Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 6
НА ПОРОЗІ НОВОГО СВІТУ

Вячеслав Липшіський
(1882-1931)
"Україна — для українців"

Визначний український вчений, філософ і громадсько-політичний діяч Вячеслав Липинський народився на Волині в сім'ї польського шляхтича. Ґрунтовну початкову освіту він здобув у Житомирській, Луцькій і Київській гімназіях, вищу університетську — у Кракові та Женеві.

Ще в гімназичні часи юнак входить у відомий українській салон М. Требінської, де спілкується з такими відомими діяча­ми української культури, як О. Левицький, Є. Чикаленко, М. Василенко, В. Домницький, М. Лисенко. Причетність до «українського Олімпу » сформувала світоглядні позиції майбутнього вченого. їх центром стала ідея народності й націоналізму, служінню якій В. Липинський присвятив своє життя і творчість.

Доля кидала В. Липинського у вир передреволюційних і революційних тогочасних подій, у середовищі яких відшліфовувались принципи політичного світогляду майбутнього вченого і політика. Він служив у російській армії (Ризький драгунській полк), був причетний до створення Союзу визволення України.

(Львів), виступив одним із засновників Української демократи­чно-хліборобської партії, зблизився з гетьманом II. Скоропад­ським, працював послом України у Відні. Під час Першої світової війни перебував у діючій армії ген. Самсонова, був поранений. Через низку непорозумінь В. Липинський пориває з гетьманом і назавжди виїздить за межі батьківщини.

Очолюючи кафедру української державності в Українському національному університеті (Берлін), вчений здійснив філософ­ське обґрунтування принципів політики українського державо­творення, історії державності, сформував ряд соціологічних концепцій. Він був провідником ідей консерватизму та елітизму в соціальній організації суспільства (обґрунтованих у свій час Ж. Сорелем, В. Паретто, Р. Міхельсом), що використовувалися для осмислення проблем українського державотворення, його занепаду та перспектив відродження.

Ключовими поняттями політико-ідеологічної доктрини В. Липинського стали поняття: «традиція», «аристократія», «нація», «демократія», «охлократія», «класократія». За їх допомогою вчений обґрунтовує ідею принципової незавершеності історії, відкритості її в майбутнє, значення свідомої волі, спрямованої на державотворення, накреслення орієнтирів та проектів конс­труювання «української трудової монархії».

В. Липинський висуває ідею класу як формуючої націю (укра­їнську) сили, який згуртований не тільки економічними інтере­сами, а й віковими традиціями, культурою — «клас хліборобів». Цей клас мав бути творцем нової еліти — «селянської аристо­кратії». Концепція державотворення у Липинського, таким чи­ном, має характер свідомого елітаризму: активна меншість «дає провід і править», тоді як пасивна більшість залишається об'єк­том керування. Еліти змінюють одна одну під впливом наявних передумов, об'єктивних і суб'єктивних факторів (прав володін­ня, управлінських здібностей, стихійного прагнення до влади). Ці якості визначають творчий характер еліти, різні типи якої складаються з «войовників», «продуцентів» та «інтелігентів».

Віддаючи перевагу класу хліборобів, В. Липинський піддав Нищівній критиці інтелігенцію за схильність до саморуйнуван­ня, безпринципність тощо. Він наголошував на думці, що для виконання державотворчих функцій найбільш придатна саме "хліборобська аристократія" — перехідний тип між «войовниками» і «продуцентами». Аристократія — найкращі представ­ники своєї верстви, активніша її частина (за терміном Липин­ського — «класократія»). Класократична організація суспільства здатна забезпечити поєднання порядку і хаосу, традиції і про­гресу, авторитету сильної влади зі свободою економіки і куль­тури, самодіяльності широких верств нації, бути перешкодою на шляху революційного хаосу (охлократії). Проблеми побудо­ви незалежної держави в Україні вирішуються за допомогою формування національної еліти, підвищення політичної актив­ності та культурності мас.

В. Липинський вважав, що здобуття Україною державної не­залежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. За його думкою, гетьман є своєрідним «національним пра­пором», живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державо будівництва є, на його думку, встановлення правової монархії в традиційній гетьмансь­кій формі. Але ця монархія, як гадав Липинський, суттєво відрі­зняється від московської, що спиралася на насилля й необмеже­ну владу царя, а також від польської, де король завжди був марі­онеткою шляхти. За Липинським, можливими формами політич­ної організації українського державотворення є: 1) демократія з республікою; 2) охлократія з диктатурою; 3) класократія з пра­вовою (законом обмеженою) монархією. Найбільш придатною для України, вважав учений, є остання форма. Липинський це пояс­нює тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) — це політична бутафорія. Для українського руху, гадав він, гасла демократії й громадянського суспільства можуть стати фаталь­ними, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою.

За переконанням В. Липинського, основною умовою створен­ня української державності є єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. Справу української дер­жавності завжди губила відсутність єдності між українцями (га­лицько-наддніпрянський антагонізм). Здобуття державності багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості. Але потрібно спочатку виплекати її. Народ, що не вміє відтворити й виховати власних «панів», тобто провідної верстви, змушений навіки коритися чужим панам. Вчений об­стоює ідеї єдності, віри й справедливості, любові до людей і землі, як найбільш фундаментальних цінностей українського духу, що має втілюватись у державність.

Як показують сучасні українські дослідники спадщини В. Липинського, він відштовхувався від елітистських положень щодо біологічних законів нерівності та «асиметрії природного життя,
які виявляються також у житті суспільства. З потреб соціаль­ної взаємодії органічно виростають різні верстви, групи й класи. Аналогічно тому, як із зернинки виростає рослина з корінням, стовбуром, гілками й кроною, так само органічно відбувається й диференціація соціального життя, формуються верстви, які беруть на себе функції організації управління сус­пільними справами. Тобто міркування українського соціолога аналогічні традиційним тезам елітизму, але «прив'язані» до умов України. Тому вони містять і певні особливості, породжені часом і місцем походження.

Попри очевидні ознаки патріархально-романтичного утопіз­му, консервативних орієнтацій українського прихильника елі­тизму, в його соціальних концепціях помітний вплив популяр­них тоді марксистських витлумачень суспільних відносин, що відбилось, зокрема, в його концепції «класократії», в якій ірраціонально-віталістичні установки його світогляду поєднували­ся з частково марксистськими економічно-детерміністськими поглядами на суспільне управління, владу, панування. Недарем­но видатний український соціолог М. Шаповал називав його «марксистом-монархістом» (Шаповал М. Загальна соціоло­гія. — К., 1996. — С. 156).

І все ж таки специфічний елітизм В. Липинського все одно виступав на перший план. Це стосується, насамперед, його про­тиставлення елітним масам. Він розрізняє три типи еліт за спо­собом організації управління суспільством: охлократію, класократію і демократію. Організація управління вирізняється, в свою чергу, способом відносин між активними і пасивними еле­ментами в суспільстві. Різні типи еліт можуть перебувати при владі за різних політичних режимів. Зокрема, монархія може правити під час панування і охлократичної, і класократичної, і демократичної еліти.

Симпатії В. Липинського на боці класокритичного типу еліт, коли соціальні групи визначені, сформовані, існують «органічні класи», які склались в результаті розвитку матеріальної куль­тури. Відношення між елітою і масою визначаються їх належ­ністю до певного класу й становищем, яке вони в ньому займа­ють. Для класократичного суспільства характерна спільна для всіх віра в божественні закони, спільна громадська мораль, яка заохочує трудову активність, високий рівень розвитку техніки й духовності, і, що особливо важливо, — високий моральний авторитет «національної аристократії», яка в своїй діяльності керується встановленими законами. В. Липинський всіляко підкреслює «органічність», «природність» таких форм відносин у суспільстві, коли легітимна еліта керує масами за згодою остан­ніх на ґрунті спільних моральних засад. Такі відносини він хо­тів бачити в Україні.

Провідна верства, тобто еліта, за В. Липинським, відрізняється від маси здатністю до усвідомлення власних інтересів, до сприйняття державотворчих форм, до перетворення ірраціональ­них бажань в ідеологію, накреслення національних завдань. Адже «стихійне хотіння даної групи, не усвідомлене нею, поки ця група не має свідомості себе і своїх бажань, то її хотіння дрі­має і ніякими проявами руху, проявами сили не дає про себе знати,... аж поки в певний історичний момент певна частина цієї групи не усвідомить собі свого стихійного, досі не усвідомленого хотіння. З того моменту досі пасивна група стає групою актив­ною, її хотіння, досі не усвідомлене, хотіння стихійне, сліпе стає свідомим хотінням, свідомою волею, здатною творити діла».

Неважко побачити в цьому уривкові переплетення традицій­них західноєвропейських елітистських визначень «політично­го класу» з марксистським вченням про класову свідомість, про перетворення з «класу-в-собі» в «клас-для-себе». Отже, мав ра­цію М. Шаповал, коли звинувачував Липинського в тому, що він «виробляє програму українського монархізму на класовій ос­нові». Певний еліктизм був притаманний працям Липинсько­го, проте домінували все ж таки ідеї традиційного елітизму, намагання в елітистському дусі представити соціальні супереч­ності й протистояння тогочасного українського суспільства знай­ти вихід зі складної історичної ситуації для України.

Отже, теорію еліти Липинський нерозривно пов'язує зі своїм вченням про націю і державу. Він виступає продовжувачем макіавеллівської традиційної європейської соціологічної думки, в якій в особі таких теоретиків, як Моска, Паретто, Сорель від­стоювалась ідея, що невід'ємним атрибутом будь-якої соціальної системи є наявність вищої, привілейованої верстви суспільства. Попри той факт, що український соціолог не посилався на праці своїх попередників і однодумців, можна розглядати його в одному ряду з видатними теоретиками елітизму. Тим більше, що навіть понятійно-термінологічний зв'язок вказує на приналеж­ність В. Липинського до прибічників сучасного макіавеллізму.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua