Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 7
ЧЕРЕЗ ТЕРЕНИ ДО ЗІРОК

Володимир Винниченко
(1888-1951)
«Я беру на себе трудну річ: дати повну, прав диву картину боротьби українства за визволення своєї нації під час і після Великої Російської Революції»

Видатний український письменник, філософ, політолог та політичний діяч Володимир Винниченко народився в селі Ве­ликий Кут на Херсонщині в сім'ї малоземельних селян. З ран­ніх літ він пізнав нужду, бачив страждання селянського люду, виховав у собі гостре почуття соціальної справедливості, досяг­ненню якої присвятив все своє життя. Хлопець навчався в сіль­ській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, з якої був виключений за «мазепинські» погляди і переконан­ня. Юнак іде в народ, наймитує, працює на заводах та залізниці, постійно займається самоосвітою. Атестат зрілості він отримує в Златопільській гімназії (на Київщині), успішно склавши іспи­ти екстерном. Допитливий юнак тягнувся до знань і згодом всту­пає на правничий факультет Київського університету Св. Володимира. Навчання, на жаль, не склалось. Юнак виявився втяг­нутим у вир першої російської революції, за що був вилучений з університету й прикомандирований «для перевиховання» до саперного батальйону м. Києва.

Революція підняла або зламала долю десяткам і сотням тисяч майбутніх вчених, діячів науки і культури, які йшли в неї частково свідомо й переконано, але здебільшого захоплені попу­лістською фразеологією або якоюсь непереборною внутрішньою надією на покращення життя знедоленого трудового люду. Одним із них виявився й В. Винниченко. Письменник, літературний діяч, філософ і політолог став активним політичним діячем революції. Він неодноразово арештовувався, виїздив за кордон, повертався і знову тікав за межу власної держави і власної культури.

У 1917 р. В. Винниченко стає головою Генерального секрета­ріату — першого уряду незалежної України. Був заступником Голови Центральної Ради, провідним і активним учасником всіх українських військових, селянських і робітничих з'їздів, одним з організаторів і провідників Акту злуки всіх українських зе­мель в єдину соборну і незалежну державу — Українську На­родну Республіку.

Більшовизація України витіснила В. Винниченка за кордон. Проживаючи в Німеччині, а пізніше у Франції, він гостро кри­тикував систему більшовизму, але з часом відійшов від політи­ки й зайнявся літературною справою.

Однією з центральних філософсько-політологічних праць В. Винниченка стало написане у Києві в період революційних змагань і видане у Відні у 1920 р. знамените дослідження «Від­родження нації».
Провідною темою у філософських та в політико — ідеологічних пошуках В. Винничеика була ідея української державності. «По­ки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться державними, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації є дер­жавність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національними ко­лективами, які зв'язують його в компактну цілісність, які за­безпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані «недержавні нації» прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її відда­ють сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставлять­ся до тих, хто стоїть на заваді цьому, себто які тримають їхній колектив у покаліченому стані», — писав учений.

Будучи справжнім соціалістом, тобто людиною, яка сформу­вала свою політичну доктрину на ідеології гуманізму і людино­любства — хоч багато в чому й утопічного, але не авантюрного, В. Винниченко цілком відкидає совєтсько-більшовицький соці­алізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади.

На його думку, доба справжнього соціалізму, соціалізму сво­боди, веселості, радості ще не настала. В. Винниченко пропонує свій варіант творення соціалізму, який він назвав «колектократизацією», Його суть в об'єднанні, «себто: негайно, але без зброї, почати переводити приватну власність на засоби продукції на колективну. Не державну, а колективну, це різниця... Не націо­налізація, а соціалізація. Краще сказати: колектократія, себто влада колективна. Ще простіше... організація кооператорів, продукційних, торговельних, фінансових, аграрних і таких інших, колектократизація всього національного господарства...».

Філософ і державотворець закликає соціалістів, комуністів і радикалів погодитися на ідеї «інтенсивної кооперації господар­ства» й законодавчим, безкровним шляхом за кілька років пе­рейти на колектократизацію. За його думкою, остання має. ці­лий ряд переваг, найголовніша з яких полягає в тому, що ко­жен робітник знатиме, що він працює не на хазяїна, приватного чи державного, а на самого себе, а отже продуктивність праці в колектократії повинна бути настільки більша, наскільки біль­ше є ціле за частини. Він пропонує прийняти низку законів, які сприяли б цьому заходові. Наприклад, закон про обкладання великих підприємств спеціальним податком на розвиток коопераційних майстерень і фабрик. Закон про передачу в колектократичну власність деяких націоналізованих підприємств. За­кон про участь робітників у прибутках підприємств. І т.д., і т.д. Його «соціалізм» бачився сонячним, радісним і щасливим, але, беручи безпосередньо участь у його побудові в Україні (як один з керівників держави), В. Винниченко припустився ряду фаталь­них для держави помилок, спричинених не лише певними теоретичними неузгодженостями, але й романтичною вдачею і безмежною довірливістю.

Письменник і політичний діяч, політолог і практичний полі­тик, голова Генерального секретаріату першого уряду суверен­ної України, заступник Голови Центральної Ради, голова Дирек­торії, В. Винниченко у 1919 р. емігрував, а у 1920 повернувся в Україну, вступив до КП(б)У і був введений до складу її ЦК. Зго­дом В. Винниченко вийшов із складу компартії та радянського уряду. Далі — еміграція.

Літературні та драматичні твори В. Винниченка висвітлюють життєві проблеми творчої людини в революції, національні особ­ливості українців, їх життєві орієнтації. В. Винниченко — ак­тивний прихильник незалежної суверенної України. Гостро критикував систему більшовизму, особливо сталінізм. Не сприймав він і політику, яку проводили більшовики в Україні.

«Проводирі більшовицького руху на Україні, — писав В. Винниченко, — занадто недооцінили сили національної свідомості в українських масах і занадто перецінили.... своє національне чуття. От тут і виявився отой самий «мозговик», що й у меншо­виків, у есерів, у кадетів. На папері й у заявах «право самоозначення», «вплоть до отделения», а в емоції — самий примітивний, брутальний, погордливий і нахабний націоналіст. І націоналіст, ображений у своєму націоналізмові, розлючений, мстливий. Спо­чатку він ніби ховався за «мозговика»,за «право самоопределения вплоть до отделения», він побоювався національної свідомості українців. І через те в початках було підробляння під українську державність.... Але це все, як і все те, що й раніше говорилося великими й малими руськими більшовиками, було тільки так­тикою, а найбільше (сухим, інтелектуальним принципом). Ні­коли в цих тактичних чи принципових виступах більшовизму в національному питанні не видно було живого, активного, га­рячого чуття, яке б робило ці принципи дієвими, втіленими в живу плоть і кров, як це було в них у соціальних питаннях. Руський більшовизм, як і руський демократизм, не мав силь­них, болючих, життєвих імпульсів для глибокого аналізу суті національного питання й дійсного його розв'язання. У всій біль­шовицькій літературі, як до революції, так і під час неї, націо­нальне питання трактувалось або з нехіттю, з деякою зневаж­ливою вибачливістю, а то й гидливістю, або ж немов і прихиль­но й справедливо, але сухо, холодно, казенно. Під час революції з'явилась ніби деяка гарячність у тій прихильності. Але це була гарячність тактичного характеру, гарячність полеміки. Більшо­викам треба було схилити до себе симпатії національних груп. Отже, як тактичний хід проти своїх ворогів — меншовиків, есе­рів, Тимчасового правительства — вони вживали гострої кри­тики позицій цих течій у національному питанні й тим самим самі себе підпихали дуже вліво, «вплоть до отделения» (Винниченко В. Відродження нації. — Ч. II. — Київ-Відень, 1920. — і С. 262-264).

Згодом В. Винниченко поступово відійшов від політики й зай­мався переважно письменництвом. З 1937 р. він розгорнув дип­ломатичну акцію за проголошення України суверенною держа­вою під протекторатом Ліги націй.
Політико — ідеологічна спадщина В. Винниченка, як і М. Грушевського, має непересічне значення і поза всяким сумнівом, в переосмисленому, модернізованому вигляді є глибоким дже­релом формування сучасної ідеологічної доктрини України.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua