Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 7
ЧЕРЕЗ ТЕРЕНИ ДО ЗІРОК

Реймон Арон
(1905-1983)
«Лише ліберали, песимісти і, можливо, мудреці закли­кають людство брати на себе лише ті завдання, які воно може виконати. Тому вони не роблять історію і задо­вольняються тим, що коментують її. Вони порівнюють завдання не зі своїми силами, а із своїми мріями»


Французький соціальний філософ, соціолог і публіцист Рей­мон Арон народився в містечку Рамбервілер. Позакінченні вищої нормальної школи в Парижі (де він навчався і товаришував з та­кими знаковими постатями духовного життя Франції наступних десятиліть, як Ж.-П. Сартр, Ж. Кангиєм, А. Койре), майбутній філософ переїздить до Німеччини, де продовжує навчання, вивча­ючи німецьку філософію. Він захоплюється Кантом і неокантіанством, яке у тогочасній Франції було маловідомим, виявляє схильність до соціології Макса Вебера. Працює асистентом спо­чатку в Кельнському, а згодом — у Берлінському університетах. У 1935 р. вийшла з друку перша книга Арона «Критична філосо­фія історії». У ній автор аналізує погляди таких видатних мис­лителів, як В. Дільтей, Г. Ріккерт, Г. Зіммель, М. Вебер і, разом з тим, висловлює самостійні, оригінальні ідеї і судження з філо­софії історії, що розгортають погляди попередників, початкують творення нової філософської доктрини соціуму, з якою Арон Увійшов в історію.

З приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів, філософ повертається до Франції, а з початком Другої світової війни емігрує до Англії. Тут він редагує журнал «Вільна Франція», ре­гулярно публікує «Французьку хроніку», а головне — ще раз на­полегливо опрацьовує фундаментальні філософські і політоло­гічні праці від Платона до Канта, від Маркса до Вебера.

Після війни Р. Арон повертається до Франції. Певний час він працює на державницьких посадах (зокрема, на посаді директо­ра канцелярії А. Мальро — міністра інформації у другому уряді Ш. де Голя), згодом — цілком і повністю присвячує своє життя філософії, політичним наукам і соціології. Філософ викладав в Інституті політичних досліджень і Національній школі адмініст­рації, завідував кафедрою соціології в Сорбонні, працював професором у Школі вищих соціальних досліджень, очолював кафед­ру соціології сучасної цивілізації в «Коледж де Франс».

Посади, звання, титули... Р. Арон відноситься, мабуть, до найбільш титулованих філософів XX століття. Він був дійсним членом Французької академії моральних і політичних наук; почесним доктором Гарвардського, Оксфордського, Базельського, Брюсельського і ін. університетів; почесним член Американської академії мистецтв і наук; віце-президентом Всесвітньої соціологічної асоціації: редактором і членом редколегій декількох впливових філософсько політологічних і соціологічних часописів; визнаним публіцистом.

Поле філософських роздумів Р. Арона охоплюють проблеми соціокультурних і політичних суперечностей індустріальної епохи, Історії філософської і соціолагічної думки, епістемології та методології історичного пізнання тощо. В історію Р. Арон увійшов як один з фундаторів «поглинання соціалізму капіталізмом» та «єдиного індустріального суспільства», як виразник ліберальної традиції, яка обстоює вірність принципам демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.

Основними філософськими роботами Р. Арона є: «Критична філософія історії», «Виміри історичної свідомості», «Зневіра у прогресі», «Есе про вольності», «Від одного святого сімейства до другого. Нарисии про позірні марксизмі!», «На захист занепадаючої Європи» та ін.

Певний час Арон симпатизував марксизмові. Однак вивчення економіки «радянського типу» і «реального соціалізму в СРСР» обумовили його відхід від марксизму, критику «симпатинів марксизму», зокрема, таких відомих особистостей, як Ж.-П. Сартр та М. Мерло-Понті, виправдання присутності США в Європі як про­тивагу експансії СРСР у Східну Європу.

Марксизм, у розумінні Р. Арона, є теорія, яка зруйнувала наші традиційні уявлення про людину і суспільство й нав'язала людству особливий погляд — економічний, конфронтаційний, рево­люційно-перетворюючий. Цей погляд є більш ніж впливовий.

Після Другої світової війни, зазначав французький філософ, со­ціолог і публіцист Р. Арон у промові, виголошеній на засіданні ЮНЕСКО (1968 рік), присвяченій 150-річчю з дня народження К. Маркса, принаймні один раз на 10 років на лівому березі Сени з'являється філософ, який пропонує свою інтерпретацію К. Марк­са й приписує йому ідею, про яку до нього ні у кого не було жодної підозри. Тотальність і своєрідну моду нинішнього осмислення марксизму, продовжує він, задають філософські праці Ж.-П. Сар­тра, М. Мерло-Понті та Л. Альтюсера.

Кожне з цих досліджень, точніше — кожен з авторів претендує на «істинне» прочитання та розуміння К. Маркса. Проте марксизм вони викладають, на думку Р. Арона, в екзистенційній (Ж.-П. Сартр), феноменологічній (М. Мерло-Понті) та «неомарксистській» (Л. Альтюсер) інтерпретації. Істинний марксизм є чимось іншим. Зазначені теоретики, користуючись деякими марксист­ськими сюжетами, викладають переважно власні погляди, а не думки К. Маркса. Дійсний же марксизм, вважає Р. Арон, у всіх можливих варіантах його прочитання залишається за межами належної філософської критики. Про намір здійснення останньої й заявляє Р. Арон серією статей, об'єднаних згодом у монографічно­му виданні «Позірний марксизм». При цьому вчений аж ніяк немає на меті «захистити марксизм» від його новітніх інтерпретаторів. Навпаки, він прагне дослідити дійсну сутність цього вчення, довести його хибність, показати методолого-світоглядову безперспектив­ність. Критикуючи критиків марксизму, Р. Арон ще критичніше, ніж вони, заглиблюється в цю теорію й водночас протиставляє їй свої власні соціально-філософські погляди, що відрізняються від марксизму. Усе це й слід мати на увазі, розглядаючи «хибне» та «істинне» розуміння марксизму у варіанті Р. Арона.

Першим серед новітніх «прибічників марксизму», на кого спрямовував свій критичний погляд Р. Арон, був французький філософ, громадський діяч і письменник, один із головних пред­ставників екзистенціалізму Жан-Поль Сартр. Простежуючи ево­люцію поглядів Ж.-П. Сартра, Р. Арон звертає увагу на прагнен­ня його знайти спільну мову з комуністами, доповнити їхню тео­рію новими філософськими надбаннями, «підперти марксизм екзистенціалізмом». Загальну спрямованість наміру Ж.-П. Сартра Р. Арон визначає як спробу екзистенціалізму запропонувати се­бе як філософське підґрунтя марксизму. Ця спроба, між тим, за оцінкою критика, виявилася безуспішною: ортодоксальний марк­сизм екзистенційної філософії не прийняв; ці філософські течії постали як якісно різнорідні, синтез між якими може бути лише умовним.

Розглядаючи аргументи Ж.-П. Сартра проти марксизму — не­визначеність поняття матерії в світлі теорії відображення, однолінійність соціального детермінізму, наївність марксистського розуміння відчуження та шляхів його подолання, архаїчність теорії класової боротьби та революції тощо, Р. Арон доходить висновку, що переосмислення марксизму мас йти не лише «від теорії» («Дискусій про поняття матерії або відчуження, — писав він, — увіч не досить» (Там же), а насамперед «від практики» — «необхідно піддати аналізу, — робить висновок критик, — сучас­ну ситуацію, її парадоксальний характер щодо передбачення К. Маркса». На практиці ця соціальна доктрина виявляється ні­чим іншим, як фундаментально обґрунтованим міфом про істо­ричний детермінізм, який буцімто з необхідністю веде до безкла­сового суспільства.

Цей міф, зазначає Р. Арон, має кілька варіантів продовжен­ня: сталінський (побудова безкласового суспільства в Росії), троцькістський (перехід до цього суспільства через нову хвилю революційного руху міжнародного пролетаріату), поміркований (можливість диктатури при однопартійній системі суспільного ке­рівництва) тощо. Екзистенціалізм заявив про свій намір на тео­ретичне змагання з марксизмом. Це породжує всього лише нове коло спекуляцій і аж ніяк не сприяє поліпшенню реальної ситуації. «У діалозі між екзистенціалізмом та марксизмом, — підкрес­лює Р. Арон, - перевага надасться метафізичній суперечці, а не конкретному вивченню обставин (життя. — Авт.) у Франції або у світі — можливо, тому, що ні той, ні інший не хочуть бачи­ти їхню специфіку й небажають підкоритися їхнім вимогам»(Там же. — С. 61).

Така ситуація, вважає Р. Арон, виникає у зв'язку з переосмис­ленням марксизму французьким феноменологом Морісом Мерло-Понті. Об'єктом аналізу є дві праці цього вченого — «Гума­нізм та терор» (1947 рік) та «Пригоди діалектики» (1955 рік). У першій праці, зазначає Р. Арон, М. Мерло-Понті переосмислює марксистське вчення про історичну місію пролетаріату, в дру­гій — ідею об'єктивної закономірності історичного поступу. При цьому як перша, так і друга проблема аналізується поза реаль­ним ходом історії. Марксизм у викладі М. Мерло-Понті, підкрес­лює Р. Арон, постає як формалізоване, вічно істинне вчення, на­віть якщо історія не підтверджує його істинність. Характерним є й те, що М. Мерло-Понті, як і Ж.-П. Сартр, намагається заміни­ти філософські засади марксизму своїм власним розумінням.

Головним у такій заміні є проблема діалектики, логіки рево­люції та постреволюційного суспільства. Як зазначає Р. Арон, М. Мерло-Понті відкидає «об'єктивну діалектику», «історичну закономірність» та «революцію», намагається осягнути сенс історії з позицій феноменології Е. Гуссерля, соціології М. Вебера і «омолодженого К. Маркса» за раннім Д. Лукачем. А це, у свою чергу, означає, що, «з точки зору філософії, М. Мерло-Понті не подолав марксизм, а, найімовірніше, повернувся назад... від вчен­ня про революційну ситуацію до праць молодого К.Маркса й від них до сучасності. Проте він не знайшов відповіді на запитання, які ставив перед собою» (Там же. — С. 87-88).

Не знайшов відповіді на запитання, які поставило життя, ще один інтерпретатор К. Маркса — французький філософ — марксист Луї Альтюсер. Р. Арон називає його спробу «нового прочитання» марксизму «псевдоструктуралістською». І ця спроба ґрунтуєть­ся на поглибленому аналізі системи виробництва, розвиток яко­го, на думку Л. Альтюсера, з необхідністю приведе до революції, перетворення дійсності, до соціалізму.

Кожен із дослідників К. Маркса, зазначає Р. Арон, бачить і тлу­мачить марксизм по-своєму. І в цьому немає нічого дивного. Марк­сизм формувався поза університетськими стінами. Це вчення є надзвичайно обсяговим. Воно має свою історичну еволюцію й тому постає як неоднозначне й невичерпне. Нинішнє розумін­ня «істинного К. Маркса», продовжує вчений далі, коливається між «Економічно-філософськими рукописами 1844 року» та протоструктуралізмом передмови до «Критики політичної економії» та «Капіталу». Яке з цих розумінь є дійсно істинним, визначити неможливо. «У XX сторіччі є так багато протилежних можливос­тей вважати себе марксистами, — підсумовує Р. Арон, — що К. Маркс відмежувався б від деяких марксистів. Але від яких? Відповідь надається вільному вибору кожного. У мене своя від­повідь, і у вас — своя» (Там же. — С. 374). Р. Арон наголошує на необхідності визнання плюральної сутності марксизму, яка по­требує в стадії пошуку своєї єдності, інтегрованості, цілісності.

Соціальна філософія аж ніяк не зупиняється на Марксові, пи­сав Р. Арон, вона продовжує свої пошуки, пропонуючи людям нові висновки і обґрунтування. Для того, щоб цей пошук був легітим­ним, філософи повинні постійно звертатись до історичної еволюції думок і поглядів своїх попередників, переосмислювати їх. На дум­ку Арона, історія філософії і соціології є невичерпного скарбни­цею ідей, значущисть яких для нашого часу постійно підтверджу­ється всім ходом справ у суспільстві. Знаковим у цьому розумінні є фундаментальне дослідження Р. Арона «Етапи розвитку соціо­логічної думки» . Звертаючись до таких імен, як Монтеск'є і Конт, Маркс і Токвіль, Дюркгейм і Паретто, Вебер і ін. мислителі, Р. Арон відстоює думку про те, що ідеї, які, здавалося б, вичерпали себе, в іншому соціальному контексті набувають нової актуальності. Саме тому їх треба вивчати, співставляючи одна з одною, а не оці­нювати з точки зору позитивного сенсу чи критики.

Знаковою подією у філософському і політичному світі стала публікація Р. Ароном курсу лекцій, прочитаних в Сорбонні (1955- 1956 pp.) під назвою «Вісімнадцять лекцій про індустріальне сус­пільство» . У цій роботі філософ здійснив порівняння двох світів — капіталістичного і соціалістичного. Порівняння виявилось не на користь останнього. Однак, думка філософа йде далі: прогнозуючи тенденції, які в майбутньому мають набрати силу, він висловлює ідею «поглинання соціалізму капіталізмом», а не їх злиття (як про це писали теоретики конвергенції), позаяк останній має більш високу економічну, політичну і соціокультурну мобільність і ефективність. У той же час, Р. Арон висловлює вагомі аргументи на користь теорії «єдиного індустріального суспільства». Він приходить до висновку, що розмова про два світи, дві системи й два блоки носить умовний характер, що соціалізм і капіталізм треба розглядати як різновиди одного і того ж індустріального суспіль­ства, що в майбутньому відбудеться об'єднання індустріально розвинених країн. Уже на початку 70-х років Р. Арон прогнозував посилення світових інтеграційних процесів. В їх основі — розум, наука і техніка. Однак техніка несе з собою не лише позитивні, але й суперечливі зміни. Люди всієї Землі мають усвідомити ту просту істину, писав філософ, що лише від них залежить подальша доля людського роду, розквіт або занепад цивілізації.

Цікавим є Р. Арон і в царині історіософських пошуків. Його концепція історії побудована, з одного боку, як продовження роз­думів Е. Гуссерля і М. Вебера щодо істинної реконструкції мину­лого, з другого — як самостійний новаторський теоретичний по­шук шляхів осмислення нових історичних реалій, їх саморозвитку.

Вихідним пунктом історичної концепції Р. Арона є категорія розуміння. Дані про минуле є завжди дискретними і неоднознач­ними, тому їх історичні реконструкції, що поновлюють давнішні зв'язки, потребують солідних теоретичних обґрунтувань з пев­них філософських позицій. Саме розуміння становить основу цієї філософії. Воно «вмонтовує» в теорію різноманітні поняття про причинність, випадковість, об'єктивність, свободу тощо. Історич­не пізнання — це пошук в минулому себе та іншого. Оскільки ж існує безліч варіантів, історія, на думку вченого, ніколи не може бути повністю об'єктивною.

Інтерпретація і розуміння історичних фактів, процесів, подій, підкреслює Р. Арон, залежать від дослідника, перед яким вини­кає маса труднощів, пов'язаних із відсутністю або численністю першоджерел. І все ж не лише в майстерності відбору для інтер­претації фактів полягає головне завдання історика. Насамперед потрібно зрозуміти психологію дійових осіб і виконавців історич­ної драми, осягнути, з якими настроями вступали в події безпосе­редні суб'єкти. У цьому зв'язку історик має відповісти на запи­тання: що думали глави урядів і президенти, які почуття володіли народними масами, що переживали герої і злочинці? Оскільки це принципово неможливо, історичне пізнання, згідно з Р. Аро­ном, завжди має релятивістський характер. Історія — це ірраці­ональний, індетермінантний перебіг подій і хаос, в якому немож­ливо розібратися.

Р. Арон заперечує існування історичних законів, єдності сві­тової історії, ідею суспільного прогресу як сходження людства ступенями розвитку. Прогрес він визнає лише частково, лише у кількісному розумінні цього історичного явища. Завдяки кіль­кісному підходу до оцінки тих чи інших суспільних етапів і про­цесів Р. Арон підійшов до формування нової моделі майбутнього: концепції єдиного індустріального суспільства, яка мала значний успіх у західній соціологічній науці. Ідея історичного майбутнього людства у Р. Арона має песимістичний характер, пронизана ду­хом неприйняття соціалізму, міжнародних робітничих рухів, марксизму — ленінізму.

Якою б популярною чи цікавою не була та чи інша концепція, вона завжди має противників та критиків. Не є винятком і історіо­софські роздуми Р. Арона. Завдяки його дослідженням вчені — історики та філософи, літератори та поети все предметніше « входять » в історичний процес, намагаються зрозуміти його логіку, визна­чити можливості, чинники і критерії прогресу, роль особистості і народних мас у творенні історії. Проте як до Р. Арона, так і піс­ля нього гострими залишалися питання про єдність світової історії та закономірності всесвітньо-історичного процесу, про прогрес і його спрямованість, про свободу волі і визначеність історичної долі людства надприродними силами і чинниками.

Р. Арон обстоює гуманістичні підвалини («людський вимір») соціального знання, який дозволяє заглибитись в структуру люд­ських відносин, виявити зв'язок в системі «засоби — мета», моти­вації поведінки, системи цінностей, що спонукає людину до ак­тивної діяльності, а також ситуації, з якими діяльний суб'єкт адаптується і в залежності від зміни яких він визначає свої цілі.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua