нормальній школі в Парижі; викладав філософію у Гаврі, пізніше — в ліцеї Пастера в Парижі. У період 2-ї світової війни Сартр виявився у складі діючої армії, був полоненим, а після звільнення повернувся до викладацької діяльності й одночасно вступив до руху Опору. Він поділяв ліві погляди й згодом став одним із визнаних лідерів цього прогресивістського руху.

Ж.-П. Сартр розпочинає як феноменолог, який базує своє фі­лософствування на головних працях Гуссерля.
Пізніше він робить поворот до онтологічної, а ще пізніше — до власне екзистенційної проблематики. Основною працею фі­лософа стала книга «Буття і ніщо».

«Буття» не створене ніким і нічим, воно просто є, розмірко­вує Сартр. Воно не активне, не пасивне, не іманентне (не перед­бачає відношення — відмінності — до самого себе), воно не від­різняється від самого себе, воно « приросло до самого себе». Буття є те, що воно є. Буття є абсолютна позитивність, «вислизає» з ча­совості (яка пов'язана зі зміною), позбавлене основи (не створе­не з чогось іншого). Це — буття в-собі і тому абсолютно випадко­ве. Отже, буття є, є в-собі, є те, що воно є. Свідомість як буття — специфікою її способу існування в-собі є буття для-себе. «Існу­вати для свідомості означає мати свідомість про своє існування. Вона з'являється як чиста спонтанність перед світом речей, які є чистою інертністю».

Носієм, унікальним представником буття свідомості є специ­фічно людське буття — єдине буття в світі, здатне ставити пи­тання про себе і, отже, відрізняти себе від самого себе. Проте питання може бути поставлене не тільки про буття, а й про не­буття, тобто про ніщо. Це питання передбачає, в свою чергу, можливість трансцендентального (онтологічного) існування небуття принаймні у трьох його формах: небуття предмета; не­буття іншої визначеності предмета, ніж дане; небуття знання про предмет.

За думкою Сартра, небуття існує «на рівних» з буттям. Але небуття є не просто відсутність усякого буття, а заперечне (негативне) буття. Тому небуття (ніщо) є вторинним, похідним від буття. Джерелом небуття є людина - «людина є буття, через яке небуття приходить у світ». Але заперечення (заперечне твердження) не породжує небуття (ніщо). Воно саме базується на ніщо, яке має онтологічний статус. Негативне твердження лише виявляє факт існування негативного буття — ніщо.

Але як приходить ніщо в буття? — ставить питання філософ. У світі саме по собі нічого не трапляється. Він просто існує. С бурі, землетруси, катастрофи, але після них буття не стає більше або менше, ніж було. Воно просто по-іншому розташувалось (але і це не зовсім точно, оскільки, щоб зафіксувати іншість. потрібен свідок, який «утримує» минуле, щоб порівняти його з теперішнім і зафіксувати цю іншість). Приносячи у світ ніщо, людина приносить визначеність, тому нищення можливе лише у людському світі. У цьому його принципова відмінність відсві­ту природного. Людина осмислює своє буття і переживає його. Вона постійно долає власну буттєву ситуацію і створює нову, «переходить» в неї. Означений перехід і є свободою, яку люди­на переживає - виявляє страх, нудоту і ін. Переживання. Цей феномен Сартр називає екзистенцією, своєрідною «цеглинкою буття, з якої (вірніше, з яких) формується людське буття як таке. У цім переживанні, продовжує далі філософ, людині ні на кого покластись. Адже Бог помер! Саме тому вона має покладатись лише на себе і таким чином наближати своє майбутнє.

Ось характерний вислів Ж.-П. Сартра з цього приводу: «Я благав, випрошував знамення, посилав до неба заклики, — про­мовляє герой п'єси Ж.-П.Сартра «Диявол та Господь Бог», — але не отримав відповіді! Небо не знає нічого, не знає навіть мого імені. Кожну хвилину я запитував себе: що я таке в очах Бога? Тепер я знаю відповідь: ніщо. Бог мене не бачить. Бог мене не чує. Бог мене не знає. Чи бачиш ти цю безодню над нашими головами? Чи бачиш ти цей пролом у дверях? Це Бог. Чи бачиш ти цю прірву у землі? Це Бог. Це також Бог. Мовчання — це Бог. Відсутність — це Бог. Бог — це самотність у натовпі» (Сартр Ж.П. Стена. — М., 1992. — С. 358).

Людина сама повинна вирішувати, як їй бути, як поводити себе в тій чи іншій ситуації. Вона сама для себе джерело всіх цінностей та моральних принципів: «Я був наодинці із собою, сам приймав рішення, вибрав те зло, сам робив добро, сам шах­раював, сам творив дива, сам себе тепер засудив і сам собі можу дати відпущення гріхів — я людина» (Там же).

І, нарешті, головний висновок екзистенціалізму: якщо є лю­дина, то не може бути Бога, але якщо існує Бог, то людина — це ніщо!
Екзистенціалістів цікавить передусім конкретна ситуація, в якій перебуває людина. Понад те, вони розмірковують про стан людини в ситуації. Вона зумовлює той стан, який, у свою чергу, зумовлює конкретну дію людини в тій чи іншій ситуації. «Екзис­тенція» буквально означає «існування». Філософія екзистенці­алістів — це опис надзвичайно суперечливого людського існу­вання, його модусів. Оскільки ж модусами є стани людини — піклування, страх, рішучість, совість тощо, то аналіз їх у кон­тексті природи людської особистості та її реалізації в супереч­ливих реаліях життя є головною лінією філософських роздумів екзистенціалістів.

Оригінальними є роздуми Ж.-П. Сартра стосовно індивіду­альної свободи особистості як єдиного фундаменту суспільних цінностей. На його думку, сутність людини — це задум, проект, майбутнє. Людина є тим, ким намагається бути, вона сама ви­значає своє майбутнє, проектує долю. Речі, що оточують люди­ну, в принципі не мають суттєвого значення для того, що ста­неться з людиною пізніше, бо її дії детермінуються не речами (суспільними відносинами, інститутами, ідеями), а ставленням людини до речей. Людина — вільна істота. Усе залежить від того, ким (чим) вона захоче бути. Немає такої умови, яка б завадила людині здійснити свій вибір. Скеля, яку я бачу перед собою, мір­кує Ж.-П. Сартр, буде моїм ворогом, чинитиме опір, якщо я захочу перенести її з місця на місце. Проте та сама скеля стане моїм співучасником, якщо я захочу використати її як підвищен­ня для огляду ландшафту. Усе залежить від того, який сенс, зна­чення людина надає речам.

Свобода, за Ж.-П. Сартром, - єдиний фундамент суспільних цінностей. Люди посилаються на детермінізм, щоб виправдати свої вчинки, зняти свої гріхи, звільнитися від страху ризику за свій вибір, від тягаря відповідальності. У людини завжди є ви­бір, тому вона завжди вільна. Воля людини визначає її ставлен­ня до ситуації. Людина — вільна істота, бо вона обдарована ро­зумом. Проте свобода є не тільки благом для людини, але й важ­ким знаменням долі. Людина не може позбавитися свободи, бо завжди мусить відповідати за свої дії і не може перекласти від­повідальність на природу, на історію або на Бога. Людина при­речена на свободу, робить висновок Ж.-П. Сартр. «Буття-в-свободі» викликає тривогу й почуття самотності, залишеності. Людина хоче втекти від своєї свободи. Існує лише один шлях втечі — смерть.

Філософія свободи Ж.-П. Сартра трагедійна. І це не випадково. Абсолютна свобода «пожирає сама себе». Вона встановлює норми життя, які сама ж повинна подолати! Вона детермінує себе і водночас не визнає будь-якої детермінації. Вона обмежує себе кордонами і водночас руйнує їх. Тому смерть — єдиний вихід, що може подолати зазначену суперечність свободи. Ж.-П. Сартр у цьому висновку, мабуть, правий. Помиляється він в іншому — в уяві про незалежне (від речей) буття людини у світі. Такого буття немає. Усе в нашому житті пов'язане одне з одним. Люди на існує в оточенні подібних до себе істот, в географічному і соціальному просторі, її оточують її ж історія, традиції, культу­ра. Вона не вільна у виборі об'єктивних умов життєдіяльності, які (хоче того людина чи ні) впливають на неї. Хіба залежить від людини те, що її народили ті, а не інші батьки, у тій, а не в іншій країні, у той, а не в інший час тощо? Хіба можна змінити ці обставини свідомістю? Звичайно, людина має вибір, але ж і він певним чином обмежений. Можна відмовитися від батьків, зрадити батьківщину, кинути дітей. Але чи залишається тоді людина людиною?

Отже, свобода людини — не абсолютна, вона історично, соціально, природно, антропологічно зумовлена. Вона відносна, як і все у світі. Вона існує у певній системі координат і йде «в одній упряжці» з необхідністю, що має таку саму детермінантну силу, як і свобода.

Можна по-різному оцінювати філософію екзистенціалізму, наприклад, наголошувати на її заплутаному характері, невиразності категорійних форм, хитаннях між альтернативними методологічними домінантами тощо. Проте не можна не визнати, що філософія екзистенціалізму спробувала розібратися у суспільно­му житті людей через індивідуальне буття кожної людини. Ця спроба — історично перша в історії суспільної думки людства. І хоча сучасні історики та деякі критики екзистенціалізму на­магаються відшукати (й не без підстав) засади цього напрямку в дослідженнях майже всіх відомих філософів минулого — від Ф. Ніцше, М. Штірнера, Г. Гегеля, І. Канта до Дж.Ст. Мілля, Й. Бентама, Ж.-Ж. Руссо, Б. Паскаля, навіть Сократа та Геракліта, — не можна не визнати пріоритетність екзистенціалістів в обґрунтуванні філософії індивідуального буття людини у світі, детермінованості вчинків та вибору власною совістю, гарантом якої с пам'ять смерті — вічна константа людського існування, подолати чи переступити яку не може ніхто.

Екзистенціалізм не є «традиційно-вчена» філософія. Це — роздуми, сумніви, сподівання мислителя — художника, що бачить світ не лише в категорійному, а й у образному вигляді. Саме тому екзистенціалізм набув високої популярності у світі, проник у глибинні пласти художнього мислення, знайшов соціальний фундамент в інтелігенції й продовжує впливати на різноманітні напрямки соціально-філософських пошуків.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua