Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 7
ЧЕРЕЗ ТЕРЕНИ ДО ЗІРОК

Карл Поппер
(1902-1994)
«Майбутнє залежить від нас самих, а ми незалежні від будь-якої історичної необхідності»

Британський філософ, соціолог і логік, автор і представник школи «критичного раціоналізму», непримиримий критик фа­шизму і сталінізму як тоталітаризму, Карл Поппер народився у Відні. Його батько був професором права, мама — музикантом. У 16 років він поступив на навчання до Віденського універ­ситету, де активно вивчав математику, фізику та історію музи­ки. Довгий час Поппер вчителював у різних навчальних закла­дах Відня. Напередодні Другої світової війни він переїздить до Нової Зеландії. У 1945 році К. Поппер отримав британське підданство і посаду професора Лондонської школи економіки і по­літичних наук.

Перу К. Поппера належать такі праці, як «Логіка наукового дослідження», «Відкрите суспільство і його вороги», «Злиден­ність історицизму», «Об'єктивне знання. Еволюційний підхід», «Автобіографія (Пошуку немає кінця)», «Відповідь моїм кри­тикам», «Особистість і її мозок» (спільно з Дж. Екклсом), «Реа­лізм і мета науки» тощо.

Основна сфера роздумів К. Поппера — філософія науки, яку він розвивав як теорію критичного раціоналізму на противагу емпіризму неопозитивістів. Головне завдання філософії К. Поп­пер вбачав у вивченні розвитку (зростання) наукового знання, особливо наукової космології. Наше пізнання, вважав він, має давню історію, протягом якої реалізується такий метод наближен­ня до істини, як фальсифікація — принципове спростування будь-якого судження. Цей метод реалізується шляхом ведення дискусії з чіткою постановкою питань і критичним аналізом запро­понованих рішень. Історія пізнання, вважав філософ, є історією сміливих пропозицій і їх перманентних спростувань. Філософське знання (і пізнання) принципово відрізняється від наукового. Цей «перерозподіл знання» здійснюється методом «демаркації». У ході його реалізації ми відокремлюємо наукове знання від ненаукового, істину від метафізики, евристичне знання від догматичного. Фальсифікація, на думку філософа, мінімізує кількість помилок і одночасно наближає людину до істини.

Світ, в уяві К. Поппера, має складну ієрархію. Він складаєть­ся зі світу фізичних явищ, світу суб'єктивних (ментальних і пси­хічних) уявлень, світу об'єктивного змісту мислення і предме­тів людської свідомості, відмежованих від суб'єкта пізнання.

Суспільним ідеалом К. Поппера є «відкрите суспільство» — суспільство влади розуму, свободи, рівності, справедливості. Воно протистоїть «закритому» — тоталітарному суспільству, яке утвердилось в реальній історії і яке теоретично підготували ві­домі «лжепророки» — Геракліт, Платон, Гегель і Маркс.

К. Поппер називає Г. Гегеля не інакше, як «великим дурисві­том», «інтелектуальним шахраєм», «батьком сучасного тоталі­таризму», «диктатором від філософії», «апологетом пруссацтва» тощо. Слідом за Л. Шопенгауером, який, як відомо, не сприймав Г. Гегеля взагалі й відкрито (публічно) відмовляв останньому в праві іменуватися філософом, К. Поппер ставить перед собою мету допомогти новим теоретичним положенням «звільнитися від цього (гегелівського. — Авт.) інтелектуального шахрайства, мабуть, найбільшого в історії нашої цивілізації» (Поппер К. От­крытое общество и его враги: В 2-х т. — М., 1992. — Т. 2. — С. 95).

Які ж аргументи проти Г.Гегеля висуває К. Поппер і що про­понує він на противагу гегелівській соціально-філософській кон­цепції?
По-перше, британський філософ австрійського походження заперечує евристичні можливості гегелівської діалектики та філософії тотожності, показує, що за допомогою цих засобів Г. Гегель «затьмарює» численні соціальні проблеми, викорис­товує їх для перекручення змісту різноманітних філософських вчень, підпорядковує їх виправдовуванню порядку абсолютної монархії Фрідріха Вільгельма III. У головному, на думку К. Поппера, «філософія тотожності є ніщо інше як безсоромна гра слів... У ній немає нічого, крім фантазій, навіть не досить розумних фантазій» (Там же .— С. 51). Це — Лабіринт, в якому заблукали тіні й відгомони минулих філософських систем: Ге­ракліта, Платона та Арістотеля, так само, як і Руссо та Канта, і в якому вони вчиняють щось подібне до шабашу відьом, що у своєму шаленстві намагаються заплутати й одурити наївного спостерігача.

За допомогою діалектики, вважає К. Поппер, Г. Гегель від­роджує ідеї перших великих ворогів відкритого суспільства — Геракліта, Платона та Арістотеля, піднімає з історії ті ідеї, які є засадовими для одвічного бунту проти свободи та розуму. Ге­гельянство він розглядає як відродження «племінногодуху», ан­типод індивідуальної свободи особистості.

По-друге, К. Поппер вважає, що гегелівська соціальна філо­софія, зокрема його вчення про державу, є не що інше, як теоре­тична платформа сучасного тоталітаризму. Для обґрунтування цього висновку К. Поппер наводить таку добірку витинок з Г. Ге­геля : «Всезагальне існує в державі. Держава є божественна ідея, як вона існує на землі... Через це державу слід шанувати як щось божественне в земному й розуміти, що якщо важко осягнути природу, то ще безконечніше важко осягнути державу... Держа­ва — це хода Бога в світі... Держава є організм... Сутністю визна­ченості держави є свідомість, мислення... Держава знає, чого вона хоче... Держава дійсна, і... істинна дійсність є необхідність: те, що є дійсним, є необхідним у собі... Держава... існує сама для себе... Держава є наявне, дійсно моральне життя». Ця добірка суджень Г. Гегеля про державу, пише К. Поппер, «досить яск­раво демонструє прихильність Г.Гегеля до абсолютного мораль­ного авторитету держави, що придушує особистість та будь-яку совість» (Там же. — С. 41).

По-третє, на думку К. Поппера, соціальна філософія Г. Геге­ля є теоретичним підґрунтям німецького націоналізму. Розви­ваючи Й. Фіхте, Г. Гегель, на думку К. Поппера, не тільки від­крив нову сторінку в історії націоналізму, а й збагатив націона­лізм новою теорією. Згідно з нею нація об'єднується духом, що діє в історії. Вона консолідується перед загрозою спільного во­рога та почуттям товариськості у тих війнах, які вона веде. Г. Гегель, отже, винайшов історичну теорію надії й (як і у випадку з державою) підпорядкував їй особистість. Німецьку ж націю він оголосив провідником розвитку абсолютного духу, теоретич­но обґрунтував її право на світове панування.

К. Поппер критикує Г. Гегеля за безпідставне (на його дум­ку) поклоніння історії як чомусь, що подібне до світового духу; за спрощене розуміння долі, прикрите виправдання рабства, пе­ребільшення ролі війни, пихатий (пишномовний, схоластичний) стиль викладу тексту, відсутність оригінальних суджень тощо. Загальну оцінку Г. Гегелю він робить також словами А. Шопен­гауера: «Г. Гегель, призначений урядом згори як дипломований Великий філософ, був безглуздим, огидним, безграмотним шар­латаном, який досяг вершин нахабства в нашкрябуванні, виви­щуванні безглуздої містифікованої нісенітниці. Ця нісенітни­ця була галасливо оголошена безсмертною мудрістю користолюбливими послідовниками і з готовністю прийнята всіма дурни­ками, які у такий спосіб з'єдналися у такий злагоджений хор захопленості, який навряд чи звучав будь-коли раніше. Широ­чезне поле духовного впливу, надане Г. Гегелю владою, надало йому можливість досягти успіху в справі інтелектуального роз­кладу цілої генерації» (Там же. — С. 42).

Критику Г. Гегеля К. Поппер здійснює ґрунтовно, принципо­во й по найслабкіших позиціях великого філософа. З нею мож­на загалом погодитися, хоча, звичайно, остаточне судження про значення інтелектуальної атаки автора «відкритого суспільст­ва» проти Г. Гегеля можна буде скласти після розгорнутого до­даткового дослідження. Тут найважливішим є запитання: чи спростовує ця критика універсальну модель соціального, обґрун­товану Г. Гегелем? Гадаємо, що ні. Поза критичним поглядом К. Поппера залишилися фундаментальні складові гегелівської соціально-філософської концепції: 1) про джерело походження людини та суспільства та їхню якісну відмінність від природно-тваринного світу; 2) про головні складові суспільного життя як соціальної системи; 3) про характер взаємодії та взаємозв'язку між ними; 4) про механізм функціонування системи. Це дає під­стави для висновку про те, що К. Поппер не тільки не заперечує обґрунтованої Г. Гегелем загальної архітектоніки соціального, а й погоджується з нею. Його не влаштовують лише «кон'юнк­турні виверти Г. Гегеля» як апологета існуючого соціально-по­літичного устрою, як теоретика такої моделі соціального, де індивідуальне (особистість) підпорядковане всезагальному (Духу, державі, нації). К. Поппер протиставляє гегелівській (і марксистській) моделі відкритого суспільства, в якому «інди­віди змушені приймати особисті рішення» й рухатися вперед — «у незнаність, невизначеність і загрозу, використовуючи розум, який ми маємо, щоб планувати, наскільки це можливо, нашу безпеку й водночас нашу свободу» (Поппер К. Открытое общество и его враги: В 2-х т. — М., 1992. — Т. 1. — С. 218-219).

Попперівське неприйняття Г. Гегеля зумовлене історично тим негативним соціальним досвідом, який нагромадила циві­лізація в процесі боротьби з вибудовуваними з використанням теоретичних засад гегельянства (та марксизму) сталінським та нацистським політичними режимами. Сучасники ж Г. Гегеля — як послідовники, так і критики — ставилися до нього врівноваженіше й спокійніше. Вони віддавали філософу належне й вод­ночас викривали слабкі та хибні положення його соціально-фі­лософської концепції.

З такою ж агресивністю К. Поппер критикує й марксизм. Його книгу «Відкрите суспільство та його ворога», що витрима­ла п'ять перевидань (уперше - 1945 року), більшість західних фахівців розглядають як найґрунтовніше теоретичне спросту­вання соціально-філософської доктрини К. Маркса. «Відкрите суспільство» у К. Поппера є суспільством демократичним. Його ж ворогами є ті мислителі, які торують шлях до тоталітаризму. Провідне місце в когорті останніх, на думку К. Поппера, посідає К. Маркс. Саме під цим кутом зору «британський Лев» і наки­дається на марксизм, руйнує його засади, спростовує як утопіч­ні, а тому — такі, що не можуть бути зреалізовані, ті «гуманіс­тичні імпульси», під прапорами яких сходив марксизм на філо­софський Олімп своєї доби.

Тоталітаризм, вважає К. Поппер, укорінюється там, де сво­бода особистості підпорядковується будь-якому суспільному утворенню — класу, нації, расі, державі, колективу тощо. Марксизм, на його думку, постає у вигляді теоретичного під­ґрунтя одного з різновидів такого підпорядкування, а саме — заміщення особистості «класом». Як механізм та засоби цього постають обґрунтовані марксизмом «об'єктивні закони суспіль­ного розвитку». Моделюючи історію за відкритими (й пізнани­ми) об'єктивними законами, марксисти, підкреслює К. Поппер, нав'язують особистості зумовлену ними (законами) певну соці­альну поведінку. Втрачаючи автономію, особистість втрачає власну індивідуальність. Вона стає «подібною до всіх». Останнє означає не що інше, як крах демократії, поворот до «племінного (общинного) існування», до чергового типу тоталітаризму.

Критику марксизму К. Поппер здійснює в трьох ґрунтовних взаємопоєднаних колах.
У першому колі філософ аналізує історичні джерела форму­вання марксистської соціально-філософської доктрини. Аналі­зуючи соціальні вчення Геракліта та Платона, Арістотеля та Г. Гегеля як безпосередніх попередників К. Маркса, К. Поппер підводить читача до висновку, що тоталітаристські джерела, на яких сформувався марксизм, не можуть не зумовити його влас­ну тоталітаристську спрямованість, не можуть не закласти в його зміст принципи, що обмежують свободу особистості, підточують гуманістичні цінності.

Друге коло критики спрямоване на теоретичні та методоло­гічні підвалини марксизму. К. Поппер послідовно й методично виявляє та розвінчує «гегелівське коріння» марксизму, «еконо­мічний історицизм» К. Маркса, його теорії класів та класової боротьби, держави та права. К.Маркс, зазначає дослідник, лю­бив свободу й вірив у те, що людина може бути вільною як духов­на істота. Царство свободи, згідно з К.Марксом, починається там, де закінчується робота, зумовлена природою та зовнішніми по­требами, тобто по той бік, власне, матеріального виробництва. Проте, міркує К. Поппер, простежуючи логіку роздумів К. Марк­са, згідно з марксизмом, «царство свободи» не може бути вста­новлене інакше, ніж економічним шляхом, колективними зу­силлями, поетапним звільненням певної частини населення за­собами класової боротьби та революції. Така логіка створює мож­ливість здобувати свободу одній частині населення за рахунок іншої. Жорстока економічна детермінація, що зумовлює класо­ву боротьбу та революцію, робить висновок К. Поппер, дійсної свободи не забезпечує. Вона призводить до нового кола насильства та конфронтації. Так завжди було в історії. Висновок К. Маркса про класову боротьбу як рушійну силу суспільно-історичного розвитку К. Поппер називає геніальним, але обмеженим рамка­ми традиційного, тобто «докапіталістичного, сучасного вигля­ду» , суспільства. Сучасний капіталізм цього висновку не приймає. Він зовсім інший порівняно з тим, який розвінчував та з яким «тео­ретично змагався» марксизм. Трансформація капіталізму від­булася в іншому ключі та напрямку, ніж прогнозував К. Маркс. К. Поппер називає К. Маркса псевдопророком і покладає на ньо­го відповідальність за «спустошливий вплив історичного мето­ду мислення на людей, які хотіли захистити принципи відкри­того суспільства» (Поппер К. Открытое общество и его враги: В. 2-х т. — М., 1992. — Т. 2. — С. 99).

Центральним та опорним пунктом Марксового пророцтва щодо варіанта революційної зміни капіталізму соціалізмом, згід­но з К. Поппером, є положення про те, що всі класи, крім буржуазії та пролетаріату, приречені на зникнення, що у зв'язку із загостренням протиріч класова свідомість та згуртованість про­летаріату зміцнюватимуться, що це, у свою чергу, призведе до соціальної революції, яка й покладе край існуванню капіталіс­тичного суспільства.

К. Поппер послідовно й методично спростовує зазначені по­ложення. Він показує, що поляризації населення «на два кла­си» капіталістичне суспільство не знає. Реальнішою є багаторів­нева структура: буржуазія, великі землевласники, нові середні класи, промислові робітники, люмпен-пролетаріат тощо. Вона, міркує далі британський філософ, може підірвати єдність про­мислових робітників, а це, у свою чергу, відкриває нові варіан­ти розвитку, крім революційного, який сповідував К. Маркс.

Революція взагалі, підкреслює К. Поппер, є справою досить непевною, особливо тоді, коли з нею пов'язують можливості ра­дикальної трансформації існуючого соціального устрою. Вона може спонукати нову, ніс жорстокішу хвилю насильства, громадянську війну, певні форми тиранії. У революції, особливо якщо на неї покладають інші сподівання, ніж руйнація тиранії, підкреслює К. Поппер, ймовірність того, що результатом революції може стати повна тиранія, аж ніяк не менша, ніж ймовір­ність того, що вона досягне своїх реальних цілей.

Звідси бере початок трете коло критики К. Маркса К. Поппе­ром. Головними об'єктами критики тут постають: 1) інтерпре­тація К. Марксом обрисів капіталістичного суспільства; 2) марк­систська оцінка його протиріч, тенденцій та перспектив розвитку; 3) обриси майбутнього соціалізму, яким його бачив К. Маркс. На думку К. Поппера, марксизм припустився похибки щодо кожної із зазначених позицій. К. Маркс показав капіталісти не суспільство як таке, що не має майбутнього, руйнує особис­тість. Згідно з К. Марксом, таке суспільство має рухатися до за­непаду. Проте історія та реально існуюче суспільство, зазначає К. Поппер, пішли іншими шляхами. «Суспільство, яке К. Маркс називав капіталістичним, неухильно вдосконалювалося. Завдя­ки прогресу, — підкреслює К. Поппер, — праця робітників ста­вала дедалі продуктивнішою, а їхні реальні заробітки постійно зростали... Капіталізм марксистів був усього лише маревом, на­справді ж існувало й існує сьогодні суспільство, що стрімко змі­нюється, помилково назване «капіталістичним», з внутрішнім механізмом самореформування та самовдосконалення. У наших західних відкритих суспільствах у робітників є надія, їм не по­трібна ілюзорна надія на те, що комуністична диктатура вивіль­нить їх від зла — від ненависного закону злидарювання», — пише К. Поппер у «Відкритому суспільстві та його ворогах».

К. Поппер не відмовляє марксизмові в щирості пошуків істи­ни та прагненні до досягнення дійсного звільнення людей від експлуатації та насильства. Навпаки, він підкреслює значення К. Маркса як теоретика, який «відкрив нам очі й загострив наш зір» так, що повернення до домарксистської суспільної науки є справою неможливою. Не може бути сумніву і в гуманістично­му імпульсі, на якому ґрунтований марксизм, підкреслює К. Поп­пер. Проте загалом ця концепція є хибною. К. Маркс в оцінці К. Поппера залишається псевдопророком, геніальним, але тра­гічним теоретиком, вчення якого позбавлене майбутнього.

Відзначаючи заслуги К. Маркса у розробці суспільних наук, К. Поппер водночас вказує на головну ваду марксизму - істо­ризм, який нав'язує суспільному життю надумані закони й за­кономірності, призводить до безпідставних пророцтв і шкідли­вих утопій. Хід історії, вважає К. Поппер, залежить від росту наукового знання. Оскільки він є спонтанним явищем і його не­можливо спрогнозувати, то не можна передбачити й майбутнє. Тому будь-які твердження про майбутнє є безпідставними про­роцтвами, з яких вилучено будь-який об'єктивний зміст.

Тенденції, що існують у суспільстві, вважає К. Поппер, не є законами. Навіть тисячолітнє існування нічого не доводить. Тенденція може змінюватися за декілька десятків років. На неї не можна спиратися і, тим більше, робити висновки на майбутнє. Оскільки історія суспільства не знає вічних і незмінних зако­нів, наукова теорія історії взагалі неможлива.

Ідеї історичного мислення К. Поппер протиставляє так зване соціальне конструювання (social engeneering). Суть його поля­гає у визнанні того, що практична діяльність людини виклика­на нагальними потребами моменту, а не історичними тенденці­ями, традиціями чи звичаями. «Соціальний інженер, — пише К. Поппер, — не ставить ніяких запитань про історичні тенденції чи долю людини. Він вважає, що людина - господар своєї влас­ної долі, що відповідно до наших цілей ми можемо впливати на людську історію таким самим чином, як ми змінюємо вигляд землі» (Цит. за: Кон И.С. Философский идеализм и кризис бур­жуазной исторической мысли. — М., 1959. — С. 184).

За К. Поппером, соціальному інженеру немає діла до історії установ та їх суті; його цікавить тільки одне: як пристосувати ці установи до своїх цілей. Теоретик має прагматичне ставлен­ня до життя, орієнтується на нагальні потреби і остаточно від­кидає утопічне планування, яке нібито намагається всі дії лю­дей спрямувати до однієї визначеної мети.

Полемізувати з К. Поппером важко, але можливо, звичайно, не з позицій ортодоксального марксизму. Утопія комуністичного майбутнього, на якій довгий час спекулювали ортодокси, від­стоюючи теорію вчорашнього дня, будь-кому відіб'є бажання захищати історизм та історичне мислення. Проте їх наявність і необхідність підтверджує практика, а цей аргумент просто так відкинути неможливо. Концепція історизму міцно ввійшла в сучасну соціальну філософію, і хоч про одностайність вчених говорити ще рано, ми не бачимо підстав для його заперечення. Навіть К. Поппер не наважився безапеляційно заперечувати історизм і вільно чи невільно визнавав не лише існування істо­ричних тенденцій, а й поліваріантність історичного пізнання та мислення.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua