Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 1
ПЕРШІ ФІЛОСОФИ

Сократ
(Бл. 469-399 pp. до н.е.)
«Я знаю, що я нічого не знаю»; «Пізнай самого себе»

Сократ, як і Геракліт, належить до плеяди мислителів, зро­зуміти яких непросто. Його філософія суперечлива. І де не див­но. Сократ ніколи і нічого не писав. Він розмовляв. З учнями, можновладцями, пересічними громадянами. Про його погляди є лише свідчення великих філософів — Платона, Антисфена, Арістона, Евкліда із Мегари, Арістотеля — які захоплювались Сократом, вважали його одним із наймудріших людей світу. Сократ цікавий не тільки своїм ученням, а й способом життя. Мислитель не прагнув активної суспільної діяльності, вів жит­тя філософа, проводячи час у філософських бесідах і супереч­ках, навчаючи філософії (на відміну від софістів плату за навчан­ня не брав), не дбаючи про матеріальний добробут свій і своєї родини (ім'я його дружини Ксантіппи стало найменуванням для сварливих жінок, вічно незадоволених чоловіком). Сократ ні­коли не записував ні своїх думок, ні своїх діалогів, вважаючи, Що писемність робить знання зовнішнім, заважає глибокому внут­рішньому засвоєнню, в письменах думка помирає.

Жив Сократ бідно, одягався і харчувався погано. Майже зав­жди він ходив босоніж. Був невисокого зросту, некрасивий, і все ж до нього тягнулись всі, хто прагнув почути мудре слово. Сократ повчав. Сутність цього повчання полягає в настановах мистецтву жити на засадах раціонального знання. Хибні вчинки людей, по­вчав Сократ, породжуються лише незнанням, і ніхто не буває «злим» з доброї волі.

Як і Геракліт, Сократ органічно не приймав демократії у тому вигляді, в якому її впроваджували в Афінах. Його критичні ви­слови, спрямовані проти демократичного устрою, викликали обу­рення з боку офіційної влади. Сократа притягли до суду, проте зви­нуватили не в антидемократизмі, а у вільнодумстві щодо староотчих богів. Учні та друзі Сократа підготували йому втечу з в'язниці. Проте, щоб ствердити свою слушність, глибину переконань, при­хильність до власне обґрунтованого принципу жити згідно із спра­ведливістю та згідно з вимогами совісті, Сократ відмовився від втечі й прийняв отруту.

Сократ володів ґрунтовними знаннями. Він умів переконувати, знаходити додаткові аргументи навіть тоді, коли дискусія набира­ла оберти невизначеності. Майстром «діалектики» (мистецтва ве­сти дискусію шляхом розкриття суперечностей) називали Сокра­та сучасники. Він був доброзичливим, часто іронічним і одночасно в'їдливим критиком своїх опонентів. Нерідко його били, але він терпів, іронічно і з посмішкою на вустах пояснював свою терпи­мість: «Якби мене вдарив осел, чи став би я подавати позов до суду?»

Сократ шанобливо ставився до своїх попередників, розповідав про них своїм учням, але загальні засади, предметність філософ­ствування вбачав не стільки в питаннях про першоначала (чи їхню кількість), про виникнення та будову Космосу, скільки у вченні про те, як треба жити людині у світі та серед людей.

Засаду засад життя, на думку Сократа, становить знання. Без знань людина неспроможна належно організувати це життя. Отже, треба добувати знання. Саме тому, на думку філософа, першим пи­танням філософії є питання про сутність знання. Це питання роз­в'язують шляхом визначення понять, кінцеве підґрунтя яких зна­ходиться в самій людині. Звідси й теза Сократа: «Пізнай самого себе». Філософ був щиро переконаний у тому, що саме через само­пізнання, осягнення свого внутрішнього світу, потреб та пристра­стей можна відшукати рішення, які аж ніяк не дасть людям ви­вчення Космосу або першоджерел.

Природа людини, особливо її внутрішній світ, згідно із Сокра­том, є надзвичайно суперечливою. Кожен мас свої особливості та чесноти. Водночас людям притаманні певні загальні характерис­тики, міра яких, все ж гаки, у кожного своя. На визначення міри цих характеристик, на думку Сократа, якраз і мають бути спря­мовані філософські зусилля. Соціальна філософія Сократа набу­ла яскраво визначеної моральної спрямованості.

Серед провідних етико — соціальних засад суспільного життя Со­крат вирізняє такі чесноти людини, як мужність, розважливість, дружба, завзятість, справедливість тощо. При цьому філософ не лише констатує зміст та спрямованість цих чеснот, а й розглядає їх, по-перше, в органічному взаємозв'язку, по-друге, через внут­рішню суперечливість, через перехід цієї якості в свою проти­лежність.

Третьою особливістю сократівського вчення про етико — моральні засади соціального буття є обґрунтування філософом їхньої раціоналістичної природи. Будь-яка моральна домінанта соціаль­ного лише тоді буде істинною, вважав Сократ, коли вона відпові­датиме тій моральній свідомості з її критерієм добра та зла, яка робить нас «блаженними» та «добрими».

Настанова на розум, знання, мудрість, як підвалини мораль­ності суспільного життя, - важливе надбання соціальної філо­софії. Пріоритет Сократа полягає не в тому, що він помітив ці під­валини. Про розум та мудрість до нього говорили й багато інших мислителів. Цінність філософії Сократа полягає в іншому: взає­мозв'язок розуму, моралі та поведінки людей Сократ підніс до рівня провідного принципу організації соціальності. Пізніше до нього повернуться Вольтер та Ж.-Ж. Руссо. А ще пізніше — І. Кант. Вчення Сократа про те, що «той, хто знає, що таке добро, обов'язково чинить добро, а той, хто чинить зло, — або не знає, що таке добро, або творить зло з метою кінцевої перемоги добра», за­початкувало тенденцію етико — раціоналістичного пояснення реалій соціального життя, його організації, функціонування та розвитку.

При поверховому розгляді політичної платформи Сократа може здатися, що філософ вороже ставився до демократії, тяжів до аристократизму. Більш глибоке вивчення поглядів мислите­ля свідчить про інше: Сократ критикував практично всі форми правління — монархію, тиранію, аристократію, плутократію та демократію. При цьому його критика виходила з принципу спра­ведливості. Усе, що не відповідає справедливості, на думку Сок­рата, має бути вилучене із суспільного життя. Справедливість же має Грунтуватися на розумі. У державних справах, навчав філо­соф, треба бути надзвичайно обережним. Думки більшості не зав­жди відповідають нагальним потребам практики. І навпаки — розумна та розважлива пропозиція одного може принести більше користі, ніж емоційно напружена вимога натовпу. Саме в цьому Сократ вбачав переваги «організованого суспільства» над «демо­кратичним». І не більше.

Багато плідних ідей висунув Сократ щодо побутової організації суспільного життя. Він, зокрема, підносив цінність людської праці, стверджуючи, що свобода реалізується не тільки тоді, коли людина лише їсть та спить, а головним чином завдяки праці, яка робить її і більш здоровою, і справедливою, і розумною, і само­стійною. Філософ наголошував на необхідності сумлінного вико­нання громадських обов'язків, обґрунтовував необхідність добо­ру людей до керівництва державою, виявлення їхніх чеснот, ви­ховання. Як засвідчують дослідники. Сократ увійшов в історію філософської думки як незалежний, самостійний мислитель, без­корисливий пошуковець істини на засадах моралі та розуму. Його пошуки продовжили численні учні, що об'єдналися в нові філо­софські школи. які отримали назву (сократичних ), (мегарську), елідо-еритрійську, киренську, кінічну.

Сократ мав надзвичайний вплив на античну і світову філосо­фію.
Сократ, як і дехто з софістів, досліджував проблему людини, розглядаючи її як істоту моральну. Саме тому філософія Сократа називається етичним антропологізмом. Суть філософії одного разу Сократ висловив так: «Я ніяк ще не можу, відповідно до дельфій­ського напису, пізнати самого себе» (над храмом Аполлона в Дельфах накреслено: пізнай самого себе), будучи впевненим у тому, що мудріший за інших тільки тому, що нічого не знає. Його муд­рість — нішо у порівнянні з мудрістю Бога — це девіз філософ­ських пошуків Сократа. Є всі підстави погодитися з Арістотелем стосовно того, що «Сократ займався питаннями моралі, природу ж не досліджував».

У філософії Сократа вже не знайдемо натурфілософії, не знай­демо роздумів космоцентричного характеру, а також концепції онтологізму в чистому вигляді, оскільки Сократ дотримується схеми, запропонованої софістами: міра буття і міра небуття при­хована і у самій людині. Будучи критиком (і навіть ворогом) со­фістів, Сократ вважав, що кожна людина може мати свою думку, але це не тотожно « істинам, які у кожного — свої». Істина для всіх є одна. На досягнення такої істини і спрямований метод Сок­рата. який названо ним «маєвтикою» (буквально: повивальне мистецтво) і є суб'єктивною діалектикою — уміння вести діалог так, що внаслідок руху думки через суперечливі висловлювання позиції суперечників згладжуються, однобічність поглядів кож­ного з них долається, отримується істинне знання. Вважаючи, що сам Сократ не володіє істиною, у процесі бесіди, діалогу допома­гав «народитися істині в душі співрозмовника». Але що означає знати? Красномовно говорити про доброчесність і бути неспроможним дати їй визначення — не знати, що таке доброчесність. Тому мета маєвтики — мета всебічного обговорення якого-небудь пред­мета, полягає у визначенні, вираженому в понятті. Сократ пер ший вивів знання на рівень поняття, тобто метод Сократа пере­слідував мету — досягти понятійного знання.

Сократ стверджував, що природа — вищий у порівнянні з людиною світ - непізнанна, а пізнати можна тільки душу лю­дини і її справи. Пізнати самого себе це означає знайти понят­тя моральних якостей, спільні для всіх людей; упевненість в існу­ванні об'єктивної істини означає у Сократа, що є об'єктивні мо­ральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Сократ ототожнював щастя не з вигодою (як це ро­били софісти), а з доброчесністю. Але творити добро можна лише знаючи, в чому: лише та людина хоробра (чесна, справедлива тощо), яка знає, що таке хоробрість (чесність, справедливість тощо). Саме знання того, що таке добро і зло, робить людей добро­чинними. Адже знаючи, що гарно і що погано, людина не зможе вчинити зло. Моральність — наслідок знання. Аморальність — наслідок незнання доброго. (Арістотель потім заперечував Сократові: знати, що таке добро і зло, і вміти користуватися знанням - не те ж саме; моральна чесність - наслідок не знання, але ви­ховання її звички).

Отже, Сократ здійснив радикальну переорієнтацію філософії з вивчення природи на вивчення людини, її душі й морального світу. Сократ розмірковував над проблемою: «У чому природа і остання реальність людини?», «Що є суттю людини?». Відпо­відь Сократ формулює досить виразно: людина - це її душа, а піл душею мас на увазі розум, мислячу активність і морально орієнтовану поведінку. Душа — господиня й ґаздиня тіла, а та­кож інстинктів, пов'язаних із тілом. Душа це владарювання раціональності над чуттєвою тілесністю. Душа — це свобода. Із античних, так званих сократівських шкіл, напевно, найбільш відома школа кініків.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua